Не бійтеся розумних машин. Працюйте з ними

Ця історія починається у 1985,

коли у віці 22 років

я став чемпіоном світу з шахів,

побивши Анатолія Карпова.

Раніше того року

я зіграв одночасно

проти 32-ох найкращих у світі
шахових комп'ютерів

у Гамбурзі, Німеччина.

Я виграв усі партії,

і тоді це не виглядало несподіванкою,

що я зміг виграти одночасно
у 32-ох комп'ютерів.

Для мене то був Золотий вік.

(Сміх)

Комп'ютери були слабкими,

а моє волосся міцним.

(Сміх)

Пройшло лише 12 років

і я боровся з комп'ютером
за своє життя

у партії,

яку видання "Newsweek" назвало

"Останньою лінією оборони мозку" .

Жодного тиску.

(Сміх)

Від міфології до наукової фантастики

протистояння людини і машини

часто змальовувалось
як справа життя і смерті.

Джон Генрі,

якого називали людиною зі сталі

в північно-африканській народній легенді
19-го століття,

загнав себе в могилу
під час змагання

з паровим молотом,

буруючи тунель крізь скелі в горах.

Легенда про Джона Генрі
є частиною довгої історії

боротьби людства з технологіями.

Ця змагальницька риторика
нині є стандартом.

Ми змагаємося з машинами,

в битвах чи, навіть, у війні.

Робочі місця знищуються.

Людей заміняють, наче вони
зникли з лиця Землі.

Досить вважати, що фільми
типу "Термінатора" або "Матриці"

не є фантастикою.

На арені є дуже мало моментів,

коли людське тіло та розум
можуть змагатися на рівних

з комп'ютером чи роботом.

Власне, мені б хотілося,
щоб цих моментів було трохи більше.

Натомість,

моїм благословенням і моїм прокляттям

було стати в прямому сенсі
людиною-легендою

у змаганні людини проти машини,

про яке всі досі говорять.

У найвідомішому протистоянні
людина-машина з часів Джона Генрі

я зіграв дві партії

проти суперкомп'ютера IBM, Deep Blue.

Ніхто не пам'ятає,
що я виграв першу партію -

(Сміх)

(Оплески)

У Філадельфії, перед тим, як я програв
реванш наступного року у Нью-Йорку.

Та, гадаю, це справедливо.

В історії немає дня,
спеціального дня в календарі,

для всіх тих, хто не зміг піднятись
на гору Еверест

до сера Едмунда Гілларі
та Тензінга Норґея,

які змогли дістатись вершини.

У 1997 році я все ще
був чемпіоном світу,

коли шахові комп'ютери нарешті
були вдосконалені.

Я був горою Еверест,

і Deep Blue дійшов до вершини.

Звісно, я мав би сказати, що це
зробив не Deep Blue,

а його творці-люди -

Анантараман, Кемпбелл, Хоан, Хсу.

Схиляю голову перед ними.

Як завжди, тріумф машини
був тріумфом людини,

дещо, що ми забуваємо, коли людей
випереджають їх власні творіння.

Deep Blue був переможцем,

але що було розумним?

Ні, не він,

Принаймні, не так, як сподівався
Алан Тюрінг та інші творці

комп'ютерної науки.

Виявилося, що шахову тактику
можна розгризти брутальною силою,

як тільки обладнання стає
досить швидкісним,

а алгоритми достатньо розумними.

Тим не менше, за визначенням
результату гри

гросмейстерського рівня,

Deep Blue був розумним.

Та навіть при неймовірній швидкості,

200 мільйонів позицій за секунду,

метод Deep Blue

зробив лиш маленький крок до омріяного
осягнення таємниць людського розуму.

Незабаром

машини стануть водіями таксі,

лікарями та професорами,

та чи будуть вони "розумними"?

Я радше залишу ці визначення

філософам та словнику.

Насправді, важливо те,
як ми, люди,

почуваємося живучи та працюючи
поруч з цими машинами.

Коли я вперше побачив Deep Blue
у лютому 1996-го,

я був чемпіоном світу
понад 10 років,

і зіграв 182 чемпіонські партії

та сотні ігор проти найкращих
гравців на інших змаганнях.

Я знав, чого очікувати
від своїх суперників

та чого очікувати від себе самого.

Я звик прораховувати їхні ходи

та вимірювати їх емоційний стан,

спостерігаючи за їх мовою тіла,
дивлячись їм в очі.

А тоді я сів за дошку
з Deep Blue.

Я одразу відчув щось нове,

щось, що вибивало з колії.

Мабуть, подібне відчуття
з'являється тоді,

коли вперше їдеш машиною
без водія,

чи тоді, коли твій новий
керівник-комп'ютер видає наказ на роботі.

Та коли я вперше сів за ту гру,

я не міг знати,

на що здатна ця річ.

Технології можуть різко прогресувати,
і IBM вклало дуже багато коштів.

Я програв партію.

Я не міг перестати думати,

чи могла та машина
бути непереможною?

Чи то був кінець моєї улюбленої
гри в шахи?

То були людські сумніви, людські страхи.

Єдине, що я знав напевно,

що мій суперник цим всім
абсолютно не переймався.

(Сміх)

Після цієї розгромної партії

я зіграв знову,

щоб виграти першу партію,

але факт залишився фактом.

Так чи інакше, я програв машині,

але мене не спіткала доля
Джона Генрі,

який виграв, але помер
зі своїм молотом в руці.

Виявилося, що світ шахів

все ще хотів мати чемпіона світу
людину.

І навіть сьогодні,

коли безкоштовні додатки для гри в шахи
на найновішому мобільному телефоні

сильніші за Deep Blue,

люди досі грають в шахи,

навіть більше, ніж раніше.

Песимісти передбачали, що ніхто
не сяде за гру,

яку може виграти машина,

та вони помилялися, як було доведено.

Песимізм, зрештою, завжди був
популярним заняттям,