Ціна сорому

"Публічна ганьба, як кривавий спорт, повинна зупинитися", - каже Моніка Левінські. "У 1998 році", - веде вона далі, - "я була нульовою пацієнткою, яка майже миттєво втратила особисту репутацію у світовому масштабі". Сьогодні вид публічного засудження онлайн, що його вона пережила, стає постійним - і може мати смертельний поворот. У своїй безстрашній промові вона різко осуджує нашу інтернет-культуру приниження та просить чинити по-іншому.

Перед вами жінка, яка не з'являлась
на публіці вже 10 років.

Звичайно, тепер з'явилась.

Але лише нещодавно.

Декілька місяців тому

я вперше виступила на публіці

на саміті Форбс "30 до 30":

1,5 тис. чудових учасників,
всі віком до 30 років.

Тобто, у 1998

найстаршому з них було лише 14,

а наймолодшому - 4.

Я пожартувала з ними,
що вони мабуть чули про мене

лише з реп пісень.

Так, про мене читають реп.

Майже 40 пісень.
(Сміх)

У ніч мого виступу
трапилося щось дивовижне.

Мені 41, а до мене залицявся
один 27-річний хлопець.

Знаю-знаю.

Він був чарівний, і мені це лестило.

Але я відмовила.

І знаєте, де він схибив?

З ним я знову почувалася 22-річною.

(Сміх) (Оплески)

Пізніше вночі я усвідомила,
що я мабуть єдина 40-річна,

яка не хоче знову бути 22-річною.

(Сміх)

(Оплески)

У 22 роки я закохалась в свого боса,

а в 24

пережила катастрофічні наслідки цього.

Підніміть, будь ласка, руки ті,
хто не зробив жодної помилки

або не шкодує, про те, що зробив у 22?

Так я і думала.

Деякі з вас, як і я, у свої 22
пішли неправильним шляхом,

закохавшись не в ту людину,

може навіть у свого боса.

Хоча, на відміну від мене, ваш бос

навряд чи був президентом
Сполучених Штатів Америки.

Безсумнівно, життя повне сюрпризів.

Не буває і дня, коли мені
не нагадуть про мою помилку,

і я неймовірно шкодую про це.

У 1998, коли я вплуталася
у цей нереальний роман,

я опинилась у вихорі політики,
закону та медіа,

небаченому раніше.

Пам'ятаєте, лише декілька років до того

новини поступали з трьох джерел:

газет і журналів,

радіо,

телебачення.

Ось і все.

Мені судилося інше.

Натомість, цей скандал дійшов до вас

через цифрову революцію.

Ми мали доступ до будь-якої інформації,
якої забажаємо,

коли забажаємо, будь-коли, будь-де.

І коли розгорнулася
та історія в січні 1998 року,

вона з'явилась онлайн.

Тоді вперше традиційні новини

стали поширюватись мережею Інтернет.

Один клік, що прокотився світом.

Яке значення це мало особисто
для мене?

З цілком приватної особи я миттєво

перетворилась на публічно принижену
в усьому світі людину.

Я перевершила всіх за втратою репутації

у світовому масштабі майже миттєво.

Технології давали можливість швидко
осудити,

і натовп віртуально
закидав мене камінням.

Хвала небесам, це було
до появи соціальних мереж,

але люди все ж мали можливість коментувати
онлайн,

розсилати поштою історії
та, звісно, жорстокі жарти.

Інформаційні ресурси повсюди розміщували
мої фото,

щоб продавати газети, рекламні банери
онлайн,

і щоб люди сиділи біля телевізорів.

Пам'ятаєте моє характерне фото

в береті?

Що ж, я зізнаюся, це було помилкою.

Особливо той берет.

Мова йде не про увагу та осуд,
з якими я стикнулася,

а про безпрецедентні образи в мій бік.

Мене охрестили повією,

вуличною дівкою, шльондрою, блудницею,
гулящою,

і, звісно, "тією жінкою".

Багато людей на мене дивились,

але мало хто мене знав.

Я розумію: легко забути,

що та жінка була людиною багатогранною,

мала душу, а її серце не завжди
було розбите.

17 років тому не було назви тому, що
трапилося зі мною.

Зараз це називається кіберзалякування
та онлайн напад.

Сьогодні я хочу поділитися з вами тим,
що я пережила,

і розповісти, як той досвід сформував
мої культурні спостереження,

і як я сподівалася, що мій минулий досвід
може зменшити

страждання інших.

1998 року я втратила репутацію і честь.

Я втратила майже все,

і я майже втратила життя.

Уявіть таку картину.

Йшов вересень 1998 року.

Я сиджу в кімнаті без вікон

в офісі Незалежної ради

під мерехтливим світлом флуоресцентної
лампи.

Я слухаю звук свого голосу,

голосу на таємно записаних телефонних
дзвінках,

які зробила моя вдавана подруга за рік
до цього.

Я там, тому що мене офіційно викликали,

щоб я особисто завірила 20 годин
записаної розмови.

За останні 8 місяців, таємничий вміст
цих записів

висів дамокловим мечем над моєю головою.

Тобто, хто пам'ятає,
що казав рік тому?

Я слухала, налякана до смерті.

Слухала, як я белькотіла про те,
що у той день трапилося,

слухала зізнання,
що кохаю президента,

і, звісно, моє жорстоке розчарування.

Слухала, як я інколи зловтішалася, часом
була грубою або дурною,

жорстокою, злопам'ятною, безкультурною,

слухала з дуже великим соромом

найгіршу версію себе,

яку я навіть не впізнавала.

Пізніше, до Конгресу
доставили звіт Старра

разом з усіма записами, стенограмами
та підслуханими розмовами.

Жахливим було вже те, що
люди могли це чути.

Але кілька тижнів по тому

записи транслюють на телебаченні,

і багато з них стають
доступні онлайн.

Публічне приниження було болючим,

а життя майже нестерпним.

В 1998 такі дії не були закономірністю,

маю на увазі, викрадення
особистих слів, дій людей,

розмов чи фото,

а потім виставляти їх на публіку -

без жодних дозволів,

без жодних пояснень,

на публіку, позбавлену співчуття.

Перемотаємо на 12 років
вперед до 2010 року,

коли з'явились соціальні мережі.

Тепер багатьох людей
спіткала така ж доля, як і мене,

неважливо, скоїли
вони помилку чи ні,

та тепер їх публічно осуджують.

Для когось наслідки
стали вкрай жахливими.

Я розмовляла по телефону з мамою

у вересні 2010,

і ми обговорювали новину

про молодого першокурсника
з Ратґерського університету,

котрого звали Тайлер Клементі.

Милого, чутливого та творчого Тайлера

таємно зняли на веб-камеру його співмешканці,

коли в нього була близкість
з іншим чоловіком.

Коли ця подія поширилась онлайн,

насмішкам і кіберзалякуванням
не було кінця.

Кілька днів потому

Тайлер стрибнув з моста Джорджа Вашингтона

і загинув.

Йому було 18.

Моя мама була у нестямі через
трагедію Тайлера та його сім'ю,

їй було настільки боляче,

що я не могла і уявити собі,

а потім я усвідомила,

що вона знову пережила події 1998,

пережила той час, коли вона
щоночі сиділа біля мого ліжка,

час, коли я приймала душ,
а вона відчиняла двері ванної,

час, коли мої батьки боялись,

що я помру від приниження

у прямому сенсі.

Сьогодні так багато батьків

не змогли втрутитись
та врятувати своїх близьких.

Багато хто дізнається про
знущання над їхніми дітьми

занадто пізно.

Трагічна та безглузда смерть Тайлера
стала переломним моментом для мене.

Я поглянула на власний досвід
з іншого боку

і почала аналізувати світ навколо, де
принижують та знущаються

і побачила дещо інше.

В 1998 ми не здогадувались, куди
така передова технологія

як Інтернет може нас завести.

Відтоді він неймовірним чином
поєднав людей -

рідні знаходять одне одного,

рятуються життя людей,
розпочинаються революції,

але морок, кіберзалякування та
висміювання, які я пережила,

почали паразитувати.

Щодня в Інтернеті багато людей,
особливо молодь,

через свій вік не можуть
витримати напору.

З них так знущаються та принижують,

що вони не можуть уявити,
як дожити до завтра.

І деякі трагічно не доживають.

Не у віртуальному сенсі.

Некомерційна організація Великої Британії
"Чайлдлайн" займається проблемами молоді.

Торік вона опублікувала
шокуючу статистику:

з 2012 по 2013 роки

кількість дзвінків та емейлів
із кіберпогрозами

збільшилась на 87%.

Мета-аналіз, проведений в Нідерландах,

показав, що вперше

кіберзалякування частіше приводило
до суїцидальних думок,

ніж приниження в реальному житті.

Як не дивно, мене шокувала
ще одна річ.

Інше дослідження минулого року
визначило, що приниження -

це гостріша емоція,

ніж щастя чи навіть злість.

Жорстокість не є новизною,

але тепер, з новими технологіями,
все більше ганьблять в Інтернеті,

неконтрольовано та повсякчас.

Раніше ганебні чутки ширились лише
в колах сім'ї, селища,

школи або громади.

Але тепер є громада і в Інтернеті.

Мільйони людей, часто анонімно,

можуть вколоти вас словом,
від чого дуже боляче.

Немає обмежень в кількості людей,

які можуть відкрито за вами спостерігати

та посадити вас у публічну в'язницю.

Багато особистостей стали жертвами

публічного знущання,

а з поширенням Інтернету
їх кількість збільшилась.

До сьогодні вже майже 20 років

ми сіємо зерна приниження та
публічного знущання

в ґрунт нашої культури,
як реально, так і віртуально.

Сайти світської хроніки, папараці,
реаліті-шоу, політика,

агентства новин та хакери -
всі осоромлюють.

Це веде до черствості та
вседозволеності онлайн,

що виливається в тролінг, вторгення
в приватне життя, кіберзалякування.

Професор Ніколас Міллс називає це

культурою приниження.

Розглянемо декілька яскравих прикладів
за минулі півроку.

Snapchat - це сервіс, який відвідує
головним чином молодь,

і де повідомлення існує

лише декілька секунд.

Можете собі уявити
теми, які там обговорюють.

Програму, яку Snapchat використовував,
щоб стирати короткочасні повідомлення,

було зломано,

і 100 000 приватних розмов,
фото та відео опинились в Інтернеті -

і тепер назавжди.

Дженіфер Лоуренс та ще деяким акторам
зламали аккаунти на iCloud,

і в Інтернеті розповсюдили
приватні, інтимні, оголені фото

без дозволу власників.

В одного сайту світської хроніки
було більше 5 млн. відвідувань

через цю єдину історію.

А злом серверу компанії Sony Pictures?

Більше всього звернули увагу

на приватні листи, що мали
негативний публічний резонанс.

Але в цій культурі приниження

ми платимо ціною
публічного осоромлення.

Ця ціна не відповідає
вартості, яку сплатили жертви -

Тайлер та багато інших,

здебільшого жінки,
національні меншини

та представники секс-меншин.

Але ця ціна відповідає вигоді,
яку отримують ті, хто на неї полює.

Таке вторгнення до інших - це сировина,

яку швидко та безжально добули,
впакували та вигідно продали.

Ринкові відносини виникли там,
де публічне приниження стало товаром,

а сором - цілою індустрією.

Як на цьому заробляють?

Перегляди.

Що більше сорому, то більше переглядів.

Більше переглядів,
більша плата за рекламу.

Ми - заручники небезпечного циклу.

Що більше ми переглядаємо такі плітки,

то черствішими стаємо до
життів цих людей,

а що ми черствіші,
то частіше переглядаємо.

Водночас хтось заробляє

за спиною чийогось страждання.

З кожним переглядом ми робимо вибір.

Що більше ми пронизуємо
нашу культуру публічним соромом,

то прийнятнішим він нам здається,

то більше ми бачимо
кіберзалякування,

тролінгу, незаконний злому

та агресії онлайн.

Чому? Бо у всіх них
в глибинах душі живе образа.

Така поведінка є ознакою
культури, яку ми створили.

Лише подумайте про це.

Зміна поведінки наступає
через еволюцію поглядів.

Будемо відвертими, ми вже знайомі з
расизмом, гомофобією,

та купою інших упереджень,
як сьогодні, так і в минулому.

Після того, як ми змінили погляди
на одностатевий шлюб,

більше людей здобули
рівноправну свободу.

Коли ми почали цінити природу,

більше людей почало
переробляти відходи.

Тож поки наша культура приниження існує,

нам необхідна культурна революція.

Жорстоке публічне осоромлення
треба зупинити,

і вже час втрутитись в роботу Інтернету
та в нашу культуру.

Зміни починаються з простого,
але це не легко.

Нам необхідно звернутись до
забутого співчуття та співпереживання.

У нас дефіцит співчуття онлайн,

криза співпереживання.

Дослідниця Брене Браун сказала -
цитую - :

"Співчуття знищує ганьбу".

Співчуття знищує ганьбу.

Я пережила дуже похмурі дні свого життя,

і мене врятувало співчуття та розуміння
моєї сім'ї, друзів, колег,

та іноді навіть незнайомих мені людей.

Навіть співчуття однієї людини
може суттєво щось змінити.

Теорія впливу меншості,

яку запропонував соціальний психолог
Серж Московічі,

стверджує, що навіть меншість

коли вона одностайна певний час,

може призвести до змін.

У світі Інтернету ми можемо
досягнути впливу меншості,

зайнявши позицію небайдужого.

Позиція небайдужого означає, що
замість залишатись байдужим,

ми можемо залишити позитивний коментар
для когось або повідомити про знущання.

Повірте мені, співчутливі коментарі
послаблюють негатив.

Ми також можемо врятувати культуру
з допомогою відповідних організацій,

що займаються такими питаннями,

наприклад, у США - це
Фонд Тайлера Клементі.

В Англії - програма "Проти знущань".

В Австралії - Проект "Роккіт".

Ми багато говоримо про наші права
на свободу вираження,

та нам потрібно більше говорити

про наші обов'язки у свободі вираження.

Нам всім хочеться бути почутими,

але розмежуймо
вираження думок з певним наміром

та балаканину для звернення уваги.

В Інтернеті легко самоствердитись,

але продемонструвавши онлайн
співчуття до інших,

вигоду отримають всі, а світ від цього
стане безпечнішим та кращим.

Нам необхідно спілкуватися онлайн
зі співчуттям,

дивитися новини зі співчуттям,

та клікати на посилання
також зі співчуттям.

Лише уявіть себе на місці
тієї людини із заголовку.

На завершення дещо особисте.

За минулі 9 місяців

я постійно себе запитувала - чому?

Чому зараз? Чому я перехилялась
через парапет?

Ви можете читати між рядками,

і відповідь зовсім
не пов'язана з політикою.

Вже час озвучити цю відповідь:

пора зупинитись обговорювати моє минуле;

перестати жити життям приниження,

і час повернутись
до початку моєї розповіді.

Мова не лише про мій порятунок.

Будь-хто, хто страждає від сорому
та публічного приниження,

має пам'ятати одну річ:

Ви можете це пережити.

Знаю, це складно.

Можливо, не без болю, не одразу,
і не так легко,

але ви можете створити іншу
кінцівку вашої історії.

Майте співчуття до себе.

Всі заслуговують на співчуття

і життя в мережі та поза нею в більш
співчутливому світі.

Дякую за увагу.

(Оплески)