Гра - це більше, ніж розвага

Першопроходець у науковому дослідженні гри, Стюарт Браун стверджує, що гумор, ігри, бешкетування, флірт і фантазії - це більше, ніж просто розваги. Якщо змалку дитина вдосталь бавилась, вона виросте щасливою і розумною людиною. А не полишаючи гри впродовж цілого життя, ми зберігатимемо гострий розум у будь-якому віці.

Отож, почнемо: оповідь про гру.

Мабуть, усе серйозно, якщо часопис
New York Times

робить гру темою свого номера
за неділю, 17 лютого.

Наприкінці статті пише:
"Це сильніше, ніж стать.

Це серйозна та водночас небезпечна забава.

"Пісочниця" нових теорій щодо еволюції".

Непогано. Але погляньте на обкладинку -
чого там бракує?

Ви бачите там хоч одного дорослого?

Гаразд, повернімось до 15 століття.

Це внутрішній двір у Європі,

де люди бавляться у 124 забави.

Люди різного віку бавляться наодинці й групами,
штурхаються і дражняться.

Ось так. Мені здається, це типова картина

того, що в ті часи
відбувалося на подвір'ях.

І ще мені здається, що ми щось
втратили у своїй культурі.

Отож, я покажу вам

одну дуже цікаву підбірку фотографій.

На північ від міста Черчілл, що в провінції Манітоба,
у жовтні й листопаді

Гудзонова затока ще не вкрита кригою.

І ось цей білий ведмідь,
самець вагою 545 кілограмів,

дикий і досить голодний.

У тому місці перебуває Норберт Розінґ,
німецький фотограф.

Він знімає серію знімків
он тих лайок, які сидять на прив'язі.

Аж ось зліва на сцену виходить
цей дикий, білий ведмідь

з хижим поглядом.

Тим, хто бував в Африці, або за ким
гнався на вулиці пес,

знайомий той невідривний
хижий погляд,

який немовби каже - ви потрапили в халепу.

Але по інший бік того хижого погляду

ми бачимо лайку - самку, що грайливо
вигнула спину і вертить хвостом.

І стається щось дуже несподіване.

Усталена поведінка - жорстока й звична,

яка закінчується трапезою - змінюється.

Білий ведмідь

зупиняється навпроти лайки,

не показуючи ані кігтів, ані ікла,
і просто дивиться на неї.

Розпочинається дивовижний танець.

Грайливий танок.

Природа так уміє: вона бере гору
над хижацькою натурою

і відвертає, здавалось, неминучу
сутичку, що закінчилась би смертю.

А якщо ви придивитесь ближче до лайки,
яка підставила своє горло ведмедю,

якщо придивитесь уважніше, то побачите,
що вони перебувають в іншому стані.

У стані гри.

І саме цей стан

дає змогу цим двом створінням
досліджувати межі можливого.

Вони починають робити те,
чого б нізащо не робили

без сигналів про те, що це гра.

Це прекрасний приклад того,

як природний процес,
що є від народження у всіх нас,

здатний долати різницю у силі.

Як же я зацікавився цією темою?

Джон згадував, що я деякий час
працював із убивцями. Це справді так.

Я досліджував справу техаського снайпера,

який скоїв масове убивство.
І вона відкрила мені очі

на те, яке велике значення має гра.

Детально вивчивши справу,
ми виявили, що в дитинстві

майбутній убивця був позбавлений
можливості гратись.

Його звали Чарльз Вітмен.

І наша комісія, до якої входило
багато науковців у галузі природничих наук,

наприкінці дослідження дійшла висновку,

що через брак гри й придушення
нормальних розвиткових ігор

він став більш схильним до такого вчинку,
який він скоїв.

Цей висновок пройшов випробування часом -

на жаль, він ще раз підтвердився під час недавньої
стрілянини в Політехнічному інституті штату Вірджинія.

Наші дослідження людей, що
входять до групи ризику,

підштовхнули мене до думки
про важливість гри,

але я ніяк не міг збагнути,
в чому саме вона полягає.

Минуло багато років, впродовж яких
я вивчав вплив ігор на долю людей,

поки я зрозумів, що до ладу
його так і не розумію.

І не думаю, що хтось із нас
це до кінця розуміє.

Але я можу ознайомити вас із цією темою,

надати певну класифікацію,
спосіб розгляду проблеми.

На цьому фото для нас, людей -
початковий момент гри.

Коли мати дивиться в очі немовляті,

а немовля вже вміє свідомо усміхатися,

то матір мимоволі охоплює радість.

Вона починає щось лепетати до дитини,
усміхатися, і немовля лепече у відповідь.

Якби ми записали їхню
електроенцефалограму,

то побачили б, що в обох активна
права частина мозку,

тобто ми простежили б зв'язок
між радістю, що виникла на самому початку гри,

й фізіологією явища, що його
ми взялися досліджувати.

Хочу наголосити, що кожнісінький елемент
складної гри

у нас, людей, будується на такій основі.

Тепер я розповім вам про один зі способів,
як можна розглядати гру,

але він далеко не єдиний.

Подивимось на тілесну гру -

мимовільне бажання звільнитися
від дії сили тяжіння.

Це гірський козел.

Якщо у вас поганий день,
спробуйте зробити ось так:

підстрибніть, покрутіться з боку в бік -
і ваш настрій відразу поліпшиться.

Ви почуватиметесь, як цей хлопчик,

який теж вирішив пострибати, просто так.

Гра немає якоїсь певної мети,
і це чудово.

Якщо мета важливіша

за саму дію, то це, мабуть, не гра.

Існує цілком інший тип гри -
гра з предметами.

Ця японська макака зліпила сніжку,

яку збирається скотити з гірки.

І хоч вони не кидаються сніжками,
це найголовніша частина гри.

Коли людина тримає в руці предмет,

її рука шукає мозок,

мозок шукає руку,

а гра є посередником, що
їх найкраще поєднує.

Лабораторія реактивного руху (JPL), про яку ми чули
сьогодні вранці, це неймовірне місце.

Вони знайшли двох консультантів,

Френка Вілсона і Нейта Джонсона.

Френк Вілсон - невролог,
а Нейт Джонсон - механік.

Він викладав механіку в школі
у Лонґ-Біч

і виявив, що його учні перестали
справлятися з навчальною програмою.

Він намагався зрозуміти, чому.
І самотужки зробив висновок,

що учні, які відставали в навчанні,
наприклад, не вміли поремонтувати авто,

ніколи нічого не робили руками.

Френк Вілсон написав книжку "Рука".

А тоді їх обох найняла
Лабораторія реактивного руху.

І тепер JLP, NASA і Boeing пам'ятають,

перед тим, як взяти на роботу
фахівця з досліджень і розвитку -

навіть, якщо вони закінчили з відзнакою
Гарвард чи Каліфорнійський технологічний інститут,

але ніколи не ремонтували машини,
ніколи нічого не робили своїми руками,

не бавилися руками, то вони не справляться
з дослідницькими завданнями.

Отож, гра має велике практичне значення.

Вона має ще одну властивість -
гра народжується з цікавості й дослідження. (Сміх)

Але це має бути безпечне дослідження.

Тут усе гаразд - маленький хлопчик
цікавиться анатомією,

а це - його мама. Було б гірше,
якби було по-іншому.

Але цікавість і дослідження -
невід'ємні складові гри.

Якщо ви хочете бути "своїм",
ви мусите грати в соціальні ігри.

Про соціальну гру ми також
сьогодні поговоримо,

це побічний продукт гри.

Гра-бійка.

Здалеку здається, що ці
левиці б'ються.

Але якщо придивитись ближче,
то вони ніби той білий ведмідь і лайка:

кігті втягнуті, шерсть не настовбурчена,
погляд лагідний,

вони не показують ікла,
рухаються граційно

і плавно - все, як у грі.

Гра-бійка - чудове навчальне
середовище для всіх нас.

Наприклад, у дитсадку дітям мають дозволяти
стрибати, штовхатися, свистіти,

верещати, бігати стрімголов туди-сюди,
і таким чином вчитися керувати своїми емоціями

і переживати когнітивний, емоційний
та фізичний розвиток,

що його дає гра-бійка.

Глядацька гра, ритуальна гра -
ми теж беремо в ній участь.

Ті, хто з Бостона, знають, що то був
рідкісний момент -

коли бейсбольна команда Red Sox
виграла Світову серію.

Але подивіться на обличчя й жести глядачів

на цьому розмитому знімку, й ви побачите,
що вони всі задіяні в грі.

Гра уяви.

Я люблю це фото, бо на ньому моя донька,
якій тепер майже 40.

Цей знімок нагадує мені, як вона любила
вигадувати історії, нагадує про її уяву,

яку вона мала в цьому віці, коли ще
не ходила до школи.

Для гравця дуже важливо

грати в ігри уяви наодинці.

Я обожнюю це фото, бо воно
передає нашу істинну суть.

Ми всі маємо внутрішню оповідь,
свою сокровенну внутрішню історію.

Наш мозок сприймає світ через історії.

Сьогодні я розповідаю вам
історію про гру.

А цей бушмен, мабуть, розповідає про
от таку величезну рибу, яку він спіймав.

І його оповідь - невід'ємна частина гри.

Яке значення має гра для мозку?

Величезне.

Ми ще не знаємо достеменно,
як саме вона впливає на людський мозок,

бо дослідження гри не поспішають фінансувати.

Якось я звернувся за ґрантом
до Фонду Карнеґі.

Коли я викладав в університеті,
вони виділили мені щедрий ґрант

на дослідження водіїв, які скоїли ДТП в стані
алкогольного сп'яніння. Тож вони вже знали мене.

Але коли я з добрих півгодини
розповідав їм про гру,

я побачив, що вони не сприймають
гру серйозно.

Але то було кілька років тому,
і я думаю, що то вже минуло,

що тепер гра - знову в центрі уваги,

бо з'явилося кілька авторитетних досліджень.

Гра найкраще за все активує мозок.

Тривимірні ігри активують мозочок,

посилають чимало імпульсів
у лобну долю,

участь у грі допомагає розвивати
контекстуальну пам'ять,

і так далі, і так далі.

Тому для мене то була надзвичайно
плідна наукова пригода -

досліджувати нейробіологію з погляду гри
й об'єднати в одній команді людей,

які, працюючи кожен у своїй галузі,
раніше й гадки не мали про такі дослідження.

Ось чим, серед іншого, займається
Національний інститут гри.

І один із методів дослідження гри -

запис 256-електродної
електроенцефалограми.

Учасник дослідження тут страх який серйозний,
але насправді ця штука дає змогу рухатися,

що раніше було неможливо
й не давало досліджувати гру.

Ми вибрали сценарій гри
між матір'ю та немовлям,

який, на цей час, я сподіваюсь,
вже закінчують досліджувати.

Я використав цей знімок ще й для того,

щоб упорядкувати власні думки
про реальний вплив гри на життя.

Тваринний світ уже підтвердив цей вплив.

Якщо, наприклад, взяти щурів,

які мають вроджену потребу гри
в певні періоди раннього віку,

і стримати їхню гру, під час якої
вони пищать, вовтузаться,

кусають одне одного - це все елементи гри.

Так от, якщо стримати таку поведінку
в одній піддослідній групі

і дозволити її в іншій,

а тоді покласти біля цих щурів

нашийник з запахом кота -

а природою в них закладена реакція
втікати й ховатися,

що дуже розумно, бо ж кіт
може їх убити -

то що тоді станеться?

Обидві групи сховаються.

Щурі, які не бавилися, так
і не вийдуть зі сховка

і загинуть.

Натомість гравці почнуть помалу
обстежувати середовище,

усе випробовувати.

Я зробив із цього такий висновок,
принаймні щодо щурів -

а вони мають такі ж
нейромедіатори як люди

і подібну будову кори -

що гра дуже важлива
для їхнього виживання.

Є ще чимало експериментів із тваринами,
про які я б міг розповісти.

А ось це - наслідки
недостатньої гри. (Сміх)

На це пішло багато часу -

треба було спіймати Гомера, зробити йому
функціональну МРТ і гама-томографію,

не одну електроенцефалограму, щоб виявити,
що в нього - любителя полежати на дивані - зсохся мозок.

І ми знаємо, що в домашніх тварин,

а також в інших тварин, яким
бракує гри, зокрема в щурів,

мозок не розвивається нормально.

Наша програма каже, що протилежністю
гри є не робота,

а депресія.

Уявіть собі життя без гри -

без сміху, флірту, фільмів,

без ігор, фантазій, і так далі.

Уявіть собі культуру чи життя
дорослої людини,

де відсутня гра.

Наш біологічний вид має унікальну рису -

в ньому від природи закладена потреба
гратися впродовж усього життя.

Ми всі вміємо подавати
й розпізнавати ігрові сигнали.

Ніхто не сумнівається щодо цього пса, якого
я сфотографував кілька тижнів тому на пляжі Кармель.

З його поведінки ясно, що він

збирається гратись.

І ви можете йому довіряти.

Ігрові сигнали встановлюють
довіру між людьми.

Проте, коли ми дорослішаємо,
то втрачаємо ці сигнали, і не тільки через культуру.

Дуже прикро.

Я гадаю, що нам треба ще
багато чого навчитися.

На цьому знімку Джейн Ґуделл кумедно кривляється,
граючись із улюбленим шимпанзе.

Отож, частина системи ігрових сигналів

пов'язана з голосом, обличчям,
тілом, жестами.

Коли ми беремо участь у
колективній грі,

дуже важливо, щоб група
почувала себе в безпеці,

обмінюючись власними
ігровими сигналами.

Можливо, ви не знаєте цього слова,

але воно має бути вашим біологічним
ім'ям і прізвищем.

Тому що "неотенія" означає збереження
юнацьких рис у дорослому житті.

А фізичні антропологи стверджують,

що згідно з десятками досліджень,
ми є найбільш неотенічними,

наймолодшими, найгнучкішим
й найпластичнішими з усіх живих істот.

І тому найбільш охочими до гри.

І це допомагає нам краще адаптуватися.

Існує ще один спосіб вивчення ігор,

на якому я б хотів зупинитися.

Це - історія гри.

Ваша власна історія гри - унікальна,

проте ми нечасто про неї думаємо.

Цю книжку написав віртуозний гравець

на ім'я Кевін Керролл.

Кевін Керролл мав дуже тяжке дитинство:

мати-пиячка, батька немає,
ґетто у Філадельфії,

темношкірий, мусив дбати
про молодшого брата.

Якось він збагнув, що коли дивиться
на дитячий майданчик

з вікна своєї кімнати, де він нидів
у чотирьох стінах,

то почувається зовсім інакше.

І він пішов слідом за цим почуттям.

Його життя кардинально змінилося.

Замість скрути і - в майбутньому -
в'язниці чи смерті, чим усе могло закінчитись,

він став мовознавцем, баскетбольним тренером,
а тепер він - лектор-мотиватор.

Кевін каже, що його життя

змінила гра.

Розповім іще одну історію гри,
яка триває досі.

Ті, хто пам'ятає Ела Ґора,

коли він був обраний на перший термін,

а потім успішно балотувався на президента,
хоч і не переміг,

можливо, пригадують, що він поводився
дещо сковано й неприродньо,

принаймні на людях.

Якщо подивитися на його біографію,
доступну в пресі,

подивитись очима психіатра, то
мені здається,

що більша частина його життя була
запрограмована наперед.

Влітку він важко працював,
спекотного літа в Теннессі.

Він мусив виправдати надії
свого батька-сенатора й Вашингтона.

І хоча я вважаю, що він точно
мав схильність до гри -

бо в цій темі я трохи розбираюсь -

він, на мою думку, не мав такої
внутрішньої сили, як тепер,

щоб приділяти увагу власним захопленням

і внутрішнім потягам,

що лежать в основі історії гри
кожного з нас.

Заохочую вас зробити ось що:

зверніться в думках до свого минулого

і пригадайте найясніший, найрадісніший,
найграйливіший образ,

наприклад, ви тримаєте в руках іграшку,
або ви на дні народження чи на канікулах.

А тоді спробуйте встановити зв'язок
між тими емоціями

й вашим теперішнім життям.

Можливо, ви навіть зміните роботу,

як це зробили багато людей,
яким я запропонував так вчинити,

щоб краще прислухатися до свого
внутрішнього голосу через гру.

Або ви збагатите своє життя,

змінивши пріоритети й приділяючи
їм увагу.

Більшість з нас працює в групах,
і я показую вам цей слайд,

бо школа "Д", школа дизайну
в Стенфордському університеті,

що була заснована завдяки Девіду Келлі
та іншим людям,

які про неї мріяли,

дала нашій групі змогу зібратися

й запустити курс під назвою
"Від гри до інновацій".

Мета цього курсу - дослідити

стан гри в людини, який нагадує
стан гри між білим ведмедем і лайкою,

та його вплив на творче мислення:

"дослідити ігрову поведінку, її розвиток
та біологічні передумови;

застосувати ці принципи через
конструктивне мислення,

сприяти інноваціям у світі бізнесу;

студенти працюватимуть з партнерами
з реального світу

над розробкою дизайнерських проектів
з широким спектром використання".

Ми вирушили в своє перше плавання.

Курс триває вже два з половиною, майже три
місяці, і досі все було дуже весело.

Це - наш зірковий учень, лабрадор,

який навчив багатьох із нас,
що таке стан гри,

а он там - старигань-професор,
який усім завідує.

А ще на тому знімку Брендан Бойл, Річ Крендалл,
а скраю праворуч, по-моєму, чоловік,

який разом із Джорджом Смутом отримає
нобелівську премію з нейробіології -

Стюарт Томпсон.

Отож, серед нас був Брендан з
дизайнерської компанії IDEO,

і всі ми сиділи та спостерігали, як
ці студенти

втілювали принципи гри
на практиці у класі.

Одним із їхніх проектів було

проаналізувати, чому
наради бувають такі нудні,

і як можна цьому зарадити.

Далі я покажу вам фільм,
знятий студентами

на цю тему.

Голос за кадром: Потік - це психічний стан
піднесення,

коли людина повністю занурена
в те, що вона робить.

Характерні риси - відчуття
енергійного зосередження,

цілковите заглиблення в діяльність
та її успішність.

Ми дійшли одного важливого
висновку про робочі наради -

люди проводять їх одна за одною,

і це псує їхній день.

Учасники нарад не знають,
коли вони повернуться до завдань,

над якими працювали за своїм столом.

Але ж так не мусить бути.

(Музика)

Декілька кмітливих диваків

у цьому місці під назвою школа "Д"

вигадали нараду, яку можна буквально
скинути з себе, коли вона закінчилась.

Зніміть з себе нараду й перестаньте
думати про те, коли на неї знову треба йти.

Бо щойно вона вам знову знадобиться,

як ви зможете просто відчинити шафу -
вона висітиме там.

Нарада, яку можна носити на собі.

Як тільки ви вдягаєте її,
ви одразу ж маєте все, що треба

для веселої, продуктивної
та корисної наради.

А щойно ви її знімаєте -

як приступаєте до справжньої роботи.

(Музика)

(Сміх) (Оплески)

Стюарт Браун: Тому закликаю усіх вас

не робити різниці

між роботою та грою,

коли ви виділяєте певний час на гру -

а сповнювати своє життя

щохвилини, щогодини

тілесними іграми,

іграми з предметами,

соціальними, уявними
і трансформаційними іграми.

Тоді ваше життя стане
кращим і могутнішим.

Дякую.

(Оплески)

Джон Гокенберрі: Наскільки я зрозумів,

почувши про вашу роботу, люди
можуть відчути спокусу

піти і ...

гадаю, ви чули про це...
наскільки я, далека від психології людина,

розумію,

тварини й люди розглядають гру

як своєрідну репетицію
дорослої діяльності.

Проте ваші дослідження
стверджують протилежне.

СБ: Я справді думаю, що це не так.

І це доводять тварини.

Якщо не дати котові бавитися -

а це дуже просто, і ми всі знаємо,
як коти бавляться -

то вони всеодно будуть такими ж вправними
мисливцями, якими були б, якби не гралися.

А якщо уявити собі дитину,

яка вдає з себе Кінґ-Конґа,

чи гонщика чи пожежника,

вона ж не обов'язково стане, коли виросте,
гонщиком чи пожежником.

Як бачите, немає прямого зв'язку
між підготовкою до майбутнього,

чим більшість людей вважає гру,

і уявленням про неї як про
окреме біологічне явище.

Тварини, яких я ганяю ось уже
чотири чи п'ять років,

кардинально змінили мої погляди,
яких я раніше дотримувався як клінічний лікар.

Тепер я вважаю, що гра
є біологічним процесом,

як сон і сновидіння.

Якщо поглянути на сон і сновидіння
з погляду біології,

то тварини сплять і бачать сни,

вони повторюють і роблять інші речі,
що допомагають пам'яті

і є дуже важливою складовою
снів і сновидінь.

Наступним кроком у еволюції

ссавців і створінь з високорозвиненою
нервовою системою

буде гра.

І те, що білий ведмідь і лайка,
чи сорока й ведмідь,

чи ви, я і наші з вами пси можуть
перетнутися й пережити такий досвід

виокремлює гру як особливе явище.

Гра страшенно важлива для
навчання й розвитку мозку.

Отож, це не лише спосіб
проведення вільного часу.

ДжГ: Як вам вдається - я знаю, що ви
є членом наукової спільноти

і мусите, як і всі решта, шукати ґранти
й фінансування на свої дослідження -

як вам вдається уникати -

а деякі дані, які ви отримали,
не так легко зрозуміти й опрацювати.

Як вам вдається уникати того,
щоб медіа чи наукова спільнота

не тлумачила результати ваших досліджень

як таку собі метафору Моцарта,

мовляв "О, МРТ вказує на те,

що гра підвищує інтелект.

Тому давайте посадимо всіх діток
у коло, поділимо їх на команди,

і хай собі місяцями бавляться.
Вони всі будуть геніями і поступлять в Гарвард".

Як ми запобігаєте того, щоб люди
так тлумачили

дані, які ви отримуєте?

СБ: На мою думку, є один спосіб -

зібрати моїх помічників -

а всі вони - практики -

і щоб вони відтворили стан гри

через імпровізаційну гру, клоунаду
чи щось інше в тому ж дусі.

Тоді люди побачать,
що мається на увазі.

А тоді треба залучити фахівця з функціональної МРТ,
і Френка Вілсона,

і спеціалістів із природничих наук,
зокрема, нейроендокринологів.

І зібрати їх у групу, що буде
досліджувати гру.

Тоді її доведеться сприйняти всерйоз.

На жаль, цього не робиться достатньо,

щоб Національний науковий фонд,
Національний інститут психічного здоров'я

чи інші установи сприймали
гру серйозно.

Я маю на увазі, що сьогодні ви не почуєте,
що рак чи серцеві захворювання

можуть бути пов'язані з грою.

Натомість я певний, що гра необхідна
для виживання,

що це засіб, який допоможе нам
зрозуміти загальні принципи охорони здоров'я.

ДжГ: Дуже дякую Вам, Стюарте Браун.

(Оплески)