(Оплески)
Я хочу поділитись невеликим секретом,
який, я надіюсь, більше не
буде таємницею до кінця мого виступу.
Я по-справжньому, нестримно,
глибоко закохана в людський мозок.
Наука завжди вчила нас,
що наш мозок формує нас,
що він робить нас
єдиними в своєму роді.
Якщо ми задумаємося про наш мозок -
в ньому 200 мільярдів нейронів.
Уявіть все населення планети -
лише 7 мільярдів.
Наш мозок містить
сотні трильйонів зв`язків.
Якщо ми уявимо всі зірки
Чумацького шляху,
то цих зв`язків більше,
ніж усіх тих зірок.
Це неймовірно складний орган,
який ми носимо в собі,
хоч куди б ми пішли.
І він формує наше Я.
Він фільтрує наше сприйняття,
розуміння себе та інших,
про довколишній світ
і про наше місце в ньому.
Неймовірно, але
не існує двох однакових мізків.
Якщо ви подивитесь
на людину поряд із вами,
ви помітите всі її фізичні відмінності:
форму носа, колір очей, зріст,
тоді як між вашим мозком
і мозком вашого сусіда
різниця більша, ніж між усіма комбінаціями
ваших фізичних відмінностей.
Отже, наш мозок робить нас унікальними.
Я сьогодні тут, щоб
поділитись з вами моєю історією,
і вона про те, як я дійшла висновку,
що не тільки наш мозок
формує нас,
а й ми також можемо
формувати наш мозок.
Моя історія почалась в першому класі,
коли мені поставили діагноз
психічне гальмування.
Мені сказали, що
в мене є порушення,
і що я ніколи не зможу вчитись,
як інші діти.
І це прозвучало ясно і чітко.
Мені сказали, що потрібно
навчитися жити з цими обмеженнями.
Це було в 1957 році, коли домінувала
концепція незмінності мозку.
Моє дитинство було сповненим
важкої боротьби.
Я не могла сказати, котра година.
Не могла зрозуміти зв'язку
між часовою і хвилинною стрілками.
Я навіть не розуміла мови.
Все, що я читала,
було мені незрозумілим,
здавалось нісенітницею.
Я могла розуміти лише конкретні речі.
Якщо хтось говорив мені:
"Людина носить чорне пальто",
я могла намалювати це в своїй уяві
і зрозуміти.
Але я не могла усвідомити поняття, ідею
чи взаємозв'язок.
Я заплутувалась в них.
Я роздумувала, як моя тітка могла бути
сестрою моєї мами,
і що може означати частка 1/4?
Будь-яке абстрактне поняття
було недосяжним для мене.
Іронія і жарти були неможливі.
Так, я навчилась сміятись,
коли сміються всі.
Причина і наслідок
не існували в моєму світі.
За явищами я не бачила
ніяких причин, які їх породжують.
Мій світ складався з розділених шматочків
незв'язаних фрагментів.
І врешті-решт,
моє фрагментарне сприйняття
стало причиною
роздробленого уявлення про себе.
І це ще не все:
вся ліва сторона мого тіла
була наче чужою,
позбавленою зв`язку з іншими.
Моя ліва сторона зовсім не підкорялася мені,
зачіпаючи речі по дорозі.
Якщо я брала лівою рукою річ,
то обов`язково впускала її.
Якщо я клала ліву руку на щось гаряче,
я відчувала біль,
але не розуміла її джерела.
Я по-справжньому була небезпечною
для себе самої.
Моя мама була впевнена,
що я не доживу до 5 років.
Крім того,
я мала ще й проблеми з простором.
Я не могла усвідомити
тривимірний простір,
не могла уявити карту.
Я постійно губилась,
навіть в домі моїх друзів.
Перехід через дорогу
наводив жах.
Я не здатна була оцінити
відстань до машини.
Геометрія була жахіттям для мене.
Мені було дуже соромно.
Я відчувала, що в мені було
якесь жахливе пошкодження.
Психічний блок, діагноз,
який мені поставили,
в моїй дитячій уяві
здавався певним дерев`яним кубом
в моєму мозку,
який заважає вчитися.
Звісно, це було не так, але
я була недалека від істини.
Як я дізналася пізніше,
в мене справді була блокада
в дуже важливій частині мого мозку.
Я пробувала всі традиційні підходи,
але вони не впливали
на компенсаторні можливості
і були мало зв'язані з моєю проблемою,
не знаходили можливості
компенсувати патологію,
не були націлені на її джерело.
Героїчні зусилля
майже не давали результату.
Я була вже в 8 класі.
І зайшла в глухий кут.
Важко було собі уявити,
як я буду в старших класах,
з важчою програмою.
Єдиний вихід, який
я тоді бачила - самогубство.
Зупинити цей біль.
На наступний ранок
після невдалої спроби самогубства,
я сильно накричала на себе,так щоб більше
навіть не подумати про те, що маю таке право.
І так, я просувалась вперед.
Мене підтримувала позиція,
на якій завжди стояв мій батько.
Він був винахідником
і був закоханий в сам процес творчості.
Він вчив мене, що якщо є проблема,
але немає її розв'язку,
ти повинен прикласти всі зусилля,
щоб його створити.
Він навчив мене ще одного:
перед тим як розв'язувати проблему,
треба змінити її природу.
Так я продовжувала свої пошуки,
я почала вивчати психологію,
щоб зрозуміти, що зі мною не так,
де корінь проблеми,
І от, улітку 1977
моє життя кардинально змінилося.
Я зустрілась з людиною,
що мала таку ж хворобу.
Російський солдат, Лев Засецький.
Єдина різниця між нами -
його мозок був пошкоджений кулею,
а мій був таким від народження.
Я зустрілась з ним на сторінках книги
"Чоловік в зруйнованому світі",
що її написав талановитий російський нейрофізіолог
Олександр Лур'є,
де йшлось про Засецького,
що він не може сказати, котра година,
живе наче в повному тумані,
його свідомість роздроблена
на дрібні шматочки.
Ця людина жила точно так само як я.
Отже, в 25 років в 1977
я нарешті дізналась
про джерело моєї проблеми.
Частина мого мозку,
його лівої півкулі, не працювала.
І тоді я натрапила на
роботу Марка Розенцвейґа,
яка вказала мені на рішення.
Розенцвейґ, працюючи зі щурами,
виявив, що щурі, в сприятливих
і стимулюючих умовах,
здатні краще вчитися.
Дослідивши мозок таких щурів, він виявив,
що мозок змінився і фізіологічно,
підлаштовуючись під навантаження.
Що він здатний змінюватись,
функціонуючи.
Відкриття нейропластичності підтверджувало
здатність мозку до змін,
фізіологічних і функціональних,
в результаті стимуляції до дії.
Тепер я знала, що треба робити.
Знайти спосіб змусити мій мозок
працювати, тренувати його,
укріплюючи ті слабкі ділянки.
І це був початок моєї зміни
і справи всього мого життя.
Я мала повірити, що людський мозок
повинен був бути пластичним
так само як у щурів, а можливо й більше.
І так я вигадала свою першу вправу.
Я використовувала годинник, оскільки -
це певний абстрактний взаємозв`язок,
який ніколи мені не піддавався.
Я почала з годинника з двома стрілками.
Змушуючи свій мозок сприймати цей зв'язок,
додаючи потім третю і четверту стрілки,
оскільки я хотіла змусити його працювати
зі щораз більшим навантаженням,
з`єднуючи всі ланки,
намагаючись вловити їхній взаємозв'язок.
І через три чи чотири місяці
я помітила відчутне покращення.
Мені весь час хотілось читати книжки з філософії,
але я не була здатна їх зрозуміти.
І тут якраз в мене був доступ
до філософської бібліотеки.
Я зайшла туди, зняла з полиці книгу,
відкрила її на випадковій сторінці,
прочитала і зрозуміла все, що там було.
Такого зі мною не бувало
за все моє попереднє життя.
І я подумала, можливо, це випадковість,
чи трапилась занадто легка книжка.
Тоді я зняла з полиці іншу,
прочитала її - і теж все зрозуміла.
До кінця я була оточена
купою книг,
і я могла читати і розуміти
кожну сторінку.
Я зрозуміли, що відбулись зміни.
(Оплески)
Дякую.
Мій експеримент виявився вдалим.
Людський мозок здатний змінюватися.
І тоді я вирішила
придумати вправу
для тієї частини мого тіла,
яка важко мені піддавалася,
і я знала, що для цього потрібно працювати
над правою півкулею,
його соматосенсорною корою,
яка відповідає за відчуття.
Я придумала для цього вправи,
і тепер більше не наражаю себе на небезпеку.
Потім я розв'язала і просторову проблему,
оскільки вона мене дістала,
розробила для неї вправи
і більше не гублюсь.
Можу розібратися з картою, не люблю GPRS,
я люблю розбиратися з картами,
тому що вмію тепер. (Сміх)
Отже, тепер я знаю,
що мозок може змінюватися.
Я - живий доказ
його нейропластичності.
Але я відчуваю біль,
коли досі зустрічаю людей,
дітей, які борються
з труднощами в навчанні,
і їм все ще говорять теж саме,
що й мені в 1957,
що вони мають навчитися жити з цим,
вони не насмілюються
навіть подумати про інше.
З 1977 року, після зустрічі з Засецьким,
Лур'є і Розенцвейґом,
я дізналася, що справді,
наш мозок формує нас,
він впливає на те, я ми залучені
і взаємодіємо з зовнішнім світом,
і у кожного з нас
є свої унікальні особливості
можливості до пізнання.
І якщо є якісь обмеження,
то ми зовсім не мусимо з ними жити.
Ми тепер знаємо про нейропластичність
і можемо
використовувати
змінювані характеристики мозку,
щоб створити програму
зміцнення, стимуляції і зміни мозку.
В 1966 році Розенцвейґ кинув виклик:
треба спробувати використати
результати експериментів зі щурами
під час дослідження людського мозку.
І нам потрібно прийняти цей виклик,
ми також маємо переглянути
сьогоднішню практику,
яка все ще оперує застрілими поняттями
незмінності мозку.
Нам потрібно об'єднати зусилля, використати
результати досліджень з нейропластики,
і розробити програми,
які справді формують мозок,
змінивши майбутнє навчання.
Моє бачення світу, який ми створимо -
жодна дитина не повинна страждати
від безкінечної боротьби і болю
через нездатність до навчання.
Моє бачення: когнітивні вправи
мусять стати нормою в навчанні.
Моє бачення - школа має стати
місцем, де ми тренуємо мозок,
вчимося швидкому і ефективному навчанню
і залученню в навчальний процес.
Де ми наважуємось не тільки мріяти,
але й втілювати мрії в життя.
І для мене це ідеальне злиття
нейропластичності з навчанням.
Дякую.
(Оплески)