Кейт Гартман: мистецтво комунікації, що носять на собі

Художник Кейт Гартман за допомогою електронних пристроїв, що носять на собі, досліджує, як ми спілкуємося з собою і зі світом навколо нас. У своєму чудернацькому виступі, що змушує аудиторію замислитися, вона показує "капелюх для спілкування з собою", "надувне серце", "костюм для обіймів з льодовиком" та інші несподівані речі.

Мене звуть Кейт Гартман.

Мені подобається створювати пристрої,

які мають справу з нашими

взаємовідносинами та спілкуванням.

Зокрема, я зацікавилася, як ми, люди,

ставимося до самих себе, один до одного

і до навколишнього світу.

(Сміх у залі)

Щоб дати вам відчути контекст,

як сказала Джун, я художник, технолог і педагог.

Я викладаю фізичну обчислювальну техніку

і електронні засоби, що носять на собі.

Більшість з моїх творінь або можна носити на собі,

або вони якось пов'язані з людською формою.

Кожного разу, коли я розповідаю про свою творчість,

я намагаюся коротко пояснити

причину, чому тіло так важливо.

І це досить просто.

Воно є у всіх – у всіх нас.

Я гарантую, що у всіх у цьому залі,

всіх вас он там, хто сидить у теплих кріслах,

і там, нагорі, з ноутбуками, –

у всіх нас є тіла.

Не соромтеся цього.

Це те, що у нас є спільного,

це наш основний інтерфейс із зовнішнім світом.

І тому, працюючи як дизайнер із взаємодії

або як художник, що має справу з участю публіки,

я створюю речі, які живуть на людському тілі або навколо нього,

і це дійсно потужний робочий простір.

Отже, у власній роботі

я використовую широкий спектр матеріалів та інструментів.

Я можу спілкуватися через все, починаючи від радіопередавачів

і закінчуючи воронками і трубками.

Щоб розповісти вам трохи про свою творчість,

найкраще мені почати свою історію

з капелюха.

Так все і почалося кілька років тому

пізно ввечері, коли я їхала метром додому

і думала.

Я така людина, яка дуже багато думає і мало говорить.

Отже, я думала про те, як здорово було б,

якби я могла всі ці звуки,

і також всі звуки моїх думок у голові,

якби я змогла фізично вивести їх,

витягти їх у такій формі,

в якій я змогла б поділитися ними з кимось.

Отже, я приїхала додому і зробила прототип цього капелюха.

Я назвала його Капелюх, Що Бурмоче,

тому що він видає бурмотіння,

яке ніби прив'язане до вас,

але ви можете відокремити його

і поділитися ним з кимось іще.

(Сміх у залі)

Тоді я зробила й інші капелюхи.

Цей називається Капелюх Для Спілкування З Собою.

(Сміх у залі)

Він говорить сам за себе.

Це фізично відрізує людину для спілкування з собою,

і якщо ви говорите голосно,

ваш голос направляється назад у ваші ж вуха.

(Сміх у залі)

Тому, коли я створюю такі речі,

вони мають відношення не стільки до самого об'єкта,

скільки до "від'ємного" простору навколо об'єкта.

Що ж відбувається, коли людина одягає таке?

Що вона відчуває?

І як вона змінюється, носячи це на собі?

Багато з цих пристроїв

немов фокусують нас на тому, як ми ставимося до себе самих.

Ось цей пристрій називається Кишковий Слухач.

Це інструмент,

що дозволяє людині

слухати власні нутрощі.

(Сміх у залі)

Також деякі з цих штук

більш орієнтовані на самовираження і спілкування,

такі, як Надувне Серце.

Це зовнішній орган,

носій якого користується їм для самовираження.

Його дійсно можна надувати і спускати

у відповідності зі своїми емоціями.

Так можна виражати що завгодно від захоплення і жадання

до неспокою і страху.

(Сміх у залі)

Деякі з них були створені для того,

щоб передавати відчуття.

Наприклад, Дискомунікатор – це інструмент для суперечки.

(Сміх у залі)

Він дозволяє забезпечити інтенсивний обмін емоціями,

але служить для поглинання

специфіки сказаних при цьому слів.

(Сміх у залі)

І, нарешті,

деякі з них просто діють як запрошення.

Так, Вухохват буквально дає людям за що взятися,

тож хтось може захопити ваш слух

і сказати вам те, що має сказати.

Далі, хоча я в основному цікавлюся

взаємовідносинами між людьми,

я також не забуваю про способи

наших відносин з навколишнім світом.

І тому, коли я ще жила в Нью-Йорку кілька років тому,

я багато думала

про знайомі архітектурні форми навколо мене

і про те, як я хотіла б ставитися до них краще.

І я подумала: "Стривайте-но!

Можливо, якщо я хочу краще ставитися до стін,

я маю сама виглядати більш схожою на стіну".

Отже, я зробила переносну стіну,

яку можна носити як рюкзак.

Так я могла одягти її

і немов би фізично трансформувати себе,

що дозволило співпрацювати з навколишнім простором

або критикувати його.

(Сміх у залі)

Тоді, відштовхуючись від цього,

я перенеслась із антропогенного середовища в природний світ

і запустила проект під назвою Ботаніколи,

що дозволяє кімнатним рослинам

підключатися до людських протоколів зв'язку.

Коли рослина відчуває спрагу,

вона дійсно може зателефонувати

або відправити повідомлення на такий сервіс, як Твіттер.

Це дає істотне зрушення у відносинах людини з рослиною,

бо проста кімнатна рослина

може висловлювати свої потреби

одночасно тисячам людей.

Якщо почати думати в таких масштабах,

моєю останньою пристрастю

стали льодовики (хто б сумнівався!)

Отже, льодовики – це чудові істоти,

і є багато причин, щоб відчувати до них пристрасть,

але я цікавлюся саме

взаємовідносинами людина-льодовик.

(Сміх у залі)

Тим більше що схоже, ці відносини жахливі.

Льодовики фактично залишають нас.

Вони скорочуються і відступають,

і деякі з них зникли зовсім.

І ось, я зараз якраз живу в Канаді,

тому я ходила в гості до одного з місцевих льодовиків.

Цей особливо цікавий,

тому що з усіх льодовиків в Північній Америці

на нього припадає найбільший людський трафік на рік.

Вони просто заїжджають туди на автобусах по бічній морені

і висаджують людей на поверхню льодовика.

Це змусило мене замислитися

про такий досвід першої зустрічі.

Коли я зустрічаюся з льодовиком вперше,

що потрібно робити?

Для цього немає ніякого соціального протоколу.

Я абсолютно не уявляю,

як привітатися з ним.

Накреслити повідомлення на снігу?

Можливо, я складу повідомлення

з крижаних точок і тире –

крижаною азбукою Морзе.

Може, треба зробити інструмент для розмови,

на зразок крижаного мегафону,

щоб я могла посилити свій голос

і направити його на лід.

Але найбільш задовільний досвід у мене був

при акті слухання,

що необхідно для будь-яких добрих відносин.

І я була вражена тим, наскільки це вплинуло на мене.

Дуже проста зміна моєї фізичної орієнтації

допомогла мені змінити свою точку зору

у відносинах з льодовиком.

Але, оскільки для з'ясування відносин

з навколишнім світом ми тепер використовуємо пристрої,

я створила пристрій під назвою Костюм Для Обіймів З Льодовиком.

(Сміх у залі)

Він зроблений з теплоізоляційного матеріалу,

що служить для пом'якшення різниці температур

людського тіла і льодовикового льоду.

Крім того, костюм немов запрошує,

щоб людина лягла на льодовик

і пообіймалася з ним.

Але насправді це тільки початок.

Це перші ідеї для цього проекту.

І так само, як у випадку зі стіною, коли я хотіла бути на неї схожою,

в цьому проекті я хотіла б більше долучитися до життя льодовика.

І тому моя мета –

в найближчі 10 років

реалізувати ряд спільних проектів,

де я працювала б з людьми з різних дисциплін –

художниками, технологами, вченими, –

немов би продовжуючи цей проект

з поліпшення відносин людина-льодовик.

Крім того, на закінчення

я хотіла б сказати, що ми живемо в епоху

комунікацій і швидкого розповсюдження пристроїв,

і це круто, модно і класно,

але я думаю, що дійсно важливо

подумати про те, як ми можемо одночасно

підтримувати здатність і дивуватися, і критикувати

ті пристрої, якими ми користуємося для відносин зі світом.

Дякую.

(Оплески)