Що буде, коли у місті не залишиться місця для померлих

"Якщо ви хочете створити власне кладовище" у Великій Британії, - каже Елісон Кіллінґ, - "ви можете це зробити". Вона багато міркує про те, де ми помираємо, і де нас ховають -- і в цій промові архітектор та член спільноти TED ділиться вражаючими економіко-соціальними міркуваннями про непомітну рису наших міст - цвинтар. Звертаючись конкретно до законів Великої Британії, вона розповідає про вражаючі, часом кумедні, часто суперечливі закони про те, де вас можуть поховати.

Я розповім вам про не помічену,
але потенційно вигідну

інвестиційну можливість.

За останні 10 років у Великій Британії

доходи з ділянок для поховання перевищили
доходи британського ринку нерухомості

приблизно втричі.

Створюються приватні кладовища
з ділянками для продажу інвесторам,

і ціна їхня починається
десь із 3900 фунтів.

І по них очікується близько
40-відсоткове зростання.

Найбільша перевага - те, що це
ринок з постійним попитом.

Це реальна пропозиція,

і на ринку є компанії, які
справді пропонують таку інвестицію,

але мене в цьому цікавить дещо інше.

Я - архітектор і планувальник міста,

і останні півтора року

я шукала підходи до проблеми смертності,

і того, як вона вплинула на планування
наших міст та будівель у них.

Влітку я провела свою першу виставку

про смерть та архітектуру в Венеції,

і називалася вона "Смерть у Венеції".

Оскільки смерть - це така тема,

про яку багатьом з нас
не дуже подобається говорити,

виставку зробили досить грайливою,

щоб люди буквально взаємодіяли з нею.

Одним з експонатів була
інтерактивна карта Лондона,

яка показувала, скільки
нерухомості у місті

належить смерті.

Коли ви махаєте рукою перед картою,

назви елементів нерухомості -
будівлі або цвинтаря -

з'являються на ній.

Оті білі фігури, які ви бачите,

це лікарні і госпіси,

і морги, і кладовища цього міста.

Більшість з них - кладовища.

Ми хотіли показати, що хоча
смерть і поховання є тим,

про що ми, можливо, не думаємо,

вони нас оточують і є важливими
частинами наших міст.

Близько півмільйона людей помирає
у Великій Британії щороку,

і близько чверті з них бажають
бути похованими.

Але у Великій Британії, як і в багатьох
країнах Західної Європи,

закінчується місце для поховання,

особливо у великих містах.

І адміністрації Великого Лондона
про це вже певний час відомо,

Головними чинниками є
зростання кількості населення

і той факт, що існуючі цвинтарі
майже повністю заповнені.

Звичай у Великій Британії такий, що
могили повинні залишатися назавжди,

і водночас є тиск розвитку -
люди хочуть на цій самій землі

будувати будинки або офіси або магазини.

Тож вони придумали кілька рішень.

Вони думали: може, використовувати
ці могили заново через 50 років.

Або може ховати людей вглиб по чотири,

так щоб четверо людей можна було
розмістити на одній ділянці,

і таким чином забезпечити
ефективніше використання землі,

і може тоді в Лондоні вистачатиме
місця для поховання людей

у найближчому майбутньому.

Але традиційно кладовищами не займалися

органи місцевої влади.

Насправді, що дивує, це те,
що закон не зобов'язує

нікого у Великій Британії
забезпечувати місця для поховання.

Трациційно цим займалися
приватні та релігійні організації,

такі як церкви та мечеті й синагоги.

Але також часом з'являлися
ті, що хотіли заробити,

які хотіли нагріти на цьому руки.

І, знаєте, вони дивляться на
маленький розмір ділянки на цвинтарі

і на її високу ціну,

і бачать, що на цьому
можна заробити великі гроші.

Тож, фактично, якщо ви захочете
створити власне кладовище,

ви, мабуть, можете це зробити.

В Південному Уельсі була одна пара,

у якої був будинок в селі
і поруч з ним багато поля,

і вони хотіли робити щось на тій землі.

У них було безліч ідей.

Спочатку вони хотіли зробити
стоянку для фургонів,

але місцева рада не дозволила.

Потім вони захотіли запустити
рибне господарство,

і знову не отримали дозвіл.

Тоді їм прийшла ідея зробити цвинтар,

і вони підрахували, що цим

вони могли підняти вартість своєї землі

з близько 95 000 фунтів
до понад 1 мільйона фунтів.

Але, знову-таки, ця ідея -
заробляти на кладовищах -

вона ж дещо абсурдна, правда?

Річ у тому, що висока ціна
тих ділянок для поховання

є насправді дуже оманливою.

Вони видаються дорогими,

але в цій ціні відображена необхідність
догляду за цією ділянкою -

тобто, хтось повинен косити на ній траву
протягом наступних 50 років.

Це означає, що на цвинтарях
заробляти дуже важко.

Саме тому зазвичай ними
займається місцева влада

або неприбуткова структура.

Але як би то не було, рада
видала цим людям дозвіл,

і вони тепер намагаються
створити своє кладовище.

Щоб трохи вам пояснити,
як це працює:

якщо я хочу побудувати щось
у Великій Британії,

наприклад, цвинтар,

то я спочатку повинна попросити
дозвіл на розпланування.

Тож якщо я хочу збудувати нову
офісну будівлю для клієнта,

або якщо я хочу розбудувати свій дім,

або якщо в мене є магазин,
і я хочу зробити з нього офіс,

я повинна намалювати безліч схем

і подати їх до ради для отримання дозволу.

І вони розглядатимуть, як усе
вписується в оточення.

Вони дивитимуться, як воно виглядає.

Але також вони будуть
враховувати те, як це вплине

на місцеве довкілля.

І думатимуть, наприклад, про те,

чи не призведе цей об'єкт до забруднення,

або чи не з'являться затори на дорогах

із машин, які їздитимуть до
побудованого об'єкта.

Але враховуватимуть і хороше.

Чи з'являться в цьому районі
нові місцеві послуги, як-от магазини,

якими захочуть користуватися
місцеві жителі?

І вони зважать усі за та проти

і приймуть рішення.

Так це працює, якщо я хочу
створити великий цвинтар.

А що як у мене є шматочок землі,

і я лише хочу поховати декількох людей,
скажімо, п'ять чи шість?

Що ж, тоді - насправді, мені
не потрібен ніякий дозвіл!

У Великій Британії майже нема
законів про поховання,

а ті, що є, стосуються заборони
забруднювати водні потоки,

тобто, щоб не забруднювали
річки або підземні води.

Тож справді, якщо ви хочете
створити власний міні-цвинтар,

ви можете це зробити.

Але, погляньмо правді у вічі,
хто таке робить? Правда ж?

Може, якщо ви родина аристократів,
і у вас великий маєток,

тоді, може, у вас буде у ньому мавзолей,

і ви там ховатимете свою сім'ю.

Але що справді дивно,

це те, що вам не обов'язково мати
ділянку землі певного розміру,

щоб отримати дозвіл
ховати на ній людей.

Це означає, що, технічно,

це стосується, наприклад, садка
за вашим будинком у передмісті.

(Сміх)

То що як ви захочете
зробити таке в себе вдома?

Є декілька місцевих рад, які мають
інформацію на своїх веб-сторінках,

яка може вам допомогти.

Перше, що вони радять,

це те, що спочатку ви повинні
отримати свідоцтво про поховання,

тобто, ви не можете просто вбивати людей
і заривати їх на своєму дворі.

(Сміх)

Також там йдеться про те, що повинен
зберігатися запис про розташування могили.

І це практично усі формальні вимоги.

Ще вони можуть попередити,
що вашим сусідам це може не сподобатися,

але, по закону, вони майже нічого
з цим не можуть вдіяти.

І наостанок, якщо у вас досі
лишилася думка про прибуток

і те, як дорого коштують
ті цвинтарні ділянки,

і скільки грошей ви могли б заробити,

вони також попереджають, що
ціна вашого будинку

може впасти на 20%.

Хоча насправді ймовірніше те,

що ваш будинок зрештою
не захоче купувати ніхто.

Що мене при цьому вражає,

це те, що це ніби підсумовує
багато наших поглядів на смерть.

У Великій Британії і, гадаю, по Європі
показники, мабуть, схожі,

лише близько 30% людей
будь-коли з кимось говорили

про свої побажання щодо смерті,

і навіть серед людей віком понад 75 років

лише 45% будь-коли про це говорили.

І причиною люди називають те,
що ... бачте,

вони думають, що їхня смерть
настане не скоро,

або вони думають, що
іншим людям буде незручно

про це говорити.

І зрештою, певною мірою

є хтось інший, хто піклується
про деякі речі для нас.

Уряд створює всі ці правила
і бюрократію навколо різних речей,

як-от поховання померлого,

і деякі люди працюють
похоронними керівниками

і присвячують усе своє трудове життя
цьому питанню.

Але коли йдеться про наші міста

і те, як смерть вміщається
у наших містах,

тут набагато менше правил,
проектів і думок,

ніж ми уявляємо.

Самі ми про це не думаємо,

а всі ті люди, які, як ми сподіваємося,
про це думають, -

вони також цим не переймаються.

Дякую.

(Оплески)