Дизайн із думкою про незрячих

Як виглядатиме місто, спроектоване для незрячих? Кріс Дауні - архітектор, який у 2008 році раптово осліп; він зіставляє життя у своєму улюбленому Сан-Франциско до і після - і показує, як ретельно продумані розробки, які зараз покращують його життя, насправді можуть поліпшити життя для всіх, незалежно від зору.

Вийшовши з автобуса,

я попрямував назад за ріг,

щоб піти в західному напрямку на курси читання шрифта Брайля.

То була зима 2009-го,

а я вже був близько року незрячим.

Усе йшло досить добре.

Безпечно перейшовши на іншу сторону,

я повернув ліворуч,

натиснув на кнопку, щоб увімкнути аудіосигнал світлофора,

і чекав.

Як тільки я почув сигнал, я пішов

і перейшов дорогу неушкодженим.

Як тільки я став на тротуар,

я почув звук, як металеве крісло

скреготнуло по бетонному тротуару попереду мене.

Я знав, що на розі є кафе,

яке має столики і надворі,

тому я зробив крок ліворуч,

поближче до вулиці.

Коли я це зробив, то крісло повторило за мною.

Я одразу зрозумів, що помилився,

і пішов праворуч,

крісло зробило синхронний рух.

І в той момент я трохи стривожився.

Тоді я знову попрямував наліво,

але крісло ковзнуло туди ж,

заступаючи мені прохід.

От тоді я вже не на жарт перелякався.

І закричав:

"Хто тут, чорт забирай? Що відбувається?"

Тільки після крику

я почув щось інше: якийсь знайомий брязкіт.

Я вже десь таке чув,

і швидко вирішив зробити ось що:

я простягнув ліву руку,

і мої пальці занурились у щось пухнасте,

я намацав вухо,

вухо собаки, можливо золотистого ретривера.

Він був прив'язаний за повідок до крісла,

бо господар зайшов по каву,

і собака так наполегливо намагався

зі мною привітатись, а може сподівався, що я почухаю його за вухом.

Хтозна, а може він пропонував допомогу.

(Сміх)

Але ця коротка історія насправді про

страхи і непорозуміння, які виникають

при думці про пересування по місту

без зору,

ця думка невідома оточенню

та людям біля вас.

Тож дозвольте повернутись назад і зробити передмову.

У 2008 році на День Святого Патріка

я ліг в лікарню на операцію

з видалення пухлини головного мозку.

Операція пройшла успішно.

Два дні потому у мене почав падати зір.

На третій день я осліп.

Мене одразу ж охопило неймовірне відчуття

страху, замішання, вразливості,

те, що трапилось би з будь-ким іншим.

Але коли в мене був час все обдумати,

я, власне кажучи, почав усвідомлювати,

що в мене було багато причин для вдячності.

А саме, я думав про батька,

який помер від ускладнень

після операції на головний мозок.

Йому було 36. Мені в той час - 7.

І хоча я мав всі причини,

щоб боятись прийдешнього,

і не зовсім тямив, що станеться,

але я був живий.

Мій син усе ще мав батька.

Крім того, це не те, щоби я був першим,

хто втратив зір.

Я знав, що мають бути різні пристосування

і обладнання, і тренування

для повноцінного, змістовного і активного життя

незрячих.

Тож коли мене виписали з лікарні,

і минуло кілька днів, я усвідомив свою місію,

місію вийти звідти і отримати найкраще навчання

що швидше, то краще, і почати відновлювати своє життя.

Через 6 місяців я повернувся на роботу.

Моє навчання розпочалось.

Я навіть їздив на парному велосипеді

зі своїми старими приятелями,

я добирався на роботу сам,

йшов через місто, сідав на автобус.

Це було дуже важко.

Але чого я не очікував

у ході тої різкої зміни,

так це неймовірних вражень від зіставлення

мого зрячого і незрячого відчуття

тих самих місць і тих самих людей

за такий короткий період часу.

Через це я отримав більше проникливості,

чи, як я це називаю, спостережливості,-

це те, чому я навчився відтоді як осліп.

Ця спостережливість була і незначною,

і глибокою,

і земною, і смішною.

Як для архітектора, те суворе зіставлення

мого зрячого і незрячого відчуття

тих самих місць і тих самих міст

за такий короткий час

допомогло мені краще спостерігати

за містом.

Найголовнішим у цьому

було усвідомлення, що насправді

міста є фантастичними місцями для незрячих.

І тоді я теж був вражений тим,

наскільки місто схильне до доброти і турботи,

на противагу байдужості чи злу.

І тоді я почав усвідомлювати, що

здається, ніби незрячі мають

позитивний вплив на місто.

Я зацікавився цим.

Повернімось назад і подумаймо,

чому місто настільки чудове для незрячих.

На тренінгах, які допомагають оговтатись від втрати зору,

навчають, як покладатись на всі не зорові відчуття,

що їх в іншому випадку ви б, мабуть, ігнорували.

Це наче цілий новий світ сенсорної інформації,

який відкритий для вас.

Мене справді вразила симфонія

ледь вловимих звуків навколо мене в місті,

звуків, які можна почути і які можна використати,

щоб зрозуміти, де ви є,

як вам треба рухатись і куди потрібно піти.

Так само, через ручку тростини

можна відчути різноманітні текстури під ногами,

і з часом ви вибудовуєте уявлення про те, де ви знаходитесь

і куди прямуєте.

Подібним чином, коли сонце гріє одну частину обличчя,

чи ви відчуваєте подих вітру на шиї,

це дає здогадку про ваше розташування

і просування крізь вулицю,

час і простір.

Але ще є і відчуття запаху.

Деякі райони і міста мають свої запахи,

подібно до тих, що їх мають місця і предмети навколо вас,

а якщо пощастить, то й можна навіть завдяки своєму нюху

знайти ту нову пекарню, яку шукав.

Це все справді мене вражає,

бо я почав усвідомлювати,

що моє незряче відчуття

було куди більш чутливе,

ніж зряче.

Мене також вразило те, як місто

навколо мене змінювалось.

Коли ви бачите,

всі думають лише про себе

і про свої справи.

Але як тільки втрачаєте зір, -

це зовсім інша історія.

І я не знаю, хто на кого дивиться,

але я підозрюю, що багато хто дивиться на мене.

Я не параноїк, але куди б не пішов,

я чую багато порад:

Йди сюди, рухайся туди, тут обережно.

Багато інформації корисної.

Дещо допомагає. А багато чого навпаки.

І вам треба зрозуміти, що вони насправді мали на увазі.

Дещо є трохи неправильне і непомічне.

Але все добре у великій системі.

Хоча, одного разу, коли я був в Оукленді,

я йшов про Бродвею і підійшов до рогу.

Я чекав на звуковий сигнал для пішоходів,

і як тільки почув, не встиг я зробити крок,

коли ні з того, ні з сього, мою праву руку

схопив якийсь чоловік,

смикнув і потягнув мене до пішохідного переходу

і поволік через дорогу,

при тому розмовляючи зі мною Мандаринським діалектом.

(Сміх)

Здавалось, ніби не було порятунку від смертельної хватки того чоловіка,

але він мене благополучно перевів.

Що я міг вдіяти?

Але повірте мені, є чемніші способи

запропонувати допомогу.

Ми ж не знаємо, що ви там,

тому буде добре, якщо ви скажете спочатку "Доброго дня".

"Вам потрібна допомога?"

Але поки я був в Оукленді, мене дійсно вразило те,

наскільки місто змінилось

з того часу, як я перестав бачити.

Коли я бачив, воно мені подобалось. Все було в порядку.

Це чудове велике місто.

Але коли я перестав бачити

і йшов по Бродвею,

мене благословили на кожному кварталі.

"Будь здоровий, чоловіче".

"У тебе все вийде, брате".

"Нехай Бог тебе благословить".

Коли я був зрячим, то мені такого не бажали.

(Сміх)

І мені такого не побажають в Сан-Франциско, навіть коли я не бачу.

Я знаю, що це хвилює деяких моїх незрячих друзів,

не тільки мене.

Часто вважають, що

це емоції викликані жалістю.

Я схиляюсь до думки, що це через спільну гуманність,

через єднання і я думаю, що це досить круто.

Взагалі-то, коли мені погано,

я йду на Бродвей, що в центрі Оукленда,

гуляю там, і мені стає краще

за лічені хвилини.

Це також наочно показує як

обмежена можливість та незрячість

наче стирає етнічні, соціальні,

расові та економічні межі.

Обмежена дієздатність є помічником на шляху до рівних можливостей.

І кожен стає бажаним.

Насправді, в спільноті людей з обмеженими можливостями я чув,

що є лише два типи людей:

ті, хто мають фізичні вади,

і ті, хто ще своїх не виявив.

Це інший спосіб мислення,

але я вважаю його прекрасним,

тому що він охоплює більше, ніж концепт

ми-і-вони,

чи повноцінні-і-обмежені,

і це чесніше і ввічливіше

у нашому крихкому житті.

Тож мій останній висновок для вас:

місто не лише чудове для незрячих -

воно потребує нас.

І я цілком впевнений у тому, що

я хочу вам сьогодні запропонувати:

щоб незрячі були прийняті як
прототип жителів міста,

коли винаходять нові, дивовижні міста.

Щоб вони не були тими людьми,
що їх беруть до уваги

вже після того, як фундамент залитий.

Тоді вже запізно.

Тож якщо ви спроектуєте місто, думаючи про незрячих,

ви отримаєте густу пішохідну сітку тротуарів

зі щільними рядами варіантів і можливостей,

доступних на рівні вулиці.

Якщо ви спроектуєте місто, думаючи про незрячих,

буде легко передбачити, де є тротуари, і їх буде безліч.

Простір між будинками буде добре продуманий,

щоб було місце і для людей, і для машин.

До речі, машини, кому вони взагалі потрібні?

Якщо ви не бачите, ви і не водите. (Сміх)

Людям не подобається, коли ви водите. (Сміх)

Якщо ви спроектуєте місто, пам'ятаючи про незрячих,

ви спроектуєте місто з міцною,

доступною транспортною системою, яка добре сполучає

всі куточки міста

і місцевості поблизу.

Якщо ви спроектуєте місто, думаючи про незрячих,

будуть робочі місця, багато місць.

Незрячі теж хочуть працювати.

Вони хочуть заробляти на життя.

Тож спроектувавши місто для незрячих,

я сподіваюсь, ви усвідомите,

що місто насправді стане місткішим,

більш неупередженим і справедливим для всіх.

І виходячи з того досвіду, коли я був зрячий,

це все звучить досить круто, як на місто

і для незрячих, і для людей з обмеженими можливостями,

і для тих, хто своїх вад ще не знайшов.

Тож дякую вам.

(Оплески)