Як вчителі можуть допомогти учням пережити психологічну травму

"Аби змінити життя дітей... я дала слово розповісти свою власну історію", - говорить освітянка Ліза Ґодвін. У своєму емоційному виступі вона ділиться особистим досвідом подолання дитячої травми, чому посприяла правильна і безмежна підтримка й допомога вчителя та шкільного психолога - і показує, як вчителі можуть допомогти учням та їхнім сім'ям впоратися із труднощами, розказавши свої власні історії.

У кожного є історія,

а в ній - купа розділів,

які зробили нас тими, ким ми є зараз.

І саме найперші розділи цієї історії

частіше за все визначають наше сьогодення.

У Центрі з контролю захворювань

виявили - більше половини дітей в США

пережили принаймні 1-2 типи дитячих травм.

Такі страждання можуть мати
тривалі наслідки.

Коли в мене з'явилась можливість
висловлюватись

і ставати на захист учнів і вчителів,

я виявила в себе унікальну схильність

вільно говорити на тему дитячих травм.

Та спершу я мала прийняти рішення.

Я мала зрозуміти для себе,

чи я ділитимуся лише яскравими
та щасливими моментами життя,

ну, знаєте, як ті, що ми викладаємо
в соціальні мережі,

де всі хочуть здаватися такими ідеальними,

чи я хочу бути вразливою

та стати відкритою книгою?

Вибір був очевидним.

Для того, аби змінити
ситуацію в житті дитини,

я мала відкритися повністю.

І тоді я зобов'язалась розказати
власну історію.

І ця історія наповнена людьми, які справді

любили мене, піклувались та виростили.

Які допомогли все пережити
та зцілитися.

Настав час мені допомогти іншим
зробити те ж саме.

У мій перший день у школі
я була прикладом нормальності.

Дитина з гарної сім'ї ,

завжди добре одягнена,

із посмішкою на обличчі,

Я була по-справжньому готова до школи.

Та моє життя було далеким від нормального.

На той час я вже стала
жертвою сексуального насилля.

Це продовжувалось і до тих самих пір.

Мої батьки нічого не знали,

і нікому іншому я теж не казала.

Коли я пішла до школи, то сподівалася,
що вона стане моїм безпечним місцем.

Тож я була в захваті.

Уявіть тепер мою тривогу,
коли я побачила свого вчителя.

Пан Рендольф.

Ні, Пан Рендольф не був моїм насильником.

Але він був утіленням усього,

чого у своєму житті я боялася найбільше.

Я вже навчилась активно використовувати
методи самозбереження,

оминаючи ситуації, де є шанс залишитись
з будь-яким чоловіком сам на сам.

І ось вона я, вже учениця,

яка мусить знаходитись у класі
з чоловіком кожного дня,

протягом всього навчального року.

Я була дуже налякана й не довіряла йому.

Та знаєте що,

ця людина виявилась моїм найкращим
захисником.

Та спочатку,

ох, я зробила все, аби він знав
про мою неприязнь до нього.

Я не вписувалася.

Я була не з активних дітей.

Для моїх батьків це також було
нелегким випробуванням.

Я не хотіла йти до школи,

тож кожного ранку, сідаючи в автобус,
ми сварилися з цього приводу.

Вночі я не могла спати,

адже тривога не полишала мене.

Тому до школи я приходила виснажена.

А стомлені діти - завжди примхливі

і вчити їх зовсім нелегко,

ви розумієте це.

Пан Рендольф міг розчаруватись
і просто не зважати на мене,

як роблять більшість вчителів
із такими учнями, як я.

Але він не з тих.

Він виказував мені співчуття

і проявляв гнучкість.

Я була так вдячна за це.

У шестирічному дитяті він розгледів
втому та виснаження.

Замість того, аби виставити мене за двері
за поведінку,

він дозволяв залишитись і поспати,

адже знав - мені потрібен відпочинок.

Замість того, щоб сидіти
за обідом з вчителями,

він сідав поряд з учнями
за учнівський стіл.

Він заохочував до спілкування
мене і моїх однокласників.

Озираючись назад, я розумію,

це було не просто так,

він слухав, він запитував.

Для нього було важливо дізнатися,
що нас так турбувало.

Він знайшов спільну мову зі мною.

Завоював мою довіру.

І повільно, але впевнено

стіни, що я збудувала навколо себе,

він поступово руйнував їх,

і тоді я нарешті усвідомила -
він був їз тих гідних хлопців.

Я знаю, він думав,
що робить недостатньо.

Бо пішов на те, щоб
поговорити з моєю мамою.

Після чого отримав її дозвіл

на мої відвідування
шкільної консультантки,

Пані МакФаден.

Я почала ходити до неї
один чи два рази на тиждень

протягом наступних двох років.

Це був довгий процес.

За весь той час

я не змогла розказати їй про акт насилля,

адже це такий біль,

який я намагалася приховати від усіх.

Та вона побачила цілісну картину,
знаю, що так,

бо всі її дії були для того,

щоб надати мені сил
та допомогти віднайти свій голос.

Вона навчила мене користуватися
уявними образами

для подолання страхів.

Навчила дихальним технікам,

які допомагали боротися
із приступами тривоги,

що виникали в мене так часто.

Ми грали в рольові ігри.

Вона хотіла впевнитись,

що я можу постояти за себе
в будь-якій ситуації.

І настав день,

коли я опинилася в одній кімнаті
з моїм насильником

і ще однією дорослою людиною.

Я розказала свою правду.

Я розказала про насильство.

Насильник одразу ж почав все заперечувати,

і людина, якій я відкрилась,

вони просто не були готові впоратись
з тією бомбою,

що я тільки що на них скинула.

Звичайно, було легше повірити насильнику,

аніж малій дитині.

Тому мені веліли більше ніколи
такого не говорити.

Мене змусили почуватися так,
ніби я зробила щось не так, знову.

Я була повністю розбита.

Але знаєте що,

у той день сталося й дещо добре.

Мій насильник побачив, що я більше
не буду мовчати.

Влада перейшла в мої руки.

І насилля припинилося.

(Оплески)

Але сором

та страх, що це може статися знову,

залишилися.

Вони залишились зі мною

ще на довгі-довгі роки.

Пан Рендольф та Пані МакФаден

допомогли мені відчути силу свого голосу.

Вони віднайшли те світло всередині мене.

Але знаєте що,

у світі є стільки дітей,
яким не пощастило так, як мені.

І вони навчаються у ваших класах.

Ось чому для мене так важливо
поговорити з вами сьогодні,

щоб ви знали

і могли почати ставити запитання,
які мають бути поставлені

та звертали увагу на таких студентів,

аби ви теж могли допомогти їм
знайти свій шлях.

Як вихователька в дитячому садку,

я починаю свій рік з того,

що даю дітям завдання
створити коробку-автобіографію.

У мене є два таких учні.

І я заохочую їх

наповнити коробки тими речами,
які без слів розкажуть про них

та їхні життя,

що є важливим для них, розумієте?

Вони прикрашають їх,

я маю на увазі, дійсно витрачають час,

наповнюють їх фотографіями своїх сімей,
домашніх улюбленців,

а потім представляють свої роботи
мені та всьому класу.

І в той момент
я слухаю дуже уважно.

Адже те, що вони говорять,

їхній вираз обличчя,

та те, що вони замовчують,

може стати червоним прапором для мене

та допомогти з'ясувати
їхні справжні потреби.

Що спонукає їх

поводити себе так,
як вони поводяться в класі.

Як я можу стати кращим викладачем,

прислухаючись до їхніх голосів?

Я також виділяю час на те,
щоб вибудувати з ними стосунки,

як робив Пан Рендольф у випадку зі мною.

Я сідаю поряд під час обіду,

ми спілкуємось у перерві між роботою,

я ходжу на їхні ігри на вихідних

та на танцювальні виступи.

Я стаю частиною їхнього життя.

Адже щоб по-справжньому зрозуміти людину,

вам доведеться вникнути в їх життя.

Я знаю, що дехто з вас
вчителі середньої школи

та вчителі старшої школи,

і ви можете подумати, що ці діти

вже ніби досягли певного рівня розвитку

і тепер живуть на автопілоті.

Але не обманюйте себе.

Особливо ті, хто виглядають
душевно і фізично зібраними,

найчастіше є тими,
кому ви потрібні найбільше.

Якби ви переглянули мій щорічник,

то побачили б мене на кожній сторінці,

бо я залучалась до всіх видів діяльності.

Я навіть водила шкільний автобус.

(Сміється)

Тож я була тією дитиною,

яку вчителі вважали успішною,

популярною особистістю,

яка не мала жодних комплексів.

Але, друзі, я була розгублена.

Я заплуталась

і хотіла, щоб хтось спитав мене:

"Ліза, чому ти постійно тут,

навіщо хапаєшся за все це?"

Чи замислювались вони коли-небудь про те,

чи тікала я таким чином від когось,

чи може тікала від чогось?

Чому я не хотіла бути в своєму районі

чи в себе вдома?

Чому я хотіла бути в школі весь час?

Ніхто ніколи мене не питав.

Не зрозумійте мене неправильно,

всі відмінники в ваших школах

не є жертвами насильства чи інших травм.

Я лише хочу, щоб ви знайшли час,
аби поцікавитись.

Спитайте їх, "чому?"

І можливо, дізнаєтесь,
що причина, насправді, є.

Ви можете стати причиною,
чому вони почнуть рухатися далі

зі своєю історією.

Будьте обережні, аби не припустити,

що ви знаєте кінець їхньої історії.

Не ставте крапку там,
де мала стояти крапка з комою.

Нехай історія не закінчується

і допоможіть їм зрозуміти, що навіть,
якщо щось травматичне сталося з ними,

їхнє життя варте, щоб про нього говорили.

Варто розказувати про їх життя.

Аби зробити це,

я справді відчуваю, що ми маємо охопити
наші власні особисті історії як педагоги.

Багато з вас, можливо, сидять там

і думають, "Так.

Це сталося зі мною.

Але я не готовий поділитися."

І це абсолютно нормально.

Настане час,

коли ви відчуєте всередині,

що настав час перетворити
ваш біль минулого

в ціль у майбутньому.

Ці діти - наше майбутнє.

Я лишень закликаю вас
сприймати це день у день.

Поговоріть із кимось.

Будьте щирими і просто відкрийтеся.

Історія мого життя повністю змінилась

навесні 2018 року,

коли мене запросили виступити

перед групою
наставників та вчителів-початківців.

Я розповіла свою історію,
так само, як вам сьогодні,

і згодом до мене звернулась одна пані.

Зі сльозами на очах
вона тихо сказала, "Дякую.

Дякую, що поділились цим.

Не можу дочекатися,
коли розповім своєму батькові

все, що я сьогодні почула."

Думаю, вона побачила
збентежений вираз мого обличчя,

адже одразу додала наступне:

"Пан Рендольф - мій тато."

Аудиторія: Ооо.

"Він часто замислюється:

Чи вдалося йому щось змінити?

Сьогодні, я піду додому і скажу йому:

'Тобі однозначно вдалося щось змінити.'"

Який дар!

Який подарунок долі!

І це спонукало мене

звернутися також до доньки пані МакФаден

і поділитися з нею тим,

який вплив справила пані МакФаден.

І я хотіла, щоб вона знала,

що я виступаю за підвищення
фінансових послуг

для консультантів з профорієнтації,
шкільних соціальних працівників,

психологів та медсестер,

тому що вони неймовірно важливі
для ментального та фізичного здоров'я

наших дітей.

Я дуже вдячна пані МакФаден.

(Оплески)

Я одного разу почула, як хтось казав,

що для того, щоб знайти
вихід із темряви,

потрібно шукати світло.

Сподіваюсь, сьогодні ви залишите це місце

і почнете шукати можливості,
аби стати цим світлом.

Не тільки для учнів,

але й для дорослих у ваших класах,

у ваших школах, у вашому оточенні.

У вас є дар

допомогти комусь пережити,

впоратися з їхньою травмою

та зробити їхню історію такою,
яку варто розповісти.

Дякую.

(Оплески)