Розпочніть революцію навчання!

У цій проникливій доповіді, яка дотепно продовжує його виступ 2006 року, сер Кен Робінсон говорить про можливість радикального переходу від стандартизованої школи до персонального навчання -- створення умов, коли природні таланти дітей можуть повністю розкритись.

Я був тут чотири роки тому

і пригадую, що тоді

ці доповіді не розміщувались онлайн;

Мені здається, вони надавались учасникам TED

у комплектах DVD-дисків,

які вони, своєю чергою, клали на полиці,
де ті й лежать донині.

(Сміх)

Насправді, Кріс подзвонив мені

через тиждень після моєї доповіді

та сказав: "Ми збираємось викладати їх онлайн.

Чи можемо ми викласти вашу?"
І я відповів: "Звичайно".

І чотири роки по тому,

як я вже сказав, її побачили чотири...

Тобто, мою доповідь завантажили
чотири мільйони разів.

Я гадаю, ви можете помножити це
число десь на 20,

щоб отримати кількість людей, яка побачили її.

І як сказав Кріс, існує жага

до відео зі мною.

(Сміх)

(Оплески)

... вам так не здається?

(Сміх)

Тож, ці всі події призвели до того,

щоб я зробив ще одну доповідь для вас.
Ось вона.

(Сміх)

Ел Ґор доповідав

на тій конференції TED, що і я, чотири роки тому,

і він говорив про кліматичну кризу.

І я згадав про це

наприкінці моєї останньої доповіді.

Тож я хочу продовжити з цього місця,

тому що маю, чесно кажучи, лише 18 хвилин.

Отже, як я казав...

(Сміх)

Розумієте, він має рацію.

Я маю на увазі, що, очевидно,
є велика кліматична криза.

І я гадаю, що якщо люди не вірять цьому,
їм варто частіше виходити надвір.

(Сміх)

Але я вважаю, що існує друга кліматична криза,

не менш загрозлива,

яка має схоже походження

і з якою ми мусимо боротися так само невідкладно.

І під цим я розумію --

а ви можете сказати, тим часом: "Слухайте, досить.

В мене вже є одна кліматична криза;

і я, насправді, не потребую ще однієї".

Але це криза не природних ресурсів,

хоча я вірю, що це саме так,

але криза людських ресурсів.

Я серйозно вірю,

як багато доповідачів говорили протягом
кількох минулих днів,

що ми дуже погано використовуємо

наші таланти.

Дуже багато людей проживають свої життя,

не маючи гадки, якими можуть бути їхні таланти,

або чи мають вони їх взагалі.

Я зустрічав різні типи людей,

які не вважають, що мають які-небудь здібності.

Насправді, я люблю ділити світ на дві групи.

Джеремі Бентам, великий філософ утилітаризму,

якось оживив цю думку.

Він сказав: "У світі існує два типи людей:

ті, які ділять світ на два типи,

і ті, які цього не роблять".

(Сміх)

Тож, я це роблю.

(Сміх)

Я зустрічаю різних людей,

яким не подобається те, що вони роблять.

Вони просто проживають свої життя,

приймаючи його таким, як воно є.

Вони не отримують великого задоволення
від того, чим вони займаються.

Вони терплять роботу,
а не насолоджуються нею,

і чекають вихідних.

Але також я зустрічаю людей,

яким подобається те, що вони роблять,

і вони не можуть уявити якесь
інше заняття для себе.

Якщо ви скажете їм: "Не робіть цього більше",
вони здивуються, що ви таке говорите.

Тому що це не те, що вони роблять,
це те, чим вони є.

Вони кажуть: "Але ж це я.

Безглуздо, якщо я кину робити це, тому що

це найбільше відповідає моїй сутності".

І це не так для більшості людей.

Фактично, навпаки, я гадаю,

це стосується меншої частини людей.

І я думаю, існує багато

можливостей пояснити це.

І найвагомішою серед них

є освіта,

тому що освіта, до певної міри,

відділяє багатьох людей

від їхніх природних талантів.

А людські ресурси подібні до
природних ресурсів;

вони часто глибоко закопані.

Їх потрібно шукати.

Вони не лежать просто на поверхні.

Потрібно створювати умови,
щоб вони себе виявили.

І ви можете уявити,

що освіта - це один з таких способів.

Але надто часто це не так.

Сьогодні в світі кожна система освіти

знаходиться на етапі реформування.

Але цього недостатньо.

Реформи більше не підходять,

тому що це лише спроба
покращити зламану модель.

Що нам потрібно --

і це слово повторювалось
багато разів на цій конференції

протягом кількох днів, -- це не еволюція,

а революція в освіті.

Вона має бути трансформована

у щось інше.

(Оплески)

Один із справжніх викликів --

це фундаментальні інновації

в освіті.

Інновації - це важко,

тому що для цього потрібно робити те,

що люди переважно не вважають легким.

Це означає кинути виклик тому,
що ми сприймаємо як належне,

що ми вважаємо тривіальним.

Великою проблемою для реформ

або змін є

тиранія здорового глузду,

коли думають:

"Що ж, це не можна зробити якось інакше,
тому що це робиться у такий спосіб".

Нещодавно я знайшов влучний вислів
Авраама Лінкольна,

кого, мені здається, ви захочете
почути з цього приводу.

(Сміх)

Він сказав це у грудні 1862 року

під час других щорічних зборів Конгресу.

Я мушу пояснити, що й гадки не маю,
що відбувалось у той час.

Ми не викладаємо американську історію у Британії.

(Сміх)

Ми забороняємо її.
Знаєте, це - наша політика.

(Сміх)

Що ж, без сумніву, дещо дуже важливе
відбувалось у грудні 1862-го,

що ті з нас, хто є американцями,

мають знати.

І він сказав таке:

"Догми

тихого минулого

є невідповідними для бурхливого сьогодення.

Можливість

важко будується,

і ми повинні зростати з цією можливістю".

Мені це подобається.

Не зростати до неї, а рости з нею.

"Оскільки наш випадок - новий,

ми маємо думати по-новому

і діяти по-новому.

Ми мусимо звільнити себе

і тоді ми врятуємо нашу країну".

Мені подобається це слово: "звільнити".

Знаєте що воно означає?

Що існують ідеї, які всіх нас підкорили,

які ми просто сприймаємо як належне,

як природний хід речей,
те, як все відбувається.

І багато наших ідей сформувалися

не для того, щоб відреагувати
на обставини цього сторіччя,

а для того, щоб дати раду
обставинам минулих сторіч.

Але ці ідеї досі гіпнотизують наш розум.

І ми повинні звільнити себе від деяких з них.

Це легше сказати, ніж зробити.

До речі, дуже важко дізнатись,
що саме ми сприймаємо як належне.

І причина полягає в тому,
що ми сприймаємо це як належне.

Тож дозвольте вас запитати про те,
що ви можете сприймати як належне.

Кому із вас є більше 25 років?

Я не думаю, що ви сприймаєте це як належне.

Я впевнений, що вам це вже звично.

Чи є тут люди молодші за 25 років?

Чудово. А тепер, ті, кому за 25,

підніміть, будь ласка, руки,
якщо ви носите ручний годинник?

Що ж, таких багато серед нас, правда?

Запитайте теж саме в юнацькій аудиторії.

Вони не носять ручні годинники.

Я не маю на увазі, що вони не можуть,
або що їм заборонено.

Вони просто часто самі цього не хочуть.

І, дивіться, причина в тому,
що ми виховувалися

у до-цифровій культурі, ті, кому за 25.

Тож для нас, коли ми хочемо знати час,

потрібно носити щось, що нам вкаже його.

Теперішні діти живуть у цифровому світі,

і час для них знаходиться усюди.

Вони не мають причин робити так.

І, між іншим, вам теж не потрібно
більше так робити;

просто ви так завжди робили
і далі так робите.

Моя донька ніколи не носить годинник,
моя донька Кейт, якій зараз 20.

Вона не бачить сенсу в цьому.

Як вона каже: "Це однофункціональний пристрій".

(Сміх)

"Він же старомодний?"

І я кажу: "Ні, ні, він також вказує дату".

(Сміх)

"Він має декілька функцій".

Але, подивіться, в освіті є речі,
до яких ми прив'язані.

Дозвольте навести пару прикладів.

Один з них - це ідея лінійності:

починаєте тут і рухаєтесь за траєкторією,

і якщо ви робите все правильно,

ви будете продовжувати так до кінця свого життя.

Кожен, хто доповідав на TED, натякав,

або інколи явно казав дещо зовсім інше:

що життя - не лінійне, воно - органічне.

Ми створюємо наше життя симбіотично,

коли досліджуємо свої таланти

у зв'язку з обставинами,
які вони допомагають створювати для нас.

Але нас захопила

ця лінійна поведінка.

І, можливо, вершина в освіті -

це поступити в коледж.

Я думаю, ми захоплені тим,
щоб люди поступили в коледж,

певні типи коледжів.

Я не маю на увазі, що не потрібно
поступати в коледж, але це потрібно не всім

і не всім потрібно поступати зараз.

Можливо вони підуть пізніше, не прямо зараз.

Я нещодавно був у Сан-Франциско

на автограф-сесії.

Там був хлопець, який купував книжку.
Йому було десь 30.

Я спитав: "Чим ви займаєтесь?"

Він сказав: "Я пожежник".

Я спитав: "Як давно ви працюєте пожежником?"

Він сказав: "Завжди, я завжди був пожежником".

Я спитав: "Що ж, коли ви вирішили ним стати?"

Він відповів: "Ще дитиною. Насправді, для мене
це було проблемою в школі,

тому що в школі всі хотіли бути пожежниками".

Він сказав: "Але я справді хотів бути пожежником.

Коли я пішов у старші класи,

мої вчителі не сприймали мій намір серйозно.

Був один вчитель, який не сприймав це серйозно.

Він казав, що я марную своє життя,

якщо це все, на що я хочу його витратити,

що я повинен піти в коледж,
я маю стати професіоналом,

що я маю великий потенціал

і що я гублю свій талант".

І він сказав: "Це було принизливо, тому що

він це сказав перед усім класом,
і я дійсно почувався жахливо.

Але це те, чого я хотів,
і відразу після закінчення школи

я подав заяву до пожежної служби і мене прийняли".

І він сказав: "Ви знаєте, я думав про цього чоловіка щойно,

кілька хвилин тому, коли ви говорили;
думав про цього вчителя".

Він сказав: "Тому що шість місяців тому

я врятував йому життя".

(Сміх)

Він сказав: "Він потрапив у автокатастрофу,

і я витягнув його звідти,
зробив йому штучне дихання,

а також врятував життя його дружині".

Він сказав: "Я гадаю, тепер він
кращої думки про мене".

(Сміх)

(Оплески)

Ви знаєте, для мене

людські спільноти залежать від

розмаїття талантів,

а не від одного бачення здібностей.

І в основі наших викликів --

(Оплески)

В основі нашого виклику --

перебудова нашого сприйняття здібностей

та інтелекту.

Ця лінійна теорія є проблемою.

Коли я приїхав до Лос-Анджелесу

близько дев'яти років тому,

я побачив гасло,

яке мало добрі наміри

та яке стверджувало: "Коледж
починається у дитячому садочку".

Ні, не починається.

(Сміх)

Не починається.

Якби ми мали час, я би міг заглибитися
у цю тему, але часу немає.

(Сміх)

Дитячий садок починається у дитячому садку.

(Сміх)

Мій друг якось сказав:

"Знаєш, трирічна дитина - це не
половина шестирічної".

(Сміх)

(Оплески)

Їм три роки.

Але як ми щойно почули під час цієї останньої сесії,

зараз існує така велика конкуренція,
щоб потрапити у дитячий садок,

потрапити у правильний садок,

що з трирічними дітьми проводять співбесіди.

Діти сідають навпроти беземоційної комісії,

ті тримають їхні резюме,

(Сміх)

швиденько їх переглядають
та запитують: "Чи це все?"

(Сміх)

(Оплески)

"Ви живете вже 36 місяців,
і це все що ви змогли?"

(Сміх)

"Ви не досягли нічого.

Наскільки я бачу, перші шість місяців
ви просто витратили на смоктання цицьки".

(Сміх)

Бачите, це безглуздий підхід,
але він приваблює людей.

Інша велика проблема - це умовність.

Ми побудували нашу систему освіти

на моделі "фаст-фуду".

Саме про це якось казав Джеймс Олівер.

Знаєте, існує дві моделі гарантування
якості у ресторанному сервісі.

Перший -- це фаст-фуд,

де все стандартизовано.

Інше -- речі на кшталт
ресторанів "Загат" та "Мішелін",

де все не стандартизовано,

вони прилаштовані до місцевих умов.

І ми продали себе моделі освіти зразку "фаст-фуд".

І вона виснажує наш дух та нашу енергію

так само, як фаст-фуд виснажує наші фізичні тіла.

(Оплески)

Я гадаю, тут ми повинні розпізнати пару речей.

По-перше, людські таланти
надзвичайно різноманітні.

Люди мають дуже різні схильності.

Нещодавно я згадав, що

вчився грати на гітарі, коли був дитиною,

приблизно в той же час,
коли Ерік Клептон отримав свою першу гітару.

Знаєте, це спрацювало для Еріка -
це все, що я хочу сказати.

(Сміх)

Але не для мене.

Я не навчився грати на гітарі,

байдуже, як часто або як затято я брався за неї.

Це просто не спрацювало.

Але це стосується не тільки цього.

Вся справа у пристрасті.

Часто люди добре роблять ті речі,
яким не надають великого значення.

Вся справа у пристрасті

і тому, що збуджує наш дух та енергію.

І якщо ви займаєтесь тим, що любите,
що гарно у вас виходить,

час іде зовсім по-іншому.

Моя дружина щойно закінчила писати роман,

і я гадаю, що це чудова книжка,

але закінчуючи її, вона зникала годинами.

Вам це знайомо: коли ви робите те, що любите,

година відчувається, як п'ять хвилин.

Якщо ви робите щось, що вам не до вподоби,

п'ять хвилин тягнуться, мов година.

І причина того, чому так багато
людей ухиляються від освіти,

в тому, що вона не втамовує спрагу їхнього духу,

вона не живить їхню енергію та пристрасть.

Тож, я гадаю, ми повинні змінити метафори.

Ми повинні відмовитись від того,
що є, по суті, індустріальною моделлю освіти,

мануфактурною моделлю,

яка заснована на лінійності,

на конформності та узагальненні людей.

Ми повинні рухатись до моделі,

яка заснована більше на принципах
сільського господарства.

Ми повинні розпізнати, що розцвітання людини

не є механічним процесом,

це органічний процес.

І ви не можете передбачити
результат розвитку людини;

все що ви можете, як фермер,

це створити умови, за яких

вони почнуть квітнути.

То ж коли ми шукаємо спосіб реформувати
й трансформувати освіту,

це не те ж саме, що й клонувати систему.

Існує багато таких систем як KIPP (Knowledge Is Power Program), це чудова система.

Існує багато гарних моделей.

Йдеться про налаштування до ваших умов

та персоналізацію освіти

відповідно до людей, яких ви вчите.

І такий підхід, на мою думку, є

відповіддю майбутньому,

тому що мова не йде лише про
моделювання нового рішення;

а про створення такого руху в освіті,

в якому люди знаходять власні рішення,

але з зовнішньою підтримкою, яка ґрунтується на персоналізованому навчальному плані.

Зараз, в цьому залі,

присутні люди, які мають

надзвичайні ресурси в бізнесі,

мультимедіа, Інтернеті.

Ці технології,

поєднані з надзвичайними талантами вчителів,

надають можливості провести революцію в освіті.

І я спонукаю вас взяти участь у цьому,

тому що це життєво необхідно не тільки для нас,

а й для майбутнього наших дітей.

Але ми повинні відійти від індустріальної моделі

до аграрної,

де кожна школа зможе завтра розквітнути.

Там, де діти пізнають життя.

Або вдома, якщо вони захочуть навчитися там

разом зі своєю родиною або друзями.

Ми багато говорили про мрії

протягом цих кількох днів.

І я хотів би дуже швидко --

минулого вечора мене сильно
вразили пісні Наталі Мерчант,

згадати давні вірші.

Я хотів би швиденько прочитати
вам дуже короткий вірш

Вільяма Єйтса, якого дехто з вас, може, знає.

Він написав це до своєї коханої,

Мод Гонн,

і він сумує через те,

що він не може дати їй те, що, на його думку,
вона хоче від нього.

І каже: "В мене є дещо інше,
але це, мабуть, тобі не потрібно".

Він каже:

"Якби небесного я мав би полотна,

Змайстрованого з золота

та срібла,

Із синього, непевного,

легкого волокна

Серпанку ночі, де застигла напівмла

Я б розстелив його тобі під ноги...

Та в бідності своїй,

я маю лише мрії;

І ніжні мрії я поклав тобі до ніг;

Ступай обачніше,

коли ти йдеш по мріях…"

І кожного дня, усюди

наші діти кладуть свої мрії до наших ніг.

І ми повинні ступати обачніше.

Дякую.

(Оплески)

Дуже вам дякую.