Переосмислення догляду за літніми людьми в "селі з деменцією"

Як ви воліли б провести останні роки свого життя: у стерильній лікарняній установі чи в селі з супермаркетом, пабом, театром і парком у декількох хвилинах ходи? Відповідь здається очевидною зараз, але коли Івонн ван Амеронґен допомагала розробляти інноваційний центр догляду за хворими на недоумство в Амстердамі 25 років тому, це виглядало як ризиковане втручання у традиції. Послухайте розповідь пані ван Амеронґен про Хогвейк, щоб отримати уявлення про те, яким може бути переосмислений будинок престарілих, де в основі свобода та соціальне життя.

Це Хогвейк.

Містечко біля Амстердаму у Нідерландах.

У кожному з 27 будинків живе 6-7 людей.

Там є маленький торговий центр з пабом,
супермаркетом, клубним залом.

Є вулиці, алеї, а також театри.

Але це будинок для людей похилого віку.

Будинок престарілих для тих,
у кого розвинене недоумство,

і хто потребує догляду та підтримки 24/7.

Недоумство - це жахлива хвороба,

і досі не придумали
ніякого лікування від неї.

Це стає великою проблемою у світі,

для населення, для політиків,

для світу - це стає
величезною проблемою.

Уже є черги у будинки престарілих.

До цих будинків найбільше приходять жінки.

У тому числі й тому, що жінки звикли
до піклування за людьми,

тож вони можуть доглядати
за своїми чоловіками з недоумством,

натомість для чоловіків це не так легко.

Недоумство - це хвороба,
яка вражає мозок.

Мозок спантеличений.

Люди губляться у часі,

подіях та не розуміють, хто їх оточує.

Вони дуже спантеличені.

І через це спантеличення

вони тривожні, пригнічені та агресивні.

Це типовий будинок престарілих.

Я працювала там у 1992

менеджером з медобслуговування.

Ми часто розмовляли про те,

що не хотіли б такого для наших батьків,

друзів та для самих себе.

І одного дня ми сказали:

"Повторюючи ці слова,
ми нічого не змінимо.

Тут відповідальність на нас

і ми повинні з цим щось зробити,

якщо хочемо, щоб тут могли жити
і наші батьки."

Ми розмовляли про це,
і щодня ми бачили,

якими спантеличеними були люди,
котрі жили в нашому будинку престарілих,

через те, що їх оточувало.

Адже те, що вони бачили,
було схоже на лікарню

з лікарями, медсестрами
й іншим медперсоналом у халатах,

а самі вони мешкали в палатах.

І вони не розуміли, чому вони там живуть.

Вони шукали місце для втечі.

Вони шукали способу повернутися
знову додому.

Нам було зрозуміло, що в такій ситуації,

коли у людей і так плутанина в голові,

ми їх ще більше спантеличували.

Доповнювали плутанину плутаниною.

А це зовсім не те, чого вони потребують.

Ці люди хочуть жити нормальним життям,

та з нашою допомогою боротись з недугою.

Вони хочуть мешкати у звичайних будинках,

а не у палатах.

Вони хотіли б мати нормальний побут,

відчувати запах обіду з їхньої кухні.

Або ж поїсти чи попити у будь-який момент.

Ось що потрібно цим людям,

і саме це ми повинні для них організувати.

Ми вирішили облаштувати все так, як вдома,

щоб вони не жили, як у палатах,
по 15-20-30 осіб.

Лише малі групи
по 6 чи 7 осіб, наче сім'я.

Це ніби жити з друзями.

Ми повинні знайти алгоритм
групування людей,

який базувався б на їхньому способі життя,

щоб, живучи разом, вони легко

могли стати друзями.

Ми запитували в родичів
мешканців будинку престарілих:

"що є важливим для вашого батька",
"що є важливим для вашої матері",

"яке у них життя",
"чого вони хочуть".

Ми визначили сім типів груп
за способом життя.

Наприклад, є формальний спосіб життя.

Люди, що його дотримуються,

більш формально
взаємодіють один з одним,

на відстані.

Їх щоденний ритм починається пізніше

та закінчується пізніше.

Вони частіше слухають класичну музику,

ніж інші типи груп.

А їх меню -

це радше, французька кухня,
ніж голландська.

(Сміх)

Даний спосіб протилежний ремісничому
способу життя,

який є максимально традиційним, -

такі люди прокидаються
та лягають спати рано,

тому що вони важко працювали
все життя руками.

Зазвичай вони мали дуже маленький
власний бізнес, або мініферму, або крамницю,

або ж, як містер Б, були
найманими робітниками на фермі.

Цей пан розповідав мені,
що він щоранку ішов на роботу

з обідом у паперовому пакеті

та однією сигарою.

Та сигара була єдиною
доступною йому розкішшю.

Він викурював її після обіду.

Аж до своєї смерті у Хогвейку,

він щодня викурював після обіду сигару.

Це моя мати.

Вона веде культурний спосіб життя

та живе у Хогвейку уже шість тижнів.

Такий спосіб життя включає подорожі,
знайомства з іншими людьми, культурами,

зацікавлення мистецтвом та музикою.

Є й інші способи життя.

Про що ми говорили,
те i зробили.

Але це не життя у будинку з групою людей,

це життя з однодумцями,
це власний побут, як у сім'ї.

Життя не закінчується,

усі хочуть повноцінного
й веселого життя .

Ми соціальні тварини,

які потребують соціального життя.

Тож з цього ми й почали.

Ми хочемо вийти з дому,
може, щось купити,

зустрітися з іншими людьми.

Або ж піти у паб та випити пива з друзями.

Або ж як містер В,
який любить гуляти щодня

та шукати симпатичних жінок.

(Сміх)

Він дуже ввічливий з ними,

сподівається на посмішки та отримує їх.

Він танцює з жінками у пабі.

Це свято щодня.

Є люди, які краще підуть у ресторан,

вип'ють вина з друзями,

або ж пообідають з ними, святкуючи життя.

Моя мама любить прогулянки парком,

сидіти на лавках на сонечку,

сподіваючись, що перехожі
сядуть поруч із нею

та поговорять з нею про життя

або ж про качок у ставку.

Цей соціальний аспект життя дуже важливий.

Він робить людей частиною суспільства.

І це те, що нам, людям, треба.

Навіть при розвиненому недоумстві.

Це я бачу з вікна свого офісу.

Якось з одного боку йшла жінка,

а з іншого боку - інша, й вони зустрілись.

Я знала їх обох дуже добре.

Я часто бачила, як вони гуляють на вулиці.

І щоразу я намагалася поговорити з ними,

але їх мова була...

важкою для розуміння.

Але я бачила, як вони спілкуються

та жестикулюють.

Їм було весело разом.

Згодом вони прощались та йшли собі далі.

Ось що потрібно у житті -

спілкуватись та бути частиною суспільства.

Саме це й відбувалось на моїх очах.

Хогвейк став місцем,

де можуть жити люди
з глибоким недоумством,

у свободі та безпеці.

Адже тут працюють фахівці й волонтери,

які знають, що робити
з хворими на недоумство.

Фахівці знають, як виконувати
свою роботу так,

щоб вона природно
вписувалася в життя наших мешканців.

Це означає, що керівництво має забезпечити

їх усім необхідним для роботи.

Потрібне керівництво,
яке наважиться на це.

Робити речі інакше, ніж ми звикли

у традиційних будинках для літніх людей.

Ми побачили - це працює.

Та вважаємо, що таку модель
можна запровадити скрізь,

адже вона не для багатіїв.

Ми працюємо з таким же бюджетом,

як будь-який традиційний будинок
престарілих у нашій країні.

Ми працюємо лише з державним бюджетом.

(Оплески)

Ідеться про те, щоб глянути
під іншим кутом зору

на людину перед вами

та зрозуміти, чого вона потребує зараз.

Тут важливі посмішки,
інший кут зору,

важливі дії, і це нічого не коштує.

І є ще дещо: це вибір.

Вибір, на що витратити кошти.

Я завжди кажу:

"Червоні штори такі ж дорогі, як і сірі".

(Cміх)

Це можливо скрізь.

Дякую.

(Оплески)