Як досягти миру? Розгнівайтесь.

Як сталося, що молодий чоловік із вищої касти в Індії визволив 83 000 дітей з рабства? Лауреат Нобелівської премії миру Кайлаш Сат'ярті дає пораду кожному, хто хоче змінити світ на краще: розгнівайтесь на несправедливість. У цьому яскравому виступі він розповідає, як роки обурення дали народження миротворчому покликанню тривалістю в життя.

Сьогодні я говоритиму про гнів.

Коли мені було 11 років,

я бачив, що деякі з моїх друзів
мусили залишити школу,

бо їхні батьки не мали
грошей на підручники,

і це мене обурювало.

Коли мені було 27,

я говорив з доведеним до відчаю
нещасним рабом,

чию доньку мали продати у дім розпусти,

і це мене обурювало.

У віці 50 років

я лежав на вулиці у калюжі крові

зі своїм сином,

і це мене обурювало.

Дорогі друзі, протягом століть
нас вчили, що гнів - це погано.

Наші батьки, вчителі та священики -

усі вчили нас, як контролювати
та стримувати гнів.

Але навіщо?

Чому ми не можемо перетворити свій гнів
на добро для суспільства?

Чому б нам не використати гнів,

щоб кинути виклик злу та
змінити світ на краще?

Я намагався це зробити.

Друзі,

більшість моїх найяскравіших ідей
прийшли до мене завдяки гніву.

Наприклад, коли мені було 35 років,
мене замкнули у тісній тюремній камері.

Цілу ніч я був обурений.

Але тоді мені прийшла на думку нова ідея.

Про це я розповім пізніше.

Розпочну з історії
про те, як я отримав своє ім'я.

З дитинства я був великим
прихильником Махатми Ганді.

Ганді був борцем та
лідером руху за свободу в Індії.

Та що важливіше,

він учив нас обходитися
з найуразливішими групами

та найбіднішими людьми
з гідністю та повагою.

Тому коли 1969 року в Індії святкували

сторіччя з дня народження
Махатми Ганді, -

а мені тоді було 15 років, -

мені прийшла на думку ідея.

Чому ми не можемо
святкувати цей день інакше?

Як, можливо, багато хто з вас,

я знав, що дуже багато людей в Індії
народжуються у найнижчих прошарках каст,

і з ними обходяться, як з недоторканними.

Це ті люди,

яким заборонено
заходити не лише до храмів,

а й до будинків та магазинів
представників вищої касти.

Тому я був дуже вражений тим,
що голови мого міста

схвально висловлюються
проти кастової системи та недоторканності

та говорять про ідеали Ганді.

Мене це настільки надихнуло,
що я подумав,

чому б не подати приклад
та не запросити цих людей скуштувати їжу,

що приготують та подадуть недоторканні.

Я пішов до деяких представників
нижчої касти, недоторканних,

та намагався переконати їх,
але для них це було немислимо.

Вони мені казали: "Ні, це не можливо.
Такого ще ніколи не було".

Я сказав: "Погляньте на цих лідерів,

вони такі чудові,
вони проти недоторканності.

Вони прийдуть. Якщо ніхто не прийде,
ми подамо приклад".

Ці люди подумали, що я був надто наївним.

Та зрештою я їх переконав.

Ми з друзями поїхали на велосипедах
до політичних лідерів та запросили їх.

Я був дуже схвильований
та гордий через те,

що кожен з них погодився прийти.

Я подумав: "Це чудова ідея.
Ми можемо подати приклад.

Ми можемо викликати зміни в суспільстві".

І ось той день настав.

Усі недоторнанні, яких запросили, -
три жінки та два чоловіки,

погодились прийти.

Я пам'ятаю, що вони одягли
свої найкращі вбрання,

принесли новий посуд.

Вони помилися сотні разів,

бо для них ця подія була неймовірною.

Це була поворотна мить.

Вони зібралися. Їжа була готова.

Була 7 година.

О 8 годині ми ще чекали,

бо політичні лідери нерідко запізнювались

на годину чи більше.

Після 8 години ми взяли велосипеди
та поїхали до будинків лідерів,

лише аби їм нагадати.

Дружина одного з них сказала:

"Вибачте, у нього болить голова,
мабуть, він не прийде".

Я пішов до іншого лідера,

і його дружина сказала:

"Гаразд, їдьте, він точно приєднається".

Отже, я подумав, що вечеря відбудеться,
хоч і не така масштабна.

Я повернувся на місце зустрічі, яким був
новозбудований парк імені Махатми Ганді.

Була 10 година.

Жоден з лідерів не з'явився.

Це мене обурило.

Я стояв, притулившись
до пам'ятника Махатмі Ганді.

Я був емоційно виснажений.

Тоді я сів біля місця, де лежала їжа.

Я стримував свої емоції.

Та коли я надкусив перший шматок,

я розплакався.

Раптом я відчув чиюсь руку
у себе на плечі.

Це був цілющий, материнський дотик
недоторканної жінки.

І вона мені сказала:
"Кайлаш, чому ти плачеш?

Ти зробив те, що залежало від тебе.

Ти скуштував їжу,
яку приготували недоторканні.

Такого зроду-віку не було".

Вона сказала: "Сьогодні ти переміг".

Друзі мої, вона мала рацію.

Я повернувся додому трохи за північ

і був шокований тим,
що деякі літні люди з вищої касти

сиділи на моєму подвір'ї.

Я побачив, що моя мати
та кілька літніх жінок плакали

та благали цих людей,

щоб вони не відлучали від касти
усю нашу сім'ю.

Як відомо, вигнання з касти -
це найсуворіше соціальне покарання,

яке лише можна уявити.

Якось дійшли згоди покарати лише мене,
і формою покарання було очищення.

Це означало, що я мав пройти 1000 км
від свого рідного міста

до річки Ганг та виконати
обряд священного купання.

Потім я мусив провести бенкет
для 101 священника,

помити їхні ноги та випити цю воду.

Це було повним безглуздям,

і я відмовився прийняти це покарання.

Як тоді мене покарали?

Мені було заборонено
заходити до власної кухні та їдальні,

мої прибори відділили від інших.

Але в ту ніч, коли я був обурений,
вони хотіли вигнати мене з касти.

Та я вирішив прогнати геть
усю кастову систему.

(Оплески)

І щоб це стало можливим,
треба було спочатку

змінити прізвище,

тому що в Індії більшість прізвищ -
це назви каст.

Тому я вирішив позбутися свого прізвища.

Пізніше я взяв собі
нове прізвище - Сат'ярті,

що означає "шукач правди".

(Оплески)

І це стало початком
перетворення мого гніву.

Друзі, може, хтось із вас скаже,

чим я займався, поки не став
активістом за права дітей?

Чи хтось знає?

Ні.

Я був інженером-електротехніком.

І тоді я дізнався, що енергія

від горіння полум'я чи вугілля,

ядерного спалаху у печі,

нестримної течії ріки

чи лютих вітрів

може дати світло та життя мільйонам істот.

Я також дізнався, що
найневтримнішу форму енергії

можна приборкати для добра
та покращення суспільства.

Повернімося до розповіді про те,
як я опинився у в'язниці.

Я був дуже щасливий, що визволив
дванадцятьох дітей з неволі

і передав їх батькам, які їх так чекали.

Неможливо пояснити мою радість,
коли я визволяю дитину.

Я був на сьомому небі.

Але коли я чекав на потяг
до свого рідного міста, Делі,

я побачив, що на станцію
прибуло багато дітей.

Певні люди привезли їх, щоб продати.

Я зупинив цих людей

та поскаржився поліції.

Та замість того,
щоб допомогти мені,

поліцейські кинули мене до крихітної
камери, наче тварину.

І це була ніч гніву,

що дала народження
найяскравішій та найзначнішій ідеї.

Я вважав, що звільнивши
10 дітей, а потім ще 50,

справу не буде завершено.

Я вірив у владу споживачів.

Вперше у світі було
започатковано кампанію,

метою якої було
пояснити проблему споживачам

та звернутися до їхніх почуттів,

щоб створити попит на килими,
виготовлені без дитячої праці.

У Європі та Америці ми досягли успіху.

І результатом стало зменшення
експлуатації дитячої праці

у країнах Південної Азії
на 80 відсотків.

(Оплески)

Окрім того, цей виявлений
вплив споживачів

зріс в інших країнах
та на інших континентах

у виробництві шоколаду, одягу,
взуття - у багатьох галузях.

Коли я розгнівався у віці 11 років

та усвідомив, наскільки освіта
важлива для кожної дитини,

мені прийшла думка зібрати старі книжки
та допомогти найбіднішим дітям.

Я створив банк книжок у віці 11 років.

Та я не зупинився.

Пізніше я співзаснував єдину у світі

масштабну громадянську освітню кампанію,

що називається
"Глобальна кампанія за освіту".

Вона допомогла змінити
уявлення та дії щодо освіти

від рівня надання пожертв
до рівня прав людини,

і це допомогло зменшити
кількість дітей поза шкільною системою

вдвічі за останні 15 років.

(Оплески)

Моє обурення у віці 27 років

та бажання визволити дівчину,
яку мали продати у дім розпусти,

наштовхнули мене на думку

про нову стратегію натиску та порятунку

для визволення дітей з неволі.

Я відчуваю радість та гордість від того,
що ми з колегами допомогли не 10 чи 20,

а фізично визволили 83 000 дітей з рабства

і відправили їх до їхніх матерів та родин.

(Оплески)

Я знав, що нам потрібні
глобальні стандарти.

Я організовував по всьому світі
демонстрації проти дитячої праці,

і результатом стало прийняття
міжнародної конвенції

про захист дітей у найгірших умовах.

І конкретним здобутком стало те,
що число дітей-робітників у світі

зменшилось на третину за останні 15 років.

(Оплески)

Отже, кожен з цих випадків

починався з гніву,

який перетворювався в ідею,

а потім у дію.

Отже, гнів, а далі?

Ідея і ...?

Аудиторія: Дія!

Кайлаш Сат'ярті: Гнів, ідея, дія.
Це і є те, що я намагався робити.

Гнів - це сила, гнів - це енергія,

і згідно законів природи

енергію неможливо створити або знищити.

Тоді чому б не підкорити енергію гніву
та не надати їй нового значення

задля створення кращого, неупередженого
та справедливішого світу?

Гнів живе у кожному з нас.

Поділюсь секретом:

якщо ми замкнемося
в оболонках власних "я"

та тенетах свого егоїзму,

гнів перетвориться на ненависть,
насильство, помсту, знищення.

Та якщо нам вдасться розірвати ці тенета,

гнів може перетворитися на міцну силу.

Ми можемо розірвати тенета
за допомогою природнього співчуття

та поєднатися зі світом через співчуття,
щоб зробити його кращим.

Так можна перетворити гнів.

Дорогі друзі, сестри та брати,
як Нобелівський лауреат,

я ще раз закликаю вас розгніватися.

Я закликаю вас розгніватися.

І найрозгніваніший з нас

перетворить свій гнів на ідею та дію.

Дуже дякую.

(Оплески)

Кріс Андерсон: Протягом багатьох років
Ви надихали інших.

Хто або що надихає Вас та чому?

КС: Гарне питання.

Крісе, я скажу Вам чесно.

Щоразу, коли я визволяю дитину,

яка втратила надію
побачити знову свою матір,

я бачу її першу посмішку свободи.

Я бачу матір, що втратила надію,

що син чи донька ще повернеться
та сяде до неї на коліна.

Вони не стримують почуттів,

і коли перші сльози радості
котяться по їхніх щоках,

я мигцем бачу Бога в цих сльозах,
і це моє найбільше натхнення.

І мені дуже пощастило, що не раз,
як я казав, а тисячі разів

я міг бачити Бога в обличчях цих дітей,

і вони - моє найбільше натхнення.

Дякую.

(Оплески)