Ода неквапливості

Я б хотів почати з одного спостереження:

якщо я і навчився чогось за останній рік,

це того, що є велика іронія в тому,

що публікуючи книгу про неквапливість,

треба швидко бігати, популяризуючи її.

Здається, що зараз більшу частину свого
часу

я проводжу, ганяючи з міста до міста, із
студії до студії,

із зустрічі на зустріч,

представляючи свою книгу якомога
лаконічніше.

Бо в наш час кожен

хоче знати, як сповільнити темп життя,

і при цьому дізнатися, як зробити це справді
швидко... Тож...

я недавно виступав на CNN,

де мене гримували довше, ніж я говорив
в прямому ефірі.

І я думаю -- це не так вже і дивно, правда?

Бо це такий світ, в якому ми живемо зараз,

світ, в якого заклинило кнопку
"перемотати вперед".

Світ одержимий швидкістю,

тим, щоб робити все швидше, встигнути
все більше і більше

за меншу кількість часу.

Таке відчуття, наче кожна хвилина
нашого життя -

це перегони з часом.

Керрі Фішер сказала таку фразу, яка

є в моїй біографії в книзі; скажу її ще раз --

"Цими днями навіть миттєве задоволення
триває надто довго." (Сміх)

І,

якщо подумати: Що ми робимо для
того, щоб все покращити?

Ми все пришвидшуємо, правда? У нас є ф-ція
швидкого набору замість набирання номера.

Замість звичного читання - швидкісне читання;
замість колишніх прогулянок - спортивна ходьба.

І звичайно, замість побачень -- міні-побачення.

І навіть ті речі, які є повільними за природою --

ми також намагаємось пришвидшити;

Я нещодавно був у Нью-Йорку і проходив
повз тренажерний зал;

там висіла реклама про нові курси,
вечірні курси.

Це були заняття, як ви вже здогадались,
швидкісної йоги.

Ідеальна ідея для людей з фахом,
котрим не вистачає часу,

котрі хочуть, знаєте, "привітатись
із сонцем",

але можуть виділити на це хвилин 20.

Це вже крайні випадки,

вони кумедні, з них можна посміятися.

Але є дуже серйозна річ:

гадаю, що в щоденній метушні

ми випускаємо з уваги ту шкоду,

яку заподіює нам життєва біганина.

Ми вже так звикли до культу швидкості,

що не помічаємо його згубного впливу

на кожен аспект нашого життя --

на наше здоров'я, харчування, роботу,

стосунки, оточення і нашу спільноту.

І іноді треба

попередження з боку, правда?

.. що зверне нашу увагу на те, що ми пробігаємо
наше життя

замість того, щоб його проживати; що ми

живемо швидко, замість того, щоб жити добре.

І, я думаю, для багатьох людей цим
попередженням

стає хвороба.

Щось на кшталт "емоційного вигорання", коли
тіло врешті-решт каже:

"Я більше не можу витримати", і здається.

Або стосунки сходять нанівець,

бо у нас не вистачало часу, чи терпіння,

чи спокою

бути з іншою людиною, дослухатися до неї.

Для мене попередженням був момент,
коли я почав

читати синові казки на ніч

і усвідомив, що в кінці дня

йду до його кімнати і просто не можу
сповільнити темп -- знаєте,

читаю нашвидку "Кота в капелюсі".

Тут я пропускав рядки,

там абзаци, іноді цілу сторінку,

і так, як мій хлопчик знає книжку напам'ять,
ми часто сперечалися.

І те, що мало бути найспокійнішим,
найдушевнішим,

найніжнішим моментом за день,

коли тато сідає почитати синові на ніч,

стало натомість гладіаторською битвою
бажань,

зіткненням моєї швидкості

і його повільності.

І так все було протягом певного часу,

поки я не спіймав себе на тому, що
пробігаю очима газетну статтю

з порадами економії часу для швидких
людей.

В одній з порад автор звертався до серії
книг під назвою:

"Казка на ніч за хвилину."

Я здригаюся, кажучи ці слова зараз,

але тоді моя перша реакція була зовсім
іншою.

Я тоді подумав:

"Боже -- яка чудова ідея!

Це саме те, що мені потрібно, щоб ще більше
скоротити свій час із сином перед сном."

Але, на щастя,

я отямився і моєю наступна реакція була
зовсім іншою.

Я ступив крок назад і подумав:

"Ого -- невже все дійшло до такого?"

Невже я справді так спішу, що готовий

задурити свого сина кількома словами
перед сном?"

І я відклав газету --

і сідаючи на літак -- я сидів там,

і робив те, що вже давно не робив -- не
робив нічого.

Я просто думав, думав багато і довго.

І ще перед посадкою я вирішив, що
хочу з цим щось зробити.

Я хотів розібратися в цьому
культі швидкості,

і в тому, що він робив зі мною
і з усіма іншими.

У мене виникло два запитання.

Перше -- як ми стали такими швидкими?

І друге -- чи можливо,

чи навіть треба -- сповільнити темп?

Якщо ви зараз подумаєте про те,

як наш світ так прискорився, то назвете
звичні причини.

Ви звісно подумаєте про урбанізацію,

споживацтво, робочі місця, технологію.

Але, думаю, якщо копнути

глибше, можна підійти до

джерела, до суті питання

про те, як ми думаємо про час.

В інших культурах, час - циклічний.

Відповідно до їхнього світобачення
він рухається неквапливо

великими колами.

Він постійно самооновлюється.

В той час, як у західній культурі час -
лінійний.

Це обмежений ресурс;

Він постійно стікає.

Ви або його використовуєте, або
втрачаєте.

"Час - гроші," як казав Бенджамін Франклін.

І, я думаю, через це, на психічному рівні,

у нас створюється рівняння.

Часу обмаль, то що ми робимо?

Ми прискорюємось, правда?

Ми стараємось зробити якомога більше
за менший проміжок часу.

Ми перетворюємо кожну хвилину
кожного дня

в перегони до фінішної прямої --

до фінішної прямої, яку ми, між іншим,
ніколи не досягаємо,

але тим не менш, біжимо до неї.

Гадаю, постає таке питання:

Чи можливо звільнитися від цього
способу мислення?

На щастя, це можливо, бо

коли я почав розбиратися в цьому,
я виявив, що є