“Я вмираю?” Чесна відповідь.

Меттью О’Рейлі багато років працював у швидкій допомозі на Лонг-Айленді в Нью-Йорку. У своїй промові О’Рейлі описує, що відбувається після того, як важко поранений пацієнт запитує його: «Я помру?»

Останні 7 років я працював у невідкладній
допомозі округу Саффолк у Нью-Йорку.

Я був першим медиком
на місці багатьох випадків,

від автомобільних аварій
до урагану Сенді.

Якщо ви схожі на більшість людей,

страх смерті для вас один із найбільших.

Дехто з нас знатиме про її наближення.

Дехто не знатиме.

Є маловідомий задокументований
медичний термін

«приреченість».

Це майже симптом.

Як медпрацівника, мене вчили

реагувати на цей симптом так,
як і на інші.

Тому, коли пацієнт з серцевим нападом
дивиться на мене

і каже: "Я помру сьогодні", -

потрібно переоцінити його стан.

Протягом моєї роботи багато разів

я прибував на виклики, де пацієнтам

залишилося жити хвилини,

і я нічого не міг з цим зробити.

Переді мною був вибір:

сказати вмираючим, що смерть поруч,

чи збрехати, щоб їм було легше?

Коли я почав працювати,
то вирішував це тим,

що просто брехав їм.

Мені було страшно.

Я боявся, що якщо скажу їм правду,

вони помруть, охоплені жахом,

хапаючись за ті останні миттєвості життя.

Усе це змінив один випадок.

П’ять років тому
мене викликали на мотоаварію.

Водій зазнав жахливих травм.

Оцінивши його стан, я зрозумів,

що не зможу нічого зробити для нього.

І, як у багатьох інших випадках,
він глянув мені в очі

і вимовив це питання: «Я помру?»

В цю мить я вирішив повестися по-іншому.

Я вирішив сказати йому правду.

Я вирішив сказати, що він помре,

і що я нічого не можу з цим зробити.

Його реакція вражає мене і дотепер.

Він просто розслабився і на його обличчі

з’явився вираз прийняття.

Його не охопив той жах,

якого я очікував.

Він просто лежав, і в його очах

я бачив внутрішній мир та прийняття.

З цієї миті я вирішив, що більше не буду

заспокоювати помираючих обманом.

Після цього було багато випадків,

коли це були останні хвилини пацієнтів,

і я нічого не міг зробити для них.

Майже завжди

їхня реакція на правду була тією ж -

внутрішній мир та прийняття.

Насправді всі випадки, що я бачив,

вкладаються у три варіанти.

Перший завжди трохи шокував мене.

Незалежно від віросповідання
чи культурної спадщини,

це бажання прощення.

Вони можуть називати це гріхом,

чи просто казати, що шкодують

про щось, мають якусь провину.

Одного разу я займався старою людиною,

в якої був важкий серцевий напад.

Готуючи себе та апаратуру

до неминучої зупинки його серця,

я почав казати пацієнту
про його близьку смерть.

Він вже зрозумів це
з мого тону та поведінки.

Коли я поставив йому на груди
контакти дефібрилятора,

готуючись до розвитку подій,

він глянув мені в очі і сказав:

«Краще б я проводив більше часу
з моїми дітьми та онуками,

аніж витрачати його тільки на себе».

Перед лицем близької смерті

він бажав лише прощення.

Другий варіант, що я бачив,

потреба в згадці.

Їм потрібно було відчувати,

що вони житимуть і далі у моїх думках

чи думках близьких та рідних.

Це потреба у невмирущості

в серцях та думках рідних,

мене, моїх помічників
або хоч когось поруч.

Не пам’ятаю, скільки разів
пацієнт дивився мені в очі

і питав: «Ти будеш мене згадувати?»

Третій варіант, що я бачив,

завжди зворушував мене
найбільше й найглибше.

Помираючи, люди хотіли знати,
щоб їхнє життя мало сенс.

Вони хотіли знати, що не змарнували життя

на безглузді справи.

Я зустрівся з цим
на самому початку роботи.

Я відповів на виклик.

Жінку віком за 50 років

міцно затисло в машині.

В її машину увігналися збоку
на великій швидкості.

Стан був дуже важким.

Поки пожежники намагалися
витягти її назовні,

я забрався усередину,
намагаючись допомогти їй.

Коли ми розмовляли, вона сказала:

«Є ще стільки речей,
які я б хотіла зробити в житті».

Вона відчувала, що не залишила
по собі сліду на землі.

Під час нашої розмови виявилось,

що вона всиновила двох дітей,

і обидва збиралися вчитися на медиків.

Завдяки їй двоє дітей отримали шанс,

якого вони б ніколи інакше не мали,

і будуть рятувати життя людей в медицині

як лікарі.

Врешті-решт, знадобилося 45 хвилин,

щоб звільнити її з машини.

Але вона не дожила до цієї миті.

Я вірив тому, що бачив у фільмах:

у ці останні хвилини

ти відчуваєш лише жах, страх.

З часом я зрозумів,
що незалежно від обставин

їх зустрічають з миром та прийняттям,

що саме найменші речі, найкоротші миті,

ці дрібниці, що ти приніс у цей світ,

надають тобі спокою у ці останні хвилини.

Дякую.

(Оплески)