Чесний погляд на особисту фінансову кризу

Ось секрет: мільйони представників покоління бебі-бумерів на порозі старості опинились у стані серйозної фінансової кризи. А молодше покоління, яке йде їм на зміну, теж постає перед такою загрозою. У своєму глибоко особистому виступі письменниця Елізабет Вайт пропонує почати чесну розмову щодо фінансових труднощів і ділиться кількома порадами, як жити насиченим, повноцінним життям, маючи обмежений дохід.

Ви знаєте мене.

У вашому колі друзів я не впадаю у вічі
чимось особливим.

Мій одяг досі бездоганний –

куплений в хороші роки,
коли я мала гроші.

Глянувши на мене, ви не скажете,

що у мене минулого тижня за несплату
відімкнули електрику,

або те, що я вже цілком можу
претендувати на продовольчий талон.

Та якби ви звернули увагу,

то ви побачили б сум у моїх очах,

почули б нотку страху у моєму
впевненому голосі.

Нині я купую пробники Тайду за $1.99,
щоб звести кінці з кінцями.

Б'юсь об заклад,

ви не знали, що пральний
порошок випускають такими розмірами.

Ви запрошуєте мене до тих самих
дорогих ресторанів,

де ми завжди насолоджувалися стравами,

та тепер я замовляю мінеральну
воду з шматочком лимону,

а не шардоне за 12 доларів.

Я ощадлива у виборі страв.

Подумки я рахую кожен цент.

Я наполягаю на розрахунку окремо,
щоб не платити за тих, хто собі замовляє

десерти і фірмову каву,
і п'ю не більше одного келиха вина.

Я втомилася від придурювання.

Друг сказав мені, що я на мілині,
а не на дні, саме в цьому і є різниця.

Я живу без телевізора,
відмовилась від спортклубу

та манікюру,

виявила, що можу
обійтись без перукаря.

Я не маю пенсійних заощаджень,

жодного фінансового резерву.

Я на мілині вже довгий час.

У мене немає дорогого будинку,
який можна було б продати,

ані чоловіка, який би підтримав мене.

Місяці нерегулярного доходу чи взагалі
без доходу спустошили мій рахунок.

Постійно телефонують колектори,

дотримуючись одного й того ж сценарію:

спершу висловлюють ввічливе
співчуття до мого становища,

а потім наполягають на оплаті,
яка для мене непосильна.

Друзі негласно дивуються: як це людина
з дуже хорошою освітою

може впасти в таку боргову яму.

Я досі талановита, і мій розум
швидше блискавки,

але сучасна робота

досить нестабільна, в основному
в консалтингових проектах.

У 55 років я можу імітувати
життєрадісність і оптимізм,

але широких можливостей
для роботи більше немає.

Я точно не пам'ятаю,
коли це припинилося,

але не можу не помічати,
що зараз я потрапила

до непевного світу, де колишнє
стало лише згадкою.

Я більше не знаю, де моє місце.

Все, що я знаю – це десятки
онлайн-заявок на роботу,

які, здається, просто зникають
у чорній дірі.

Я думаю: що ж зі мною сталося?

З моїм здоров'ям все в порядку,

але моє тіло болить – чи це дух?

Раніше я ніколи не помічала
бездомних жінок,

а тепер з цікавістю за ними спостерігаю,

роздумуючи над тим, чи починались
їх історії так, як і моя.

Я написала про це рік тому.

Це комбінація моєї власної історії
та історій моїх знайомих.

Я написала це, бо втомилася прикидатися,

що в мене все в порядку, коли це не так.

Я втомилася робити вигляд,
що все нормально.

Моє життя не скидалось на картинку
з популярних журналів.

Ніхто з моїх знайомих не об'їздив світ
і не купив квартиру в Коста-Ріці.

Дуже небагато моїх друзів відкладали
15-20% – суму, яка, на думку експертів,

необхідна, щоб зберегти
свій рівень життя на пенсії.

Багато моїх друзів в свої 50 чи 60

зазнали погіршення свого
соціального статусу;

замість роботи всього життя

у них втрачена робота, медичний
діагноз, вони розлучені, неплатоспроможні.

Можливо, ми не опинились на дні,

але багато кому з нас
довелось пережити часи,

коли була дуже висока ймовірність
опинитись на дні.

Правда в тому, що для цього
потрібно небагато.

У США не менше половини
домогосподарств,

у яких заощаджень вистачає
лише на один місяць.

Для 47 відсотків

проблематично викроїти 400$
у випадку гострої необхідності.

Це стосується майже
половини населення.

Несподіваний ремонт машини –
і ми опиняємось на краю прірви.

Ви не знаєте, про кого з
навколишніх йдеться –

та я не одна в такій ситуації.

Дехто з присутніх тут
в такому ж самому становищі,

якщо це не ви,

то це ваші батьки, чи ваша сестра,
чи, можливо, ваш найкращий друг.

Нам все краще вдається
прикидатися нормальними.

Сором змушує нас мовчати та
ізолюватись від інших.

Коли я вперше вирішила розповісти
про свою історію,

то створила веб-сайт,

і друг помітив, що там не було
моїх фото –

там були лише картинки, такі як ця.

Навіть, якщо я виходила з тіні,

я все ще ховалась.

Ми живемо у світі, де успіх
визначається доходом.

Коли ви зізнаєтесь, що у вас
проблеми з грошима,

то ви ніби оголошуєте себе лузером.

Якщо ви є випускником
Гарвардської школи бізнесу, як я,

то ви подвійний лузер.

Ми, повоєнне покоління, часто чули,
що ми не забезпечили собі пенсію

і що це наша помилка.

Чому ми вирішили скоротити свої
пенсійні внески, щоб оплатити

догляд за своєю свекрухою

чи заплатити за навчання дітей,
чи просто, щоб вижити?

Нас звинувачують у тому,
що ми нероби, халявщики –

всі гроші ми витратили на латте
та бутильовану воду.

Звинувачувати і соромити –
це ж так просто і приємно.

Чимало з нас навіть не чекали,

поки це зроблять інші,
а самі квапились звинувачувати себе.

Я скажу за нас так:

ми всі могли заощадити більше.

Я знаю, що я могла заощадити більше,

якби ви пройшлись по моєму
життю останні 30 років,

то побачили б, що я зробила не одну
фінансово неприйнятну річ.

Та зараз я не можу цього змінити,

і жоден з вас так само,

але давайте не змішувати поведінку
окремої людини

із системними факторами,

які створили розрив у 7.7 трильйонів
доларів у пенсійному забезпеченні.

Мільйони американців післявоєнного
покоління опинились за межею,

через те, що вчащали до Старбаксу.

Останні три десятиліття наша зарплатня
не зростала, а навіть падала,

пенсії ставали примарнішими,

і водночас захмарно зростали ціни

на житло, медичну допомогу та освіту.

Раніше було інакше.

Ми всі пам'ятаємо той
триногий стілець доходу,

який спирався на заощадження, пенсію
та соціальні гарантії.

Що ж, той стілець похитнувся.

Візьміть заощадження –

які заощадження?

Багато сімей не мають чого заощаджувати
після оплати рахунків.

Ніжка пенсії в тому стільці
також похитнулася.

Ми всі пам'ятаємо часи, коли
багатьом гарантувалась пенсія.

Сьогодні лише 13% американців працюють
в компаніях, які пропонують цю опцію.

Що ми отримали натомість?

Ми отримали плани 401(k),

коли раптом відповідальність за пенсію
була перекладена на нас,

а не на компанії, де ми працюємо.

Ми отримали можливість керувати,
але отримали і ризик,

і виявляється, що мільйонам людей
не вельми добре вдається

добровільно інвестувати
впродовж 40 років.

Мільйони людей не дуже здатні
впоратися з ринковим ризиком.

Саме числа показують справжню картину.

У половини американських сімей
взагалі немає пенсійних заощаджень.

Це буде нуль.

Жодного плану 401(k), пенсійного рахунку
чи монетки.

Серед 55-64-річних
у яких є пенсійний рахунок,

середня величина рахунку
сягає 104 000 доларів.

104 000 доларів звучить краще, ніж нуль,

але відсоткові виплати з цієї суми
становитимуть близько 300 доларів.

Ви чудово розумієте,
що на таку суму не проживеш.

Зі зменшенням заощаджень,

пенсії стали реліктами минулого,

і план 401(k) не вдається
мільйонам американців,

чимало людей передпенсійного віку
залежать від соціальних гарантій –

і це їхній єдиний пенсійний план.

Але тут є проблема.

Соціальним гарантіям ніколи не
відводилась роль пенсійного плану.

Їх не вистачить.

В найкращому випадку вони становлять
близько 40%

вашого передпенсійного доходу.

Все дуже змінилося з часів,

коли у 1935 році була впроваджена
система соціальних гарантій.

Тоді у 21-річного чоловіка
була 50-відсоткова ймовірність

дожити до 65 років.

Тож він виходив на пенсію у 60,

трохи рибалив, цілував внуків,

купував золотий годинник –

і помирав приблизно через 5 років
після виходу на пенсію.

Але тепер це не діє.

Якщо вам скоро буде 60
і у вас гарне здоров'я,

то ви ще легко проживете 20-25 років.

Це дійсно довгий час,
щоб звести кінці з кінцями,

якщо ви вже на дні.

То що ж робити, коли ви опинились там

у свої 50-60?

Що робити, якщо ви не хочете
там опинитись,

а вам зараз 22 чи 32?

Ось що я дізналася зі свого досвіду.

Підмога не прийде.

Немає магічного порятунку,

немає принца,

а робота не дуже допоможе.

Щоб забезпечити собі в Америці
кращу долю, ніж бідна старість,

ми маємо рятувати самих себе
та одне одного.

Я мала вийти з тіні,

відкрито заявити про свою проблему,

і запрошую вас зробити так само.

Я не збираюсь вам казати,
що це непросто.

Однак я спробувала розповісти
мою історію,

бо вважала, що так іншим людям
стане легше розповісти свої.

Думаю, що наша сила в чисельності,

щоб ми змогли змінити
перебіг нашої розмови,

коли йдеться про пенсійну кризу.

Коли чимало з нас перебувають в шоці,
та не розуміють, що з ними відбувається,

нам доведеться все створювати з низів,

утворивши те, що я називаю
колами стійкості.

Маленькі групи людей
часто збираються разом

щоб поговорити про те,
що з ними сталося,

поділитися інформацією,

та задуматися над виходом
з цього становища.

Думаю, це стане основою, яка
допоможе нам знову здобути голос

і ввімкнути тривожний сигнал –

підштовхнути наші інститути
та законодавців до негайної роботи

над вирішенням пенсійної кризи.

А тим часом –

так, тут є "тим часом" –

нам доведеться засвоїти образ мислення
того, як жити по-бідному,

різко знизивши свої витрати.

Я не маю на увазі
життя лише за власний кошт.

Чимало людей вже так живуть.

Я закликаю до іншого,

значно ширшого розуміння – а саме,

слід спитати самих себе,
що насправді означає

жити життям,
яке не визначається речами.

Я це називаю "зменшенням".

Зменшення передбачає усвідомлення,
що вам насправді потрібно,

для життя, яке б вам справді
приносило задоволення.

Один мій друг їздить на пошарпаних,
старих автомобілях,

але це йому дозволить заощадити
15 тисяч доларів, щоб нарешті

купити флейту,

бо музика – це те, що для нього
справді важливе.

Він вдався до зменшення.

Мені також довелось позбутись
магічного мислення –

цієї думки, що якщо я буду
достатньо терплячою,

затягну пояс,

то життя зрештою повернеться
до попереднього рівня.

Якщо я надішлю ще одне резюме,

чи подам онлайн-заявку
на ще одну вакансію,

чи відвідаю ще один фаховий захід,
щоб зав'язати контакти,

то нарешті отримаю роботу,
подібну до тієї, яку мала колись.

І нормальний стан справ
знову повернеться.

Та правда в тому, що я не повернусь
назад, так само, як і ви.

Те життя, яке ми вважали
нормальним, скінчилось.

І в новій ситуації, в якій ми опинились,

нам слід бути готовими робити те,
що нам не дуже б хотілось.

Нам слід бути готовими
братись за ті завдання,

які ми вважаємо занизькими,
не гідними нашого статусу,

таланту чи вміння.

Мені довелось спуститись
зі свого трону.

Минулого року моя подруга спитала,
чи не могла б я їй допомогти

з організаційною роботою.

Я подумала, вона має на увазі
якийсь суспільний проект,

щось на кшталт того, що президент
Обама робив у Чикаго.

Та вона мала на увазі впорядкування
чийогось туалету.

Я сказала:
"Я цим не займаюсь".

Вона відповіла: "Спустися з трону.
Гроші не пахнуть".

Звісно, непросто бути серед перших
провісників цієї нової епохи,

епохи, що диктує новий підхід
до роботи і життя.

Першим завжди найважче.

Для першопрохідців ще не існує
усталених соціальних мереж,

готових шляхів і рольових зразків,

ще немає відповідної соціальної
політики, яка б підказала,

що робити далі.

Ми опинились в центрі
сейсмічного зсуву,

і нам доведеться самим
будувати мости у нове життя.

Між іншим, ми вже це робимо,

ми це робимо,

коли намагаємось здогадатись,
що нас чекає далі.

Ми також це робимо,
коли нам спадає на думку

відмовитись від ідеї, що наша
цінність залежить від нашого доходу,

наших титулів чи наших посад.

Це будування мостів може сприйматись як
божевілля чи кмітливість залежно від того,

яким був ваш спосіб життя до настання
саме вашої фінансової кризи.

Декотрі мої друзі, маючи науковий ступінь,
працюють в крамниці контейнерів,

чи водіями таксі,

тоді як декотрі інші, скооперувавшись
з іншими бебі-бумерами,

створили справді круті
комерційні підприємства.

Будування мостів не означає,
що ми не хочемо

продовжувати нашу попередню кар'єру,

що ми не хочемо займатись
значущою роботою.

Ми хочемо.

Будування мостів – це те, що ми робимо,

коли розуміємо, що майбутнє може
бути не таким, як нам хочеться.

Я також навчилась виробляти стратегії,
як триматись на плаву,

коли переді мною постає перспектива
чогось, що мені не подобається.

І я б хотіла вам порадити

також серйозно обміркували цей підхід.

Якщо вам потрібно жити разом з братом,
щоб зводити кінці з кінцями,

зателефонуйте йому.

Якщо за допомогою квартиранта ви
могли б виплачувати свою іпотеку

чи квартплату, тоді

знайдіть квартиранта.

Якщо вам потрібні продовольчі талони,

ці кляті продовольчі талони.

За даними AARP, їх отримує лише третина
літніх людей, які їх потребують.

Зробіть, що від вас вимагається,
щоб наступна спроба була вдалою.

Знайте, що існують мільйони
таких, як ми.

Виходьте з тіні.

Скорочуйте,

зменшуйте,

думайте про стратегії, які
допоможуть вижити,

спустіться із трону,

і будуйте мости, які допоможуть
протриматись у скрутні часи.

На національному рівні,
ми досягли довголіття,

вкладаючи мільярди доларів
у діагностику, лікування

і контроль за хворобами.

Однак просто довгого життя
ще не досить,

ми хочемо мати гідне життя.

Та у досягнення цієї мети ми
інвестували значно менше,

ніж у медичну інфраструктуру.

І тепер нам потрібно виробити
новий підхід,

нове розуміння того, що значить
бути літньою людиною в Америці.

Нам потрібні настанови й ідеї,
яким чином жити насиченим,

повноцінним життям,

маючи значно скромніший дохід.

Тож я звертаюсь до ініціаторів змін,

соціальних підприємців,

митців і літніх людей, а також

перспективних інвесторів.

Я звертаюсь до тих, хто рухається вперед
і підважує статус кво.

Нам потрібно, щоб ви поділились
своїм баченням:

як інвестувати в послуги,
продукти та інфраструктуру,

які підтримуватимуть нашу гідність,

нашу незалежність і добробут

впродовж того тривалого відрізку часу,
який ми очікуємо прожити.

Мій шлях, відправною точкою якого
був страх і сором,

зрештою привів мене
до скромності і розуміння.

Зараз я готова згуртуватися з іншими,

щоб разом вистояти у цій боротьбі,

і я запрошую вас приєднатись.

Дякую.

(Оплески)