Бенджамін Зендер: Класична музика, що здатна все змінити

Бенджамін Зендер має дві пристрасті: класичну музику та бажання допомогти нам усвідомити свою таємну любов до неї. А отож і таємну любов до нових можливостей, нового досвіду, нових зв’язків.

Ви, напевно, чули історію про двох крамарів,

які навідалися до Африки у 1900-х роках,

щоб з’ясувати, чи там можна

продавати взуття.

Незабаром вони відіслали телеграми в Манчестер.

В одній з них було написано: "Становище - безнадійне!

Тут взагалі не носять взуття".

А інший крамар написав: "Чудова нагода!

У них немає ще ніякого взуття".

(Сміх)

Сьогодні у світі класичної музики склалася подібна ситуація,

позаяк деякі люди думають,

що класична музика вмирає.

А інші ще взагалі нічого про неї не чули.

Щоб не вникати у статистичні дані і тенденції

і не розповідати про оркестри, що припиняють грати,

та компанії звукозапису, які збанкрутували,

я подумав, що цього вечора краще провести експеримент.

Взагалі-то, це не зовсім експеримент, адже я знаю результат.

Але все ж таки щось схоже на нього.

(Сміх)

Спершу мені треба зробити дві речі.

Насамперед, я хочу нагадати Вам, як грає на фортепіано

семирічна дитина.

Можливо, така дитина живе у Вашому домі.

І грає приблизно так:

(Фортепіано)

Бачу, хтось із Вас упізнав свою дитину.

Якщо вона бере уроки протягом року, то

у вісім вона грає так:

(Фортепіано)

Минає ще рік - тепер їй дев'ять.

(Фортепіано)

І ось минає ще один рік.

(Фортепіано)

Але на цьому етапі дітям, як правило, набридає.

(Сміх)

(Оплески)

Але якщо почекати ще один рік,

Ви почуєте ось це:

(Фортепіано)

Ви подумаєте, що дитина раптом

захопилася музикою,

змінився викладач, настав перехідний вік чи ще щось.

Але насправді змінилися акценти.

Бачите, першого разу хлопчик грав,

акцентуючи кожну ноту.

(Фортепіано)

А наступного разу - кожну другу ноту.

(Фортепіано)

Стежте за моєю головою.

(Сміх)

Дев'ятирічна дитина

акцентуватиме кожну четверту ноту.

(Фортепіано)

А десятирічна - кожну восьму.

(Фортепіано)

Одинадцятирічна дитина взагалі відіграє всю частину на одному подиху.

(Фортепіано)

Навіть не знаю, як я опинився у цьому положенні.

(Сміх)

Я не хотів рухати плечима чи тілом.

Це музика керувала мною.

І саме тому я називаю це "грою однієї сідниці".

(Фортепіано)

Існує також гра іншої сідниці.

(Фортепіано)

Колись один чоловік спостерігав за моїм майстер-класом,

коли я пояснював щось молодому піаністові.

Він був президентом корпорації в Огайо.

Я працював і працював із тим піаністом, і нарешті

сказав: "Уся твоя біда в тому, що ти граєш двома сідницями,

а треба однією!"

Тоді я показав йому, як треба робити.

І раптом музика злетіла. Вона злетіла угору.

Усі глядачі аж роззявили рота, коли почули різницю.

А потім я отримав листа від цього чоловіка.

Він сказав: " Я був вражений.

Повернувся і перетворив усю свою компанію

на компанію однієї сідниці".

(Сміх)

А тепер я розповім Вам про Вас.

Тут близько 1600 людей.

Мабуть 45 із Вас

палко закохані в класичну музику.

Ваше радіо завжди налаштоване на хвилю класичної музики.

У машині Ви маєте диски і ходите на концерти.

А Ваші діти навчаються у музичній школі.

Ви не можете уявити свого життя без класичної музики.

Але це тільки перша група. І у ній доволі небагато людей.

Є ще одна група - трохи більша.

До неї входять ті, хто не має нічого проти класичної музики.

(Сміх)

Наприклад, Ви приходите з роботи після довгого дня.

Смакуєте келих вина, задерши ноги.

І трішки Вівальді на задньому плані не зашкодить.

(Сміх)

Це була друга група.

Тепер - третя.

Це люди, які ніколи не слухають класичну музику.

Це просто не входить у Ваше життя.

Ви слухаєте класику як пасивні курці в аеропорту,

(Сміх)

-- ну ще почуєте уривок маршу з "Аїди",

коли заходитимете в зал. Інакше Ви її не слухаєте.

І таких людей напевно більшість.

Є ще одна дуже маленька група.

Ці люди вважають, що їм ведмідь на вухо наступив.

Неймовірно багато людей так думають.

Багато разів я чув: "Моєму чоловікові ведмідь на вухо наступив".

(Сміх)

Насправді, слух є у всіх.

Якщо б у Вас не було слуху, Ви не змогли б

переключити передачу в машині.

Ви б тоді не розуміли,

чи людина родом із Техасу чи Риму.

А телефон? Коли Ваша мама телефонує і просто

каже "Привіт",

Ви одразу не тільки впізнаєте, що це вона, а і який у неї настрій.

У кожного чарівний слух.

Ніхто не глухий.

Але мене не влаштовує ця прірва між

тими, хто розуміє

і кому подобається класична музика,

і тими, хто взагалі ніяк із нею не пов'язаний.

А людей, у яких немає слуху, серед нас узагалі немає.

Але навіть між цими трьома групами - прірва.

Тому я не зупинюсь, поки кожна людина в цьому залі,

на вулиці і у всьому світі

не зрозуміє і не полюбить класичну музику.

І ми почнемо просто зараз.

Розумієте, я ні на мить не сумніваюся,

що все спрацює, якщо Ви будете дивитися мені в очі.

Лідер не повинен вагатися,

коли він намагається донести до людей

якусь ідею.

Уявіть, якщо б Мартін Лютер Кінґ сказав: "Є в мене тут одна мрія,

але я не впевнений, чи вона їм сподобається".

(Сміх)

Зараз я зіграю одну п'єсу Шопена.

Чудова прелюдія. Дехто з Вас її впізнає.

(Музика)

Знаєте, що відбулося у цьому залі?

Коли я почав, Ви подумали: "О, які гарні звуки",

(Музика)

А потім: "Мабуть не варто їхати в те ж саме місце

під час літньої відпустки".

(Сміх)

Кумедно, правда?

Кумедно, як ці думки потрапляють до голови.

І звичайно -

(Оплески)

і звичайно - якщо твір довгий, а у Вас був напружений день,

Ви можете навіть задрімати.

Тоді сусід постукає Вас по плечу

і скаже: "Прокидайся! Це ж культура!" І спати захочеться ще більше.

А може Ви засинаєте під класичну музику

не тому, що день був важкий, а через мене?

Хтось думав, поки я грав:

"Чому він так часто акцентує звуки?"

Якщо б я робив це, рухаючи головою, всі б точно помітили.

(Музика)

Тепер до кінця життя, коли Ви слухатимете класичну музику,

то зможете визначити ці імпульси.

Тоді з'ясуймо, що ж відбувається насправді.

Ось нота Сі, наступна нота - До.

До вміє робити сумною Сі, правда ж?

(Сміх)

Усі композитори це знають. Для сумної мелодії

вони просто беруть ці два звуки.

(Музика)

Але це всього лиш До і чотири сумненькі Сі.

(Сміх)

Потім ідуть Ля, Соль і Фа.

Отже у нас є Сі-Ля-Соль-Фа. І якщо так,

то на що сподіватися далі? Щасливий випадок!

Спробуймо ще раз. О, я чую хор TED!

(Сміх)

Ви помітили, що немає людей без слуху? Жодної людини.

Кожне село у Бангладеш

і кожен хутір у Китаї знає:

да, да, да, да - да. Кожен знає, що все закінчиться нотою Мі.

Але Шопен не хотів грати Мі. Бо інакше що б трапилося?

Усе б закінчилося, як у Гамлета.

Пам'ятаєте Гамлета? 1 дія, 3 сцена.

Гамлет дізнається, що його дядько вбив його батька.

Пам'ятаєте - він одразу ж іде до дядька

і намагається вбити його, але відступає.

Згодом знову іде вбивати - і знову відступає.

Усі критики, які сидять ось там у задньому ряду,

мусять мати на все свою думку і тому зауважать: "Гамлет просто все відкладав на потім".

(Сміх)

Або скажуть, що він страждав від Едипового комплексу.

Та ні, тоді п'єса на цьому закінчилася б.

Ось чому Шекспір усе втиснув у Гамлета --

божевільну Офелію, п'єсу у п'єсі,

череп Йорика, копачів могил.

Усе для того, щоб відкласти - до 5 дії - вбивство дядька.

Так само і Шопен - мелодія майже досягає Мі,

але він каже: "Повернімося і зробімо це знову".

І повторює все спочатку.

Тепер він стає збудженим. (Фортепіано) Це збудження,

не хвилюйтеся.

Далі він досягає Фа-дієз і нарешті повертається до Мі.

Але це не той акорд -- тому що акорд, що його він шукає,

ось тут (Фортепіано), а замість цього він грає ...

так званий оманливий каданс, адже він вводить в оману.

Я завжди кажу своїм студентам: "Коли граєте оманливий каданс,

обов'язково піднімайте брови. І тоді всі зрозуміють".

(Сміх)

(Оплески)

Він бере Мі, але не з тим акордом.

Ще раз Мі, але новий акорд також не підходить.

Ще раз - знову не те.

І знову.

І нарешті... (Фортепіано)

Пан у першому ряду зітхнув.

Він так само зітхає, коли повертається додому

після важкого дня, виймає ключ із машини і каже:

"Я вдома". Тому що ми всі знаємо, де наш дім.

Отже ця п'єса про повернення здалеку.

І я зіграю її ще раз спочатку.

А Ви слухатимете - Сі, До, Сі, До, Сі, До, Сі --

Донизу до Ля-Соль-Фа.

Майже досягнула Мі, але тоді всьому кінець.

Він повертається до Сі - хвилювання - Фа - Мі.

Не та гармонія, не той акорд, знову не той.

І, нарешті, він вдома.

Я граю, сидячи на одній сідниці.

(Сміх)

Адже для того, щоб пройти шлях від Сі до Мі,

я мушу забути про кожну окрему ноту

і почати думати тільки про рух, про довгу лінію від Сі до Мі.

Ми тільки-но повернулися з Південної Африки. Туди неможливо поїхати,

не пам'ятаючи, що Нельсон Мандела просидів там у в'язниці 27 років.

Цікаво, про що він там думав? Про їжу?

Ні, він думав про майбутнє Південної Африки

і людства. Його бачення допомагало йому жити.

Довга лінія.

Так і птах - не думає про перешкоди на землі, над якими летить,

а просто летить уперед.

Відчуйте цей рух від Сі до Мі.

І ще одне прохання, перш ніж я почну грати,

згадайте когось, кого Ви колись палко любили -

бабусю, коханого,

того, кого любили всім серцем,

і кого більше немає.

Просто згадайте цю людину

і слухайте музику від Сі до Мі.

І ви зрозумієте усе, що хотів сказати Шопен.

(Музика)

(Оплески)

Ви мабуть здивовані,

що я також плескаю.

Якось я зробив це у школі в Бостоні.

Там було 70 семикласників у віці 12 років.

І я зробив з ними все те ж,

що і з Вами.

У кінці вони захоплено плескали. Вони плескали.

Я плескав. Вони плескали.

Потім я спитав: "Чому я плескаю?"

І хтось із дітей сказав: "Тому що ми слухали!"

(Сміх)

Задумаймося. 1600 зайнятих людей,

які займаються усім, чим завгодно,

уважно слухали і були глибоко зворушені Шопеном.

Це неабищо.

Я впевнений, що кожен

відчув це. Звичайно, я не можу бути цілковито впевнений.

Тому розповім Вам, що трапилося зі мною одного разу.

Я був в Ірландії у час скрути, 10 років тому,

і працював із дітьми католиків і протестантів

над розв'язанням конфліктів. Ми також слухали з ними класичну музику.

Це було доволі ризиковано, оскільки вони - діти вулиць.

Наступного ранку до мене підійшов один хлопець і сказав:

"Знаєте, я взагалі ніколи такої музики не слухав,

але коли Ви грали той "Шопінговий" уривок..."

(Сміх)

Він сказав: "Мого брата вбили торік, і я не плакав за ним,

але коли Ви грали цей уривок,

я думав лише про нього.

У мене потекли сльози.

Я плакав і відчув полегшення".

Тоді я зрозумів,

що класична музика - для всіх. Абсолютно для всіх.

Щоправда, люди мого фаху -

музиканти - на жаль, не завжди так вважають.

Вони кажуть, що тільки 3% населення люблять класику.

Якщо ми зможемо зробити так, щоб її полюбили 4% - ми переможемо!

Я запитую: "Але як мені жити? Що говорити? Як бути?

Якщо зараз класичну музику люблять 3% людей на планеті,

як домогтися 4%? Що робити?

Що говорити? Як бути?

Я впевнений, що кожен любить класику --

просто дехто поки що не підозрює про це".

(Сміх)

Два цілком різні світи.

Одного разу, коли мені було 45 років,

і я вже 20 років диригував оркестром, мене осяяло.

Диригент не творить жодного звуку.

Але саме мене Ви бачите на обкладинках CD.

(Сміх)

Але ж диригент не грає ані звуку!

Від диригента залежить, чи почуватимуться музиканти могутніми.

Раптом усе моє життя змінилося.

Музиканти з мого оркетсру приходили і запитували:

"Бене, що трапилось?" А ось що трапилось.

Я зрозумів, що повинен пробуджувати в інших людях їхні приховані можливості.

Я хотів знати, чи мені це вдається.

Знаєте, як про це дізнатися? Погляньте на очі.

Якщо очі сяють, тоді Вам виходить.

Ви можете освітити ціле село очима цього хлопця.

(Сміх)

Якщо очі сяють, Ви все робите правильно.

Якщо в очах немає блиску, тоді

настає час запитати себе -

хто я такий, якщо у моїх музикантів згаслий погляд?

Запитайте себе про своїх дітей.

Хто я, якщо у моїх дітей не блищать очі?

Відкривається зовсім інший світ.

А тепер наша чарівна подорож наближається до завершення,

і ми знову спускаємося на землю.

Ми мусимо запитати себе:

"Ким я буду, коли повернусь у світ?"

Я знаю одне визначення успіху.

Доволі просте. Це не багатство, не слава, і не влада.

Успіх - це сяючі очі довкола Вас.

І останнє -

наші слова дуже важливі.

Слова, які виходять із наших вуст.

Я дізнався про це від жінки, яка вижила в Освенцимі.

Від однієї із небагатьох уцілілих.

Вона потрапила до табору в 15 років.

Її брату було 8, батьків вони втратили.

Вона розповіла мені: "Ми їхали в потязі до Освенциму,

я подивилася вниз і побачила,

що мій брат загубив взуття.

Я крикнула: "Чому ти такий неуважний, не дивишся за своїми речами!"

Так, як старша сестра каже

своєму молодшому брату.

На жаль, це були останні слова, які вона сказала своєму братові.

Він не вижив. Вони більше ніколи не зустрілись.

Коли вона вийшла з табору, то поклялася.

"Я повернулася до життя після Освенцима і поклялася,

що ніколи не вимовлю слів, які б не хотіла

вимовити останніми в житті".

Чи зможемо ми так жити? Ні. І вчинимо кривду собі та іншим.

Але про це варто пам'ятати. Дякую.

(Оплески)

Сяючі очі, сяючі очі.

Дякую.

(Музика)