Наскільки можна довіряти пам'яті?

Психологиня Елізабет Лофтус досліджує пам'ять. Точніше, вона досліджує хибні спогади, коли люди пам'ятають події, яких насправді не було, або пам'ятають їх не так, як вони відбувались в дійсності. Це явище поширеніше, ніж можна припускати, і Лофтус наводить деякі вражаючі історії та статистичні дані, а також ставить декотрі важливі етичні питання, які нам всім варто обміркувати.

Хочу розповісти про судову справу,
над якою я працювала,

вона стосувалась чоловіка
на ім'я Стів Тітус.

Тітус працював менеджером у ресторані.

Йому був 31 рік, він мешкав у Сіетлі,
штат Вашингтон,

та був заручений з Гретхен,

збирався одружитись,
вона була коханням його життя.

Одного вечора закохані пішли

на романтичну вечерю до ресторану.

Вони вже поверталися додому,

коли їх зупинив офіцер поліції.

Розумієте, автомобіль Тітуса був схожий на

автомобіль, що проїжджав раніше ввечері,

й належав чоловікові,
який зґвалтував жінку-автостопницю,

а Тітус нагадував ґвалтівника.

Тому поліція його сфотографувала

та розмістила його фото поряд з іншими,

які пізніше були показані жертві,

і вона вказала саме на фото Тітуса.

Вона сказала:
"Оцей нагадує його найбільше".

Поліція та прокуратура
порушили судову справу,

і коли Стів Тітус був відданий під суд
за зґвалтування,

жертва зґвалтування вже не мала сумнівів

та сказала: "Я абсолютно впевнена,
що це саме той чоловік".

Тітус був засуджений.

Він стверджував, що невинний,

його сім'я волала до присяжних,

його наречена ридаючи впала на підлогу,

але Тітуса відправили за ґрати.

Отже, що б ви зробили на його місці?

Що б ви зробили?

Тітус повністю втратив віру
в правову систему,

та все ж він мав ідею.

Він подзвонив до місцевої газети,

зв'язався з журналістом,
що займається розслідуваннями,

і ось цей журналіст
дійсно знайшов реального ґвалтівника,

чоловіка, що врешті
зізнався в зґвалтуванні,

чоловіка, що, як вважалося,
здійснив 50 зґвалтувань

в цьому районі,

і коли ця інформація була передана судді,

суддя звільнив Тітуса з-під арешту.

На цьому справа мала б бути завершеною.

В ній поставили крапку.

Тітус мав би вважати цей рік
просто жахливим роком,

роком обвинувачення та арешту,
але роком, що скінчився.

Однак це скінчилось інакше.

Тітус був неймовірно розлючений.

Він втратив роботу і не зміг її повернути.

Втратив наречену.

Вона не могла змиритись
з його постійним гнівом.

Він втратив всі свої заощадження,

тому він вирішив подати позов

проти поліції та інших, кого він вважав

відповідальними за свої страждання.

І ось саме з цього часу
я почала працювати над цією справою,

намагаючись з'ясувати,

як жертва перейшла від початкової фрази

"Оцей нагадує його найбільше".

до твердження: "Я абсолютно впевнена,
що це саме той чоловік".

Отже, Тітус був поглинений
своїм цивільним позовом.

Кожну вільну хвилину
він розмірковував над цим,

та всього за один день
до розгляду його справи на суді

він прокинувся вранці,

зігнувшись від болю,

та помер від серцевого нападу,
пов'язаного зі стресом.

Йому було 35 років.

І тоді мене попросили
працювати над справою Тітуса,

бо я - дослідниця у галузі психології.

Я досліджую пам'ять.
Я досліджувала її протягом десятиліть.

І якщо я зустрічаю кого-небудь в літаку --

це відбулося на шляху до Шотландії --

якщо я зустрічаю кого-небудь в літаку

і ми запитуємо один одного
"Чим ви займаєтесь?", то я відповідаю

"Я вивчаю пам'ять", і тоді

мені зазвичай розповідають про
свої проблеми із запам'ятовуванням імен,

чи про те, що вони мають родича
з хворобою Альцгеймера,

чи про іншу проблему,
пов'язану з пам'яттю,

але я вимушена відповісти їм:

я не вивчаю забування.

Я вивчаю протилежне: коли люди пам'ятають,

коли вони пам'ятають те,
чого не відбувалося,

або коли їхні спогади відрізняються

від того, що було насправді.

Я вивчаю хибні спогади.

На жаль, Стів Тітус не єдиний,

кого було засуждено
на основі чиїхось хибних спогадів.

В одному проекті в Сполучених Штатах

було зібрано інформацію

про 300 помилково засуджених людей,

300 обвинувачених, засуджених за злочини,
яких вони ніколи не здійснювали.

Вони провели 10, 20, 30 років за ґратами
за ці злочини,

а згодом тести ДНК підтвердили,

що вони насправді невинні.

І коли ці справи було проаналізовано,

то виявилось, що три чверті з них

спричинені хибними спогадами,
хибними спогадами свідків.

Але чому?

Так само, як присяжні, що засудили
тих невинних людей,

як присяжні, що засудили Тітуса,

багато хто вірить, що пам'ять

працює, ніби записувач.

Ви просто записуєте інформацію,

потім ви робите запит і програєте її,

коли треба відповісти на питання
або впізнати зображення.

Але десятки років досліджень у психології

довели, що це просто неправда.

Наші спогади конструюються.

І вони реконструюються.

Робота пам'яті дещо схожа
на сторінку у Вікіпедії:

ви можете зайти і змінити її,
але те саме можуть зробити й інші.

Вперше я почала досліджувати
процес конструювання спогадів

у 1970-х.

Я проводила експерименти,
під час яких показувала людям

змодельовані злочини та аварії,

а потім опитувала, що вони запам'ятали.

В одному дослідженні ми показали
модель аварії

і запитали в учасників,

з якою швидкістю їхали автівки,
коли зіткнулися одна з одною?

А в інших учасників запитали,

з якою швидкістю їхали автівки,
коли розтрощили одна одну?

І якщо ключовим було
питання з "розтрощили",

учасники казали нам,
що автівки рухалися швидше,

та більше того, учасники, якими задавали
питання з "розтрощили",

частіше говорили нам,

що вони бачили бите скло на місці аварії,

хоча там не було битого скла взагалі.

В іншому дослідженні ми показали
змодельовану аварію,

де машина перетинала перехрестя
зі знаком "стоп",

і якщо ми ставили питання, в якому
був натяк на знак "поступися дорогою",

багато учасників казали, що пам'ятають,
що на цьому перехресті бачили

знак "поступися дорогою",
а не знак "стоп".

Ви можете подумати: гаразд, але

це ж відеозаписи,

вони не викликають справжній стрес.

Чи проявлятимуться
спостережені помилки

у справді стресових ситуаціях?

В дослідженні, опублікованому
кілька місяців тому,

ми знайшли відповідь на це питання,

адже особливістю цього дослідження
було те, що ми

досліджували людей, які пережили
дуже стресовий досвід.

Учасниками цього дослідження

були військовослужбовці,

які відпрацьовували під час тренування
болісну ситуацію -

як би вони поводились,

якби потрапили в полон.

Серед іншого, в процесі тренування

солдати проходили через
30-хвилинний агресивний допит

із застосуванням фізичної сили,

а трохи згодом їм дали завдання

розпізнати того, хто вів допит.

І коли ми їм підсунули інформацію, яка
навіювала враження,

ніби допит вела інша особа,

багато з них вказували не на того,
хто справді їх допитував,

а на іншу людину, яка й приблизно
не нагадувала

того, хто вів допит насправді.

Ці дослідження продемонстрували,

що якщо людям підсунути дезінформацію

щодо певного досвіду,
який вони могли пережити,

це може викривити, спотворити
чи змінити їхню пам'ять.

Якщо подивитись на реальний світ,

то дезінформація трапляється всюди.

Ми можемо підхопити

викривлену інформацію не лише,
коли нас наполегливо допитують,

а й під час розмови з іншими свідками,

які можуть навмисно чи ненавмисно
підкинути нам

якусь помилкову інформацію,

чи якщо ми дивимось у ЗМІ висвітлення
якоїсь події, яку ми могли спостерігати,

все це створює можливість

для викривлення нашої пам'яті.

У 1990-х ми почали спостерігати

ще серйозніший різновид
проблем із пам'яттю.

Декотрі пацієнти звертались до терапевта
у зв'язку з певною проблемою -

наприклад, депресією чи
розладами харчування,

а наприкінці курсу терапії

у них була інша проблема.

Страшні спогади про жахливі знущання,

іноді про сатанинські ритуали,

у яких інколи траплялись дуже
дивні і незвичайні обряди.

Одна жінка після курсу психотерапії

вважала, що вона роками зазнавала

ритуального насильства,
внаслідок якого завагітніла,

а дитину вирізали із її утроби.

Однак на її тілі не було ніяких слідів

чи якихось інших доказів,

які б могли підтвердити
правдивість її розповіді.

І коли я почала вивчати ці випадки,

мені стало цікаво,

звідки беруться ці дивні спогади?

Я з'ясувала, що переважна більшість
таких випадків траплялась

після проходження певного
типу психотерапії.

Тож у мене виникло питання:

чи не могли декотрі засоби
психотерапевтичного впливу -

наприклад, вправи щодо уяви,

або інтерпретації снів і фантазій,

чи, у декотрих випадках, гіпноз

або те, що в декотрих випадках
пацієнти чули хибну інформацію -

чи не могло це підштовхнути пацієнтів

до цих дуже дивних,

неправдоподібних спогадів?

Я розробила декотрі експерименти,

намагаючись дослідити процеси,
які застосовувались у даній психотерапії -

чи не проллють вони світло

на розвиток цих дуже детальних
хибних спогадів?

В одному з перших експериментів

використовувалось навіювання

метод, подібний до того, який
застосовувався у згаданій психотерапії

ми, застосовуючи навіювання,

прищепили учасникам хибний спогад:

в дитинстві, коли вам було
п'ять чи шість років,

ви загубились у торговому центрі,

ви злякались і розплакались,

і зрештою якась людина
похилого віку

відвела вас до батьків.

І нам вдалось досягти того,

що приблизно чверть учасників
вважали, ніби цей спогад справжній.

Ви, можливо, подумали:

але ж ця ситуація не дуже стресова.

Однак ми, як і декотрі
інші дослідники, успішно навіювали

і яскраві хибні спогади про ситуації,

які були значно незвичніші
і значно більш стресові.

Так, у дослідженні, проведеному в Теннесі,

учасникам навіяли хибні спогади,

що вони у дитинстві
якось ледь не втопились,

і їх витягли з води рятувальники.

А в дослідженні, проведеному в Канаді,

учасникам навіяли хибні спогади,

ніби в дитинстві на них

напала хижа тварина,

і близько половини учасників

сприймали цей спогад як справжній.

А в іншому дослідженні,
здійсненому в Італії,

учасникам навіяли хибні спогади,

ніби в дитинстві вони були свідками
демонічної одержимості.

Я хочу додати, що хоча може видатись,

ніби ми заради наукового пізнання
травмували

учасників дослідження,

але наші експерименти пройшли
ретельне оцінювання

етичної комісії,

яка дійшла висновку,

що тимчасовий дискомфорт,

який можуть відчувати декотрі
учасники в ході досліджень,

важить менше, ніж значимість досліджень,
присвячених проблемі,

яка допоможе зрозуміти процеси,
що відбуваються в пам'яті,

а також вивчити викривлення пам'яті,

які нерідко трапляються
в різних життєвих ситуаціях.

І, на мій подив,

коли я опублікувала ці дослідження
і почала виступати

проти згаданого типу психотерапії,

це мені створило декотрі
серйозні проблеми: ворожість

передусім з боку терапевтів, що займаються
відновленням витіснених спогадів,

адже ці терапевти відчули загрозу,

а також з боку пацієнтів, на яких
вплинули терапевти.

Іноді навіть доводилось
забезпечувати охорону,

коли мене запрошували виступити,

моєму керівництву надсилали листи
із вимогою звільнити мене з роботи.

Але, мабуть, найгірше було,

коли я запідозрила, що жінка,

яку звинувачувала в сексуальному
насиллі її донька,

насправді не винна.

Доросла донька, спираючись на
витіснені спогади, звинувачувала

матір у сексуальному насильстві.

Донька погодилась, щоб на основі
її історії зняли кінофільм,

який згодом був показаний публіці.

Мені ця історія видалась підозрілою,

тож я почала розслідування,

і зрештою знайшла інформацію,
яка переконливо свідчила,

що ця мати була невинною.

Я опублікувала викриття,

і трохи згодом донька тієї жінки

подала на мене позов.

Хоча я ніде не згадувала її ім'я,

вона звинувачувала мене в наклепі
і втручанні у приватне життя.

І мені довелось впродовж п'яти років

бути втягненою в цей брудний,
неприємний судовий процес,

але зрештою він завершився,
і я змогла нарешті

знову повернутись до своєї роботи.

Цей процес, однак, став частиною

тривожного тренду в Америці,

коли на вчених подають до суду лише за те,

що вони висловлюються щодо питань, які
викликають у суспільстві гострі суперечки.

Повернувшись до своєї роботи,
я замислилась над питанням:

якщо я навію вам хибні спогади,

чи матиме це наслідки?

Чи впливатиме це на ваші подальші думки,

на вашу подальшу поведінку?

У одному дослідженні ми спершу навіювали

хибний спогад про отруєння
в дитинстві певною їжею:

круто звареними яйцями, солоними
огірками, полуничним морозивом

І ми виявили, що після навіювання
цих хибних спогадів

люди не хотіли вживати цю їжу

під час наступного пікніка на природі.

Хибні спогади не обов'язково
погані чи неприємні.

Коли ми навіювали нечіткі приємні спогади,

які містили згадки про здорову
їжу, наприклад, спаржу,

то у людей виникало бажання
частіше їсти спаржу.

Ці дослідження показують те,

що можна навіяти хибні спогади,

і ці спогади потім

впливають на поведінку ще довго
після того, як спогади були навіяні.

Що ж, у зв'язку із цією здатністю

навіювати спогади і впливати на поведінку

очевидно постають декотрі
важливі етичні питання,

наприклад, у яких випадках слід
використовувати цю психотехніку?

Можливо, її варто взагалі заборонити?

З боку терапевта буде неетично
вкорінювати хибні спогади

в пам'яті пацієнтів,

навіть якщо це могло б
допомогти пацієнтам,

але це не завадить батькам вдатись

до цієї психотехніки, щоб змінити звички
своїх дітей, які мають зайву вагу.

І коли я це озвучила публічно,

це знову викликало різку реакцію.

"Ось, до чого це веде! Вона виправдовує
батьків, які брешуть дітям"

Привіт, Санта Клаус (Сміх)

Однак на цю проблему можна
поглянути по-іншому,

можливо, це вже вам спало на думку:

дитина з ожирінням, а також із
супутніми проблемами - діабетом,

меншою тривалістю життя -

чи дитина з одним додатковим
хибним спогадом?

Я знаю, що б я вибрала, якби
йшлось про мою дитину.

Та може, моя робота вплинула на моє
сприйняття, і воно не таке, як у більшості.

Більшість людей дуже цінують
свої спогади,

знаючи, що вони виражають
їхню ідентичність,

хто вони, звідки походять.

І я це ціную. Я з ними погоджуюсь.

Але зі своїх досліджень мені відомо,

скільки в спогадах міститься
неточностей і вигадок.

Отож із моєї роботи впродовж десятиліть

над цими проблемами я винесла
передусім такий урок:

якщо хтось вам щось розповідає,

і розповідає цілком впевнено,

розповідає із численними деталями,

якщо хтось, розповідаючи про щось,
виражає емоції -

все це ще не означає, що розповідь
відповідає дійсності.

Немає надійного засобу відрізнити
справжні спогади від хибних,

для цього потрібні незалежні підтвердження.

Таке відкриття змусило мене
більш терпимо ставитись

до щоденних помилок пам'яті,

які роблять мої друзі і близькі.

Це відкриття могло б
врятувати Стіва Тітуса,

людину, чиє майбутнє було зруйноване

через хибні спогади.

Отож, нам усім слід було б

мати на увазі,

що пам'ять, як і свобода,

є крихкою.

Дякую. Дякую.

Дякую. (Оплески)

Дуже дякую. (Оплески)