Чому будинки майбутнього створюватимете ... ви

"Архітектура - це не тільки математика і районування, це інтуїтивний, емоційний зв'язок", - каже Марк Кашнер. У цій захопливій, часами кумедній промові він розповідає нам про останні тридцять років історії архітектури, щоб довести - публіка, яка раніше стояла осторонь, тепер бере активну участь у проектуванні будівель. Завдяки соціальним медіа, відгуки жителів сягають вух архітекторів задовго до того, як будівлю буде збудовано. Що ми дістали в результаті? Архітектуру, що служитиме нам як ніколи раніше.

Сьогодні поговоримо

про останні 30 років
в історії архітектури.

Їх нелегко переповісти
за 18 хвилин.

Це складна тема,

тому відразу зануримось
у неї в складному місці:

Нью-Джерсі.

Я сам народився у Джерсі.
Тридцять років тому

мені було шість років,
і я жив у батьківському домі

в містечку Лівінґстон.

Так виглядала моя дитяча.

Там далі за рогом

була розташована ванна кімната,
яку я ділив разом із сестрою.

А між дитячою і ванною

був балкон, який виходив
вікнами на вітальню.

Саме там усі завжди сиділи
й дивились телевізор.

Тобто щоразу, як я йшов
зі спальні до ванни,

всі мене бачили.

Щоразу, як я, прийнявши душ,
виходив з ванни, замотаний у рушник,

всі мене бачили.

А я в ту пору виглядав ось так.

Незграбний,

невпевнений у собі хлопчина,
який усе ненавидів.

Я ненавидів, коли мене всі бачили,
ненавидів той балкон,

ненавидів свою кімнату
і ненавидів узагалі весь дім.

Ось яку силу має архітектура.

(Сміх)

Гаразд, досить.

Мої почуття, емоції,
що їх я переживав,

були могутньою силою
архітектури,

адже архітектура - це не тільки
математика і районування,

це інтуїтивний, емоційний зв'язок,

який ми відчуваємо до місць,
у яких перебуваємо.

Не дивно, що ми так почуваємось,

бо за даними Управління з охорони
довкілля США,

американці проводять 90 відсотків
свого часу в приміщенні.

Тобто 90 відсотків часу
ми оточені архітектурою.

Це дуже багато.

І це значить, що архітектура впливає на нас,
а ми цього навіть не усвідомлюємо.

Через це ми стаємо довірливими
й украй передбачуваними.

Себто якщо я покажу вам
фото ось такої будівлі,

то я вгадаю ваші думки.

У вас виникнуть асоціації з "владою",
"стабільністю" й "демократією".

І я знаю, що ви так думаєте тому,
що ця споруда подібна на ту,

що її 2500 років тому збудували греки.

Хитрий прийом.

Прийом, до якого вдаються
архітектори,

щоб створити емоційний
зв'язок між вами

й формами, яких ми надаємо
будівлям.

Це передбачуваний емоційний
зв'язок,

і цим прийомом користуються сотні років.

200 років тому до нього вдавались,
коли будували банки.

У 19-му столітті на його основі
споруджували музеї.

А в 20-му столітті в Америці

ми користали з нього,
коли будували житло.

Погляньте на цих міцних,
непорушних маленьких солдатів,

що безстрашно дивляться убік океану
й стримують природні стихії.

Цей прийом страшенно корисний,

оскільки будівництво -
просто жахливий процес.

Дорогий, потребує чимало часу,
ще й дуже складний.

А ті, хто щось будує -

забудовники й уряди -

цілком природно,
бояться нововведень

і надають перевагу тим формам,
на які ви відреагуєте передбачувано.

Ось звідки в нас беруться такі будівлі.

Непоганий будинок.

Це громадська бібліотека Лівінґстона,

яку збудували в моєму рідному
місті 2004 року.

Як бачите, вона має купол,

заокруглення, колони,
червону цеглу.

Можемо вгадати, на чому Лівінґстон
хоче наголосити цією спорудою:

діти, цінності, історія.

Проте цей будинок ніяк не відображає
того, чим займається сучасна бібліотека.

Того ж 2004 року
на іншому кінці країни

збудували іншу бібліотеку,

яка виглядає ось так.

Це Сієттл.

Ця бібліотека відображає те,
як ми користуємось медіа в цифрову епоху.

Це новітній громадський простір,

місце, де можна збиратися,
читати й ділитися прочитаним.

Отож, як так сталося,

що в один і той же рік,
в одній і тій самій країні

з'явилось дві будівлі -
дві бібліотеки -

які так кардинально
відрізняються одна від одної?

Відповідь звучить так:
архітектура працює за принципом маятника.

З одного боку - новаторство.

Архітектори повсякчас використовують
все новіші й новіші технології,

нові типології, нові рішення
для нинішнього способу життя.

І ми все рвемося і рвемося вперед,

доки не відлякаємо усіх вас.

Ми всі вдягаємось у чорне
і страждаємо від депресії,

тоді як ви гадаєте,
що ми просто чарівні.

Але всередині ми мертві,
бо не маємо вибору.

Тут маятник хитається
в другий бік,

і ми використовуємо ваші
улюблені символи.

Тоді ви щасливі,

а ми почуваємось
продажними людьми

і знову беремося експериментувати.

Ось так ми хитаємо той маятник
туди-сюди, сюди-туди

впродовж трьох століть,

зокрема й останні 30 років.

30 років тому
добігали кінця 70-ті.

Архітектори завзято експериментували
з так званим бруталізмом.

Себто з бетоном.

(Сміх)

Ви розумієте, про що я.

Маленькі віконця,
безликі будівлі-монстри.

Словом, жахіття.

Ближче до 80-тих років

ми почали повертатися
до символів.

Хитнули маятник
у протилежному напрямку.

Ми взяли ваші улюблені форми

й оновили їх.

Додали неону,

додали пастельних фарб,

використали нові матеріали.

І всі були в захваті.

А ми все будували й будували,
і ніяк не могли зупинитись.

Ми взяли шафи Чиппендейла

й перетворили їх на небосяги,

а небосяги, своєю чергою, стали
середньовічними скляними замками.

Форми збільшились,

стали сміливими й барвистими.

Карлики перетворились на колони.

(Сміх)

Лебеді виросли і стали
завбільшки як цілі будинки.

Божевілля!

Але то були 80-ті,
це круто.

(Сміх)

Ми всі тусуємося в торгових центрах

і переселяємося в передмістя,

і там, у передмістях,

можемо втілювати в життя
свої архітектурні фантазії.

Фантазії ці

бувають у середземноморському стилі,

або ж французькому

чи італійському.

(Сміх)

Бажано, з невичерпним запасом
хлібних паличок.

У цьому суть постмодернізму.

У цьому вся суть символів.

Вони прості й дешеві,

бо замість створювати місця,

ми створюємо спогади про місця.

Бо ж я - як і всі ми - знаю:

це не Тоскана,

це - Огайо.

(Сміх)

Тому архітектори розчаровуються,

і ми починаємо штовхати маятник
у протилежному напрямку.

Наприкінці 80-тих
і на початку 90-тих

ми почали експериментувати
з так званим деконструктивізмом.

Ми відкинули історичні символи,

вдалися до нових прийомів
комп'ютерного дизайну

і вигадали нові способи будівництва,

коли одна форма зливається
з іншою.

Це страшенно мудра, наукова концепція,

дуже непопулярна,

яка відштовхує людей.

За таких умов маятник мав би
хитнутися в іншому напрямку.

Але в ту пору сталось
щось надзвичайне.

Року 1997 відкрилась ця будівля.

Це музей Ґуґґенгайма в Більбао,
архітектор - Френк Ґері.

І ця споруда

докорінно змінила ставлення
до архітектури в світі.

Пол Ґолдберґер сказав, що відкриття музею
в Більбао стало одним із тих рідкісних моментів,

коли критики, науковці
й широка публіка

дійшли цілковитої згоди
щодо якогось будинку.

Газета New York Times
назвала цю споруду дивом.

Після відкриття музею

в Більбао стало на 2,500 відсотків
більше туристів.

Зненацька всі захотіли
й собі таку споруду:

Лос-Анджелес,

Сієттл,

Чикаґо,

Нью-Йорк,

Клівленд,

Спрінґфілд.

(Сміх)

Всі хочуть і собі таке,
і Ґері їздить по всьому світу.

Він наш перший зірковий
архітектор.

Але як так сталось,
що ці форми -

чудернацькі й радикальні -

почали з'являтись по всьому світу
як гриби після дощу?

Це сталось тому, що медіа
підняли довкола них стільки галасу,

що ми швидко збагнули -
такі форми означають культуру й туризм.

Ми викликали емоційну реакцію
на ці форми.

І так само зробили мери
міст по всьому світу.

Кожен мер уторопав:
якщо в них будуть такі споруди,

то буде і культура, і туризм.

Подібної слави на початку
нового тисячоліття

пережило ще кілька
зіркових архітекторів.

Зокрема, Зага Гадід,

а ще Лібескінд.

І те, що пережили
ці кілька славетних архітекторів

на початку нового тисячоліття,

поширилось на цілу галузь
архітектури,

адже цифрові медіа
пришвидшили

процес використання
інформації.

Подумайте, як ви сприймаєте
архітектуру.

Тисячу років тому,

щоб побачити якийсь будинок,
треба були йти пішки до сусіднього села.

Транспорт усе прискорив:

тепер можна сісти на корабель
чи в літак, можна кудись помандрувати.

Технологія ще більше все прискорила:
можна побачити якусь споруду в газеті чи на ТБ.

Зрештою, ми всі фотографуємо
архітектуру,

і будинки тепер існують окремо
від довколишнього простору.

Нині архітектура повсюди,

а це значить, що
швидкість комунікації

врешті зрівнялась
зі швидкістю архітектури.

Бо ж насправді архітектура
рухається доволі швидко.

На створення проекту
не треба багато часу.

Багато часу йде на саме
будівництво,

три-чотири роки,

а за той час архітектор
може спроектувати ще два,

чи вісім, чи навіть сто
інших будівель,

ще не знаючи, вдалась чи ні
та споруда, яку він чи вона

спроектували чотири роки тому.

Річ у тім, що в архітектурі зроду
не було ланцюжка зворотного зв'язку.

Саме тому в світі є будівлі
на кшталт цієї.

Бруталізм тривав не два роки,

а цілих двадцять.

Двадцять років ми будували
будівлі такого штибу,

бо й гадки не мали,
що ви їх терпіти не можете.

Але такого більше ніколи
не повториться,

принаймні я так думаю,

бо ми живемо на початку
найпотужнішої революції в архітектурі,

відколи винайшли бетон,

сталь і ліфт.

Це медійна революція.

На мій погляд, якщо застосувати
до цього маятника медіа,

він хитатиметься все швидше й швидше,

доки не опиниться одночасно
в двох крайніх точках,

і це зітре відмінності
між новаторством і символом,

між нами, архітекторами,
і вами, публікою.

Тепер ми можемо миттєво створювати
емоційно заряджені символи

з чогось цілковито нового.

Поясню вам це на прикладі

проекту, що його недавно
завершила моя компанія.

Нас попросили збудувати щось інше
на місці цього будинку, який недавно згорів.

Перед вами - центр міста Пайнс

на острові Фаєр-Айленд,
штат Нью-Йорк.

Люди приїжджають сюди
відпочивати.

Ми запропонували сміливий проект,

який відрізнявся від форм,
до яких звикли тамтешні жителі.

Ми боялися,
наш клієнт боявся,

місцеві люди теж боялися,

тому ми створили серію
фотореалістичних зображень,

розмістили їх у Facebook

та Instagram,

і дали людям змогу

поширювати ці фото, коментувати,
висловлювати свої зауваження й побажання.

Тобто за два роки до
завершення будівництва

ця споруда вже була
частиною спільноти.

Зображення виглядали точно
так само як завершена будівля,

тому ніяких несподіванок не вийшло.

Будинок вже влився
у тамтешнє довкілля,

і влітку після відкриття,

коли почати приїжджати люди й ділитися
фотографіями будинку в соціальних мережах,

він перестав бути простим будинком,
а став медіа,

бо це не просто фото якоїсь будівлі,

це ваші особисті фото.

За допомогою цих світлин
ви розповідаєте власну історію,

і вони стають частиною
вашої особистої оповіді.

Стають часткою

нашої колективної пам'яті.

Ви самотужки творите
емоційно заряджені символи.

А це значить, що ми більше
не потребуємо, аби греки

визначали наше
ставлення до архітектури.

Ми самотужки можемо скласти
власну думку щодо архітектури,

бо цифрові медіа змінили
не тільки стосунки між людьми,

а й стосунки між нами й будинками.

Задумайтесь на хвильку
про тих бібліотекарів у Лівінґстоні.

Якби ту будівлю
почали будувати сьогодні,

бібліотекарі насамперед зайшли б в Інтернет
і задали в пошук "нові бібліотеки".

На екрані з'явились би сотні
прикладів експериментування, новаторства,

виходу за межі традиційного
уявлення про бібліотеку.

І то була б їхня зброя.

Зброя, з якою вони прийшли б

до мера Лівінґстона,
до жителів Лівінґстона,

і сказали б - сьогодні не існує єдиної
відповіді на питання, що таке бібліотека.

Тож даймо на нього і свою відповідь.

Розмаїття експериментів

дає їм свободу
і собі поекспериментувати.

Сьогодні все змінилось.

Архітектори більше не
загадкові істоти,

що говорять незрозумілі слова
й малюють заплутані проекти,

а ви - не та неповоротка публіка,

що визнає тільки традиційні варіанти.

Архітектори чують вас,

а архітектура більше
не наганяє на вас страху.

Тобто маятник, що рухається
вперед і назад,

від одного стилю до іншого,
від однієї течії до іншої,

втратив свою вагу.

Ми можемо рухатись уперед

і шукати дієві рішення для проблем,
перед якими нині постало суспільство.

Це кінець історії архітектури,

і це значить, що
будівлі майбутнього

будуть зовсім несхожі
на сучасні споруди.

Це значить, що громадський простір
у стародавній Севільї

може бути унікальним і пристосованим
до потреб сучасного міста.

Це означає, що стадіон у Брукліні
може бути стадіоном у Брукліні,

а не якоюсь історичною стилізацією
з червоної цегли,

як ми собі уявляємо стадіон.

Це значить, що будівлі
будуватимуть роботи,

бо ми нарешті дозріли до архітектурних
форм, які вони виготовлятимуть.

І це значить, що будівлі
підлаштовуватимуться під довкілля,

а не навпаки.

А крита автостоянка
в Маямі-Біч, що у Флориді,

буде ще й місцем для
занять спортом

чи йогою.

Там навіть можна буде взяти шлюб
пізно ввечері.

(Сміх)

Це значить, що троє архітекторів,
які мріють поплавати

в Іст-Рівер у Нью-Йорку,

зможуть зібрати майже
півмільйона доларів

серед спільноти, що
підтримує цю ідею,

а не чекати на клієнта.

Це означає, що навіть з найменшою
будівлею можна експериментувати.

Як-от, із цим невеликим павільйоном
для спостереження за оленями,

який виглядає так само міцно,
як і тварини, за якими з нього спостерігатимуть.

Врешті, це означає,
що навіть негарний будинок

може бути привабливим,

як ось ця некрасива споруда в Іспанії,

де архітектори викопали яму,

наклали туди сіна,

залили простір довкола нього бетоном,

а коли бетон висох,

запросили декого прийти
й очистити ту площу від сіна.

В результаті вийшла

ось така жахлива кімнатка

з купою слідів від будівництва.

І саме вона стала найкрутішим місцем Іспанії,
звідки так гарно спостерігати за заходом сонця.

Бо немає ніякого значення,
хто будує наші будинки -

корова чи робот.

Немає ніякого значення, як ми будуємо.
Має значення тільки те, що саме ми будуємо.

Архітектори вже знають,
як створювати екологічніші,

розумніші й більш дружні
до людей споруди.

Ми тільки чекаємо на ваше бажання,
щоб їх збудувати.

Зрештою, ми з вами більше
не по два боки барикад.

Знайдіть архітектора,
найміть архітектора,

спроектуйте разом з нами
кращі будинки, кращі міста, кращий світ,

бо ставки дуже високі.

Будівлі не просто відображають стан справ
у суспільстві. Вони творять наше суспільство,

починаючи від найменшого простору:

місцевої бібліотеки,

оселі, де ми виховуємо
своїх дітей,

і дороги, якою вони йдуть
від спальні до ванної кімнати.

Дякую.

(Оплески)