Жінка, яка змінила свій мозок: Барбара Ерровсміт-Янґ на TEDxToronto

Барбара Ерровсміт-Янґ - організатор і директор Школи Ерровсміт і Програми Ерровсміт, автор світового бестселлера "Жінка,яка змінила свій мозок".
Ерровсміт-Янґ - визнаний розробник методики застосування нейропластичності в лікуванні порушень можливостей до навчання. Її програми застосовують у 54 школах по всьому світу.

(Оплески)

Я хочу поділитись невеликим секретом,

який, я надіюсь, більше не
буде таємницею до кінця мого виступу.

Я по-справжньому, нестримно,
глибоко закохана в людський мозок.

Наука завжди вчила нас,
що наш мозок формує нас,

що він робить нас
єдиними в своєму роді.

Якщо ми задумаємося про наш мозок -
в ньому 200 мільярдів нейронів.

Уявіть все населення планети -
лише 7 мільярдів.

Наш мозок містить
сотні трильйонів зв`язків.

Якщо ми уявимо всі зірки
Чумацького шляху,

то цих зв`язків більше,
ніж усіх тих зірок.

Це неймовірно складний орган,
який ми носимо в собі,

хоч куди б ми пішли.
І він формує наше Я.

Він фільтрує наше сприйняття,

розуміння себе та інших,
про довколишній світ

і про наше місце в ньому.

Неймовірно, але

не існує двох однакових мізків.

Якщо ви подивитесь
на людину поряд із вами,

ви помітите всі її фізичні відмінності:

форму носа, колір очей, зріст,

тоді як між вашим мозком
і мозком вашого сусіда

різниця більша, ніж між усіма комбінаціями
ваших фізичних відмінностей.

Отже, наш мозок робить нас унікальними.

Я сьогодні тут, щоб
поділитись з вами моєю історією,

і вона про те, як я дійшла висновку,

що не тільки наш мозок
формує нас,

а й ми також можемо
формувати наш мозок.

Моя історія почалась в першому класі,

коли мені поставили діагноз
психічне гальмування.

Мені сказали, що
в мене є порушення,

і що я ніколи не зможу вчитись,
як інші діти.

І це прозвучало ясно і чітко.

Мені сказали, що потрібно
навчитися жити з цими обмеженнями.

Це було в 1957 році, коли домінувала
концепція незмінності мозку.

Моє дитинство було сповненим
важкої боротьби.

Я не могла сказати, котра година.
Не могла зрозуміти зв'язку

між часовою і хвилинною стрілками.

Я навіть не розуміла мови.
Все, що я читала,

було мені незрозумілим,
здавалось нісенітницею.

Я могла розуміти лише конкретні речі.

Якщо хтось говорив мені:
"Людина носить чорне пальто",

я могла намалювати це в своїй уяві
і зрозуміти.

Але я не могла усвідомити поняття, ідею

чи взаємозв'язок.
Я заплутувалась в них.

Я роздумувала, як моя тітка могла бути
сестрою моєї мами,

і що може означати частка 1/4?

Будь-яке абстрактне поняття
було недосяжним для мене.

Іронія і жарти були неможливі.

Так, я навчилась сміятись,
коли сміються всі.

Причина і наслідок
не існували в моєму світі.

За явищами я не бачила
ніяких причин, які їх породжують.

Мій світ складався з розділених шматочків
незв'язаних фрагментів.

І врешті-решт,
моє фрагментарне сприйняття

стало причиною
роздробленого уявлення про себе.

І це ще не все:
вся ліва сторона мого тіла

була наче чужою,
позбавленою зв`язку з іншими.

Моя ліва сторона зовсім не підкорялася мені,
зачіпаючи речі по дорозі.

Якщо я брала лівою рукою річ,
то обов`язково впускала її.

Якщо я клала ліву руку на щось гаряче,
я відчувала біль,

але не розуміла її джерела.

Я по-справжньому була небезпечною
для себе самої.

Моя мама була впевнена,
що я не доживу до 5 років.

Крім того,
я мала ще й проблеми з простором.

Я не могла усвідомити
тривимірний простір,

не могла уявити карту.

Я постійно губилась,
навіть в домі моїх друзів.

Перехід через дорогу
наводив жах.

Я не здатна була оцінити
відстань до машини.

Геометрія була жахіттям для мене.

Мені було дуже соромно.

Я відчувала, що в мені було
якесь жахливе пошкодження.

Психічний блок, діагноз,
який мені поставили,

в моїй дитячій уяві
здавався певним дерев`яним кубом

в моєму мозку,
який заважає вчитися.

Звісно, це було не так, але
я була недалека від істини.

Як я дізналася пізніше,
в мене справді була блокада

в дуже важливій частині мого мозку.

Я пробувала всі традиційні підходи,
але вони не впливали

на компенсаторні можливості
і були мало зв'язані з моєю проблемою,

не знаходили можливості
компенсувати патологію,

не були націлені на її джерело.

Героїчні зусилля
майже не давали результату.

Я була вже в 8 класі.

І зайшла в глухий кут.

Важко було собі уявити,
як я буду в старших класах,

з важчою програмою.

Єдиний вихід, який
я тоді бачила - самогубство.

Зупинити цей біль.

На наступний ранок
після невдалої спроби самогубства,

я сильно накричала на себе,так щоб більше
навіть не подумати про те, що маю таке право.

І так, я просувалась вперед.

Мене підтримувала позиція,
на якій завжди стояв мій батько.

Він був винахідником
і був закоханий в сам процес творчості.

Він вчив мене, що якщо є проблема,
але немає її розв'язку,

ти повинен прикласти всі зусилля,
щоб його створити.

Він навчив мене ще одного:

перед тим як розв'язувати проблему,
треба змінити її природу.

Так я продовжувала свої пошуки,
я почала вивчати психологію,

щоб зрозуміти, що зі мною не так,

де корінь проблеми,

І от, улітку 1977
моє життя кардинально змінилося.

Я зустрілась з людиною,
що мала таку ж хворобу.

Російський солдат, Лев Засецький.
Єдина різниця між нами -

його мозок був пошкоджений кулею,

а мій був таким від народження.

Я зустрілась з ним на сторінках книги
"Чоловік в зруйнованому світі",

що її написав талановитий російський нейрофізіолог
Олександр Лур'є,

де йшлось про Засецького,

що він не може сказати, котра година,
живе наче в повному тумані,

його свідомість роздроблена
на дрібні шматочки.

Ця людина жила точно так само як я.

Отже, в 25 років в 1977

я нарешті дізналась
про джерело моєї проблеми.

Частина мого мозку,
його лівої півкулі, не працювала.

І тоді я натрапила на
роботу Марка Розенцвейґа,

яка вказала мені на рішення.

Розенцвейґ, працюючи зі щурами,

виявив, що щурі, в сприятливих
і стимулюючих умовах,

здатні краще вчитися.
Дослідивши мозок таких щурів, він виявив,

що мозок змінився і фізіологічно,
підлаштовуючись під навантаження.

Що він здатний змінюватись,
функціонуючи.

Відкриття нейропластичності підтверджувало
здатність мозку до змін,

фізіологічних і функціональних,
в результаті стимуляції до дії.

Тепер я знала, що треба робити.

Знайти спосіб змусити мій мозок
працювати, тренувати його,

укріплюючи ті слабкі ділянки.

І це був початок моєї зміни
і справи всього мого життя.

Я мала повірити, що людський мозок
повинен був бути пластичним

так само як у щурів, а можливо й більше.

І так я вигадала свою першу вправу.

Я використовувала годинник, оскільки -
це певний абстрактний взаємозв`язок,

який ніколи мені не піддавався.

Я почала з годинника з двома стрілками.

Змушуючи свій мозок сприймати цей зв'язок,

додаючи потім третю і четверту стрілки,

оскільки я хотіла змусити його працювати
зі щораз більшим навантаженням,

з`єднуючи всі ланки,
намагаючись вловити їхній взаємозв'язок.

І через три чи чотири місяці

я помітила відчутне покращення.

Мені весь час хотілось читати книжки з філософії,
але я не була здатна їх зрозуміти.

І тут якраз в мене був доступ
до філософської бібліотеки.

Я зайшла туди, зняла з полиці книгу,

відкрила її на випадковій сторінці,

прочитала і зрозуміла все, що там було.

Такого зі мною не бувало
за все моє попереднє життя.

І я подумала, можливо, це випадковість,
чи трапилась занадто легка книжка.

Тоді я зняла з полиці іншу,
прочитала її - і теж все зрозуміла.

До кінця я була оточена
купою книг,

і я могла читати і розуміти
кожну сторінку.

Я зрозуміли, що відбулись зміни.

(Оплески)

Дякую.

Мій експеримент виявився вдалим.

Людський мозок здатний змінюватися.

І тоді я вирішила
придумати вправу

для тієї частини мого тіла,
яка важко мені піддавалася,

і я знала, що для цього потрібно працювати
над правою півкулею,

його соматосенсорною корою,
яка відповідає за відчуття.

Я придумала для цього вправи,
і тепер більше не наражаю себе на небезпеку.

Потім я розв'язала і просторову проблему,

оскільки вона мене дістала,

розробила для неї вправи
і більше не гублюсь.

Можу розібратися з картою, не люблю GPRS,

я люблю розбиратися з картами,
тому що вмію тепер. (Сміх)

Отже, тепер я знаю,
що мозок може змінюватися.

Я - живий доказ
його нейропластичності.

Але я відчуваю біль,
коли досі зустрічаю людей,

дітей, які борються
з труднощами в навчанні,

і їм все ще говорять теж саме,
що й мені в 1957,

що вони мають навчитися жити з цим,

вони не насмілюються
навіть подумати про інше.

З 1977 року, після зустрічі з Засецьким,
Лур'є і Розенцвейґом,

я дізналася, що справді,
наш мозок формує нас,

він впливає на те, я ми залучені
і взаємодіємо з зовнішнім світом,

і у кожного з нас

є свої унікальні особливості
можливості до пізнання.

І якщо є якісь обмеження,
то ми зовсім не мусимо з ними жити.

Ми тепер знаємо про нейропластичність
і можемо

використовувати
змінювані характеристики мозку,

щоб створити програму
зміцнення, стимуляції і зміни мозку.

В 1966 році Розенцвейґ кинув виклик:

треба спробувати використати
результати експериментів зі щурами

під час дослідження людського мозку.

І нам потрібно прийняти цей виклик,

ми також маємо переглянути
сьогоднішню практику,

яка все ще оперує застрілими поняттями
незмінності мозку.

Нам потрібно об'єднати зусилля, використати
результати досліджень з нейропластики,

і розробити програми,
які справді формують мозок,

змінивши майбутнє навчання.

Моє бачення світу, який ми створимо -

жодна дитина не повинна страждати

від безкінечної боротьби і болю
через нездатність до навчання.

Моє бачення: когнітивні вправи
мусять стати нормою в навчанні.

Моє бачення - школа має стати
місцем, де ми тренуємо мозок,

вчимося швидкому і ефективному навчанню

і залученню в навчальний процес.

Де ми наважуємось не тільки мріяти,

але й втілювати мрії в життя.

І для мене це ідеальне злиття
нейропластичності з навчанням.

Дякую.

(Оплески)