Моє любовне послання косплеям

Адам Севедж створює речі та проводить експерименти. Він використовує костюми, щоб додати гумору, яскравості та ясності історіям, які він розповідає. Простежуючи любов до костюмів протягом усього свого життя — починаючи з костюма космонавта, зробленого з картонних банок з-під морозива у дитинстві, й завершуючи костюмом Безликого, який він одягнув на Комі Кон — Севедж розповідає про світ косплею і те, яку роль він відіграє для соціуму. «Ми сполучаємося з чимось важливим всередині нас, — каже він. — Костюми — це те, як ми презентуємо себе одне одному».

Мені дуже подобається один факт,

який я одного разу прочитав, —

одна зі складових успіху
людини розумної,

як виду, —

це відсутність волосся на тілі —

наша «безволосість», «нагота»

разом із винаходом одягу

дає можливість керувати
температурою нашого тіла

та жити в будь-яких кліматичних умовах.

А тепер ми дійшли до того, що

не зможемо вижити без одягу.

Це не тільки практично:
сьогодні одяг —

це засіб комунікації.

Все, що ми одягаємо, — це розповідь,

історія про те, де ми були,

чим займаємося зараз,

ким хочемо бути.

Я був самотньою дитиною.

Мені було нелегко знайти

друзів для ігор,

і я вигадував багато ігор для себе самого.

Я зробив багато іграшок.

Все почалося з морозива.

У моєму місті був Baskin-Robbins,

й там подавали морозиво
з прилавка, де стояли

ось такі великі картонні банки
на 19 літрів.

Дехто мені розповідав —
мені тоді було вісім років —

що, коли морозиво в банках закінчується,

їх миють і далі зберігають,

і якщо попросити,
то вони віддадуть вам одну з них.

Декілька тижнів

я набирався хоробрості,
і все ж-таки попросив.

Вони віддали мені її — і я приніс додому
цю гарну банку з картону.

Я почав думати,

куди можна застосувати ці незвичайні
кришку, дно та металічне кільце.

Я довго роздумував,
і раптом зрозумів: «Хвилинку —

сюди ж може поміститися моя голова».

(Сміх)

Отже, я вирізав отвір,

заклеїв його прозорою плівкою

й зробив для себе космічний шолом.

(Сміх)

Тепер мені було потрібне місце,

де я міг би одягати цей шолом.

Я знайшов коробку з-під холодильника

в декількох кварталах від дому.

Я приніс її додому,

до комірчини в гостьовій кімнаті батьків,

й перетворив її у космічний корабель.

Спочатку створив панель управління

з картону.

Я зробив отвір для індикатора РЛС

й під ним поставив ліхтар для підсвітки.

Зверху повісив екран для відеопроектора,

знятий зі стіни —

мені здавалося, що це було

дуже продумано —

не спитавши дозволу, я пофарбував

задню стінку шафи у чорний

і зробив зіркове небо,

прикрасивши її ялинковими гірляндами

з горища,

і вирушив у космос.

Через декілька років

вийшов фільм «Щелепи».

Я не міг подивитися його через вік,

але я був одержимий «Щелепами»,

як і вся Америка того часу.

У моєму місті була крамниця,
у вітрині

якої висів костюм зі «Щелеп»,

і мама, мабуть, почула, як я кажу комусь

про те, який цей костюм класний.

Тому за декілька днів до Гелловіну

вона неймовірно вразила мене,

подарувавши мені цей костюм.

Тепер я розумію,

чому дорослі люди жаліються,

що сучасні діти не розуміють,

як гарно вони живуть,

але дозвольте показати вам
випадкову вибірку

карнавальних костюмів,

які ви можете придбати

в інтернеті просто зараз...

... а це костюм зі «Щелеп»,

який мені придбала мама.

(Сміх)

Морда акули з тонкого паперу

та вініловий нагрудник з плакатом
«Щелепи».

(Сміх)

І я обожнював його.

Через декілька років

тато зводив мене на фільм під назвою
«Екскалібур».

Я навіть змусив його сходити туди двічі,

а це було нелегко, тому що це

жорстокий фільм категорії R
[перегляд лише з батьками].

Але не через кров, кишки чи жіночі груди

я забажав подивитися цей фільм знову.

Почасти через них також —

(Сміх)

Мене вразили обладунки.

Обладунки в «Екскалібурі» здавались мені

неймовірно гарними.

У фільмі були справжні лицарі в осяйних,

відполірованих дзеркальних обладунках.

Окрім того, лицарі в «Екскалібурі» всюди
ходили в цих обладунках.

Завжди — вони одягали їх на вечерю,

одягали їх, лягаючи у постіль.

(Сміх)

Я думав: «Вони що, читають мої думки?

Я хочу носити обладунки постійно!»

(Сміх)

Тому я знову взяв свій улюблений матеріал.

Той, з якого все почалось:

гофрований картон,

і зробив собі обладунки,

прикрашені захисним коміром,

та білого коня.

Тепер, коли я його розхвалив,

можете подивитися на
фотографію того обладунка.

(Сміх)

(Оплески)

Це тільки перший костюм, на який мене

надихнув «Екскалібур».

Декілька років потому

я переконав батька зробити мені

справжні обладунки.

Приблизно через місяць

картон змінився на оцинкований

алюміній для даху

та на вічно улюблені мною,

ідеальні для кріплення

заставні трубчасті заклепки.

Весь цей місяць ми ретельно

створювали костюм з алюмінієвої броні

з шарнірними з'єднаннями.

Ми просвердлили отвори у шоломі,
щоб я міг дихати,

і я його закінчив якраз до Гелловіну
та одягнув у школу.

Цей екземпляр єдиний,

який я не зможу показати вам,

оскільки не має жодного фото
цих обладунків.

Я дійсно одягнув їх у школу.

У школі робили фотографії
для щорічного альбому,

але фотограф не знайшов мене з причин,
які стануть зараз зрозумілі.

Одягання в повний комплект обладунків

приховувало деякі особливості,
котрих я зовсім не очікував.

На третьому уроці — математиці —
я стояв у кінці класу.

Я стояв у кінці класу,

тому що обладунки
не дозволяли мені сісти.

(Сміх)

Це перший момент, якого я не очікував.

Окрім того, мій вчитель вивчав мене
дещо стривожено,

й на середині уроку він каже:

«Ти добре себе почуваєш?».

Я думаю про себе: «Ти знущаєшся?
Чи добре я себе почуваю?

Я одягнений в обладунки!
Це момент мого--»

Я вже збирався сказати,
як круто я себе відчуваю,

коли кабінет почав кренитися вліво

і зник в кінці довгого тунелю.

Потім я отямився в медпункті.

Я втратив свідомість через те,
що перегрівся

в цих обладунках.

Коли я отямився,

мене не турбувало, що я
втратив свідомість перед класом,

я лише думав: «Хто взяв мої обладунки?
Де мої обладунки?»

Пропустимо цілу купу років.

Мене та декількох моїх колег найняв
канал Discovery для створення шоу

«Руйнівники міфів».

Протягом 14 років

я вивчаю на роботі, як створювати
експериментальні методики

і як розповідати історії
про них на телебаченні.

Я також рано зрозумів,

що під час розповіді костюм може
відігравати ключову роль.

Я використовую костюми, щоб додати
гумору, яскравості

та ясності історії, яку ми розповідаємо.

Коли ми працювали над епізодом
«Стрибок у смітник»,

я глибше усвідомив

значення костюмів для мене.

В епізоді «Стрибок у смітник»

ми старалися відповісти на запитання:

чи є падіння в сміття таким безпечним,

як нас намагаються переконати в фільмах?

(Сміх)

В епізоді повинно бути дві окремі частини.

В одній нас тренував стрибати
з будівлі каскадер

на повітряну подушку.

У другій експеримент завершився:

ми заповнили смітник усілякими

матеріалами й стрибнули в нього.

Я хотів наочно розділити
ці дві частини,

і я подумав:

«У першій частині ми тренуємося,

отже повинні бути

в тренувальних костюмах.

Напишімо: «Каскадер-учень» —
позаду нашого екіпірування.

Це для підготовки».

Для другої частини я хотів дещо
дійсно ефектне.

«Я знаю! Я одягнусь як Нео
із фільму «Матриця»».

(Сміх)

Я пішов на Гейт-Стріт.

Для другої частини я хотів дещо
дійсно ефектне.

Я придбав червоні черевики
на застібках до коліна.

Знайшов довге пальто на eBay.

Дістав сонцезахисні окуляри, з якими
мені доводилося одягати лінзи.

Настав день зйомок експерименту,

і я вийшов зі своєї машини у цьому костюмі,

і моя команда поглянула на мене...

й почала давитися від сміху.

Ось так,
(Звук сміху).

Я відчував суперечливі емоції
в той момент.

Мене збентежило те,

що для моєї команди було
так очевидно,

що я тащусь
від себе в цьому костюмі.

(Сміх)

Але режисер всередині мене нагадав,

що на швидкісній зйомці в слоу-мо

це пальто виглядатиме
гарно позаду мене.

(Сміх)

Через п'ять років роботи над
«Руйнівниками міфів»

ми отримали запрошення
у Сан-Дієго на Комі Кон.

Я знав про Комі Кон багато років,
але все не мав часу його відвідати.

Там зібрались кращі з кращих —
це Мекка для любителів костюмів.

Люди з усього світу злетілися,

щоб показати свої захопливі
творіння в Сан-Дієго.

Я хотів взяти участь.

І вирішив, що зберусь
й розроблю костюм,

котрий приховає мене повністю,

і я з'явлюсь в Сан-Дієго
на Комі Кон інкогніто.

Який костюм я обрав?

Костюм Хелбоя.

Це не мій костюм,

насправді це Хелбой.

(Сміх)

Але я витратив місяці,

збираючи найточнішу копію
костюму Хелбоя, яку міг,

від черевиків до ременя для штанів

та правої руки-долі.

Я знайшов хлопця, який створює
об'ємно-скульптурні голову та груди Хелбоя,

і я одягнув усе це.

У мене навіть були контактні лінзи,
виконані за моїм рецептом.

Я одягнув це на Комі Кон.

Не можу навіть передати,
як спекотно було в ньому.

(Сміх)

Піт! Мені варто було пам'ятати про це.

Я впрів як цуцик,
від лінз різало в очах,

але все було неважливо,
я був повністю закоханий.

(Сміх)

Не тільки в процес одягання
та показу на майданчику,

а й в спільноту інших костюмерів.

На фестивалі це не зветься маскарадом,

це зветься «косплей».

З виду косплей означає,
що люди одягаються

як їхні улюблені герої з фільмів
та телешоу,

особливо з аніме,

але це значно більше, ніж це.

Це не просто люди, які
шукають костюми та натягають їх.

Вони їх перекроюють,

перероблюють по-своєму.

Вони їх змінюють, щоб бути героями,
якими хочуть бути в своїй галузі.

Вони суперрозумні та геніальні.

Їхній прапор фріків гордо розвивається,
і це прекрасно.

(Сміх)

Окрім цього,

вони репетирують
в своїх костюмах.

На Комі Кон чи будь-якому іншому Кон,

ви не просто фотографуєте людей,
які проходять поряд.

Ви підходите й кажете:

«Мені подобається твій костюм,
чи можу я сфотографувати тебе?»

Потім ви чекаєте, поки вони
не займуть потрібну позу.

Вони старанно позують,

аби їхній костюм чудово виглядав
на вашій фотографії.

Так чудово за цим спостерігати!

Чесно, мене це зворушило.

На наступному Коні

я вивчив шаркаючу ходу Джокера Хіта Леджера
з фільму «Темний лицар».

Я навчився бути лячним Привидом Персня
з «Володаря перснів»

і навіть налякав деяких дітей.

Я можу так: (Звуки)

як сміється Чубака.

Потім я вбрався як Безликий
з «Віднесених примарами».

Якщо ви не знайомі з «Віднесені примарами»
та їхнім режисером Хаяо Міядзакі,

по-перше, ласкаво просимо.

(Сміх)

Це шедевр і один з моїх
найулюбленіших фільмів усіх часів.

Він про молоду дівчинку Тіхіро,
яка загубилася у світі примар

в занедбаному японському
тематичному парку.

Вона шукає вихід звідти

з допомогою декількох друзів,
котрих вона зустріла:

полонений дракон Хаку

та самотній демон на ім'я Безликий.

Безликий самотній
і хоче подружитися,

і він думає, що для цього
потрібно їх заманювати

і створює золото в своїх руках.

Але в нього погано виходить,

і в підсумку він розлючується,

поки Тіхіро не рятує його,

допомагаючи йому.

Я підготував костюм Безликого

і одягнув його на Комі Кон.

Я ретельно репетирував
жести Безликого.

Вирішив, що не скажу
про цей костюм ані слова.

Коли люди хотіли мене сфотографувати,

я кивав

і боязко ставав поряд із ними.

Вони фотографували,

в цей час я непомітно діставав
з-під мантії

золоту шоколадну монету.

В кінці фотосесії я робив так,
що вони з'являлись перед ними.

Акх, Акх, Акх! — ось так.

Люди були приголомшені.

«Дідько! Золото від Безликого!
О, Боже, це так круто!»

Я насолоджувався і прогулювався
по майданчику, і це було чудово.

Приблизно через 15 хвилин дещо трапилось.

Хтось вхопив мене за руку

й поклав монету назад.

Я подумав, що, можливо, ця монета — щось
на кшталт зустрічного подарунка,

але ні, це одна з тих монет,
котрі я віддав.

Я не знаю, чому.

Я продовжував ходити,
ще фотографувався.

І знову повторилося.

Розумієте, я нічого не бачу в костюмі.

Я можу дивитися через рот —

я бачу їхнє взуття.

Чую, що вони говорять,
і бачу їхні ноги.

Коли втретє
хтось повернув мені монету,

я забажав дізнатись,
в чому справа.

Якимось чином закинув голову назад,
щоб краще бачити,

і побачив, як хтось відходив
від мене ось так.

І до мене дійшло,

що це погана прикмета - брати
золото у Безликого.

У мультфільмі «Віднесені примарами»

невдача трапляється з тими,
хто бере золото у Безликого.

Це не взаємовідносини — артист-публіка;
це косплей.

Ми всі, всі на майданчику,

включаємо самих себе в розповідь,
яка має для нас значення.

Вона стає нашою.

Ми взаємодіємо з чимось
дуже важливим всередині нас,

і костюми — це те, як ми розкриваємо себе

одне одному.

Дякую.

(Оплески)