Чи можуть ліки запобігти депресії та ПТСР?

Шлях до кращої медицини вимощений випадковими, але революційними відкриттями. У цій прекрасній промові про те, що відбувається в науці, нейронауковець Ребекка Бракман ділиться новинами про щасливий прорив у винайденні ліків, які можуть запобігти розвитку психічних розладів на кшталт депресії або ПТСР. Послухайте про це неочікуване - і спірне - відкриття.

Це - туберкульозна палата,

і на той час, коли було зроблено це фото,
наприкінці 1800-х,

кожна сьома людина

помирала від туберкульозу.

Ми не мали жодного уявлення,
що спричиняло цю хворобу.

Існувала навіть гіпотеза,

що сама конституція людини
робила її вразливою.

Це хворобу дуже романтизували.

Її також називали сухотами,

і вона була недугою поетів,

художників і інтелектуалів.

Деякі люди насправді вважали, що вона
спричиняла підвищену чутливість

і дарувала геній творчості.

у 1950-ті, навпаки,

нам було відомо, що туберкульоз спричиняла

дуже заразна бактерія,

що вже є трохи менш романтично,

але в того був і хороший бік:

люди вже могли пробувати розробити
ліки від цих бактерій.

Тож лікарі винайшли
новий препарат, іпроназід,

який давав їм надію
вилікувати туберкульоз,

тому вони дали його пацієнтам,

і пацієнти були у захваті.

Вони ставали більш соціальними,
більш енергійними.

Один медичний звіт навіть зазначав,
що вони "танцювали у коридорах".

І, на жаль,

так ставалося не завжди через те,
що їм ставало краще.

Багато з них так само помирали.

Інший медичний звіт описує їх
як "неприйнятно щасливих".

І саме так винайшли
перший антидепресант.

Тож випадкове відкриття
не є у науці чимось незвичним,

але це потребує дечого більшого,
ніж просто щасливого збігу.

Для того, щоб відкриття відбулося,
його треба впізнати.

Як невролог, я трохи розповідатиму

про мій власний досвід

із тим, що ви б назвали
протилежністю сліпої вдачі -

назвемо це запланованим везінням.

Але спершу трохи додаткової інформації.

На щастя, з часів 1950-х,

ми розробили деякі інші ліки і тепер
уже можемо лікувати туберкульоз.

Принаймні у США, хоча це не
завжди стосується інших країн,

ми закрили медізолятори,

і, ймовірно, більшість з вас
не надто переймається туберкульозом.

Але багато з того, що
у 1900-тих вважали істиною

щодо цього інфекційного захворювання,

сьогодні можна застосувати
до психічних розладів.

Ми спостерігаємо
епідемію розладів настрою,

таких як депресія та посттравматичний
стресовий розлад, або ПТСР.

Один із чотирьох дорослих
у Сполучених Штатах

страждає від психічної хвороби,

тобто це означає, що якщо
безпосередньо ви

або хтось із вашої сім'ї
не стикалися з цим,

дуже ймовірно, що стикався
хтось з ваших знайомих,

хоча міг і не розповідати про це.

Депресія сьогодні переганяє

ВІЛ/СНІД, малярію, діабет і війну

у списку причин недієздатності у світі.

Також, як із туберкульозом у 1950-ті,

ми не знаємо, що спричиняє її.

Якщо вона розвинулася,
- стає хронічною,

триває протягом всього життя,

і від неї не існує лікування.

Другим антидепресантом, що ми винайшли

також випадково у 1950-ті,

на базі антигістаміну, який
викликав у людей манії,

був іміпрамін.

І в обох випадках - у туберкульозній
палаті й при вживанні антигістаміну,

хтось зміг виявити,

що ліки, призначені робити одне -

лікувати туберкульоз чи зупиняти алергію -

могли використовуватися
для чогось зовсім іншого -

лікування депресії.

Така зміна призначення -
це доволі складна річ.

Коли лікарі вперше побачили здатність
іпроназіду покращувати настрій,

вони не конче зрозуміли,
що саме спостерігали.

Вони так звикли сприймати його

як ліки від туберкульозу,

що зазначили зміни настрою,

як побічну дію, небажану побічну дію.

Як ви тут бачите,

багато з тих пацієнтів у 1954
переживають жорстку ейфорію.

І лікарі були схвильовані тим,
що це може якось зашкодити

їхньому одужанню від туберкульозу.

Тож вони радили призначення іпроназіду
тільки у випадках важкого ТБ

і для пацієнтів з високою
емоціональною стабільністю,

що, звичайно, протирічить тому, як ми
використовуємо антидепресанти.

Вони настільки звикли сприймати це
через призму однієї цієї хвороби,

що не вбачали ширшого застосування
для іншого захворювання.

І, будьмо справедливі,
це була не тільки їхня провина.

Функційне зациклення -
похибка, що стається із будь-ким.

Це схильність думати про об'єкт лише

в умовах його традиційного призначення.

Ментальне упередження - теж проблема.

Це наче заздалегідь сформовані рамки,

з яких ми розглядаємо проблеми.

І саме це робить зміну призначення
доволі складною для всіх нас,

саме тому на телебаченні дали ціле шоу
одному хлопцеві, який дуже

вправно змінював призначення речей.

(Сміх)

Тож ефекти іпроназіду і іміпраміну

були настільки сильні -

маніакальні настрої або танці у коридорах.

- Зовсім не дивно, що їх вдалося помітити.

Але це примушує замислитись про те,
що ще ми могли пропустити.

Тож іпроназід і іміпрамін -

більше, ніж практичний приклад
зміни призначення.

Вони мають ще дещо спільне,
що також дуже важливе.

По-перше: в них обох жахливі побічні дії.

Включно із токсичністю для печінки,

збільшенням ваги на понад 20 кілограмів,

суїцідальними нахилами.

І по-друге: вони обидва
збільшують рівень серотоніну,

хімічного сигналу у мозку

або нейротрансмітера.

І обидві ці речі окремо,
перша чи друга,

могли б не бути
настільки значні,

але їхнє поєднання означало, що ми мали
розробити безпечніший препарат,

і серотонін здавався
доволі хорошим початком.

Тож ми розробили ліки,
більше сконцентровані на серотоніні,

селективні інгібітори зворотного
захоплення серотоніну, СІЗЗС,

найвідоміший з яких - Прозак.

Це відбулося 30 років тому,

й відтоді, здебільшого,
ми лише оптимізували ті ліки.

СІЗЗСи є ліпшими за препарати,
що були перед ними,

та вони досі мають
забагато побічних ефектів,

включно зі збільшенням ваги, безсонням,

суїцидальними нахилами -

а лікувальний ефект виявляють
за дуже значний час,

від чотирьох до шести тижнів
у багатьох пацієнтів.

І то в пацієнтів,
на яких вони взагалі діють.

Є багато хворих,
що не реагують на ці ліки.

А це означає, що тепер, у 2016,

в нас іще немає ліків
від розладів настрою,

є лише препарати для
пригнічення симптомів,

що дуже нагадує різницю
прийому знеболювального від інфекції

замість антибіотику.

Знеболювальне допоможе
почуватися краще,

але воно не зробить нічого
для лікування корінної хвороби.

І саме завдяки гнучкому мисленню

нам вдалося розгледіти, що призначення
іпроназіду і іміпраміну

можна було змінити в такий спосіб,

який привів до гіпотези про серотонін,

на котрій ми, як це не іронічно,
вже зациклилися.

Ось це сигнали мозку, серотонін,

із реклами про СІЗЗС.

Якщо вам не зовсім зрозуміло,
це - драматизація.

І в науці ми намагаємось усунути
упередженість,

проводячи подвійні сліпі експерименти,

тобто заздалегідь не маючи статистики
з приводу майбутніх результатів.

Але упередженість все одно неминуче
пролізає у те, що ми починаємо вивчати,

і те, яким чином ми це вивчаємо.

Тож протягом останніх 30 років,
ми зосереджувалися на серотоніні,

часто не зважаючи на інші речі.

В нас так і немає лікування,

а що, як припустити, що серотонін -
не єдина складова депресії?

Що, коли це навіть не ключова складова?

Це означає, що хоч скільки часу,

грошей, або зусиль
ми вкладемо у дослідження,

вони не призведуть до винаходу ліків.

Протягом останніх декількох років
лікарі винайшли,

ймовірно, перший справді новий
антидепресант з часів СІЗЗСів,

Каліпсол,

і цей препарат спрацьовує дуже швидко,
протягом декількох годин або дня,

і він не залучає серотонін.

Він працює на глутаматі,
який теж є нейромедіатором.

Його призначення теж змінили.

Традиційно він використовувався
як анестетик під час операцій.

Та на відміну від тих інших ліків,

які розпізнали доволі швидко,

знадобилося 20 років,

щоб зрозуміти, що Каліпсол
був антидепресантом,

попри те, що він, власне, був
значно кращим антидепресантом,

ніж усі ті інші ліки.

Можливо, саме через те, що він був
набагато кращим антидепресантом,

його ефект було так складно помітити.

Про нього не сигналізувала жодна манія.

Тож у 2013 у Колумбійському університеті

я працювала із своєю колегою,

доктором Крістіною Енн Денні:

ми вивчали вплив Каліпсолу у якості
антидепресанту на мишах.

В Каліпсолу дуже короткий
час напіврозпаду,

це означає, що він виводиться із
організму за декілька годин.

Ми лише "пробували" препарат.

- робили мишам ін'єкцію

і чекали тиждень,

а вже тоді проводили інший дослід,
щоб заощадити гроші.

І в одному з моїх експериментів

ми викликали у мишей стрес,

щоб використати це як модель депресії.

Спершу все виглядало так, ніби це
зовсім не працювало.

Тож ми могли на тому й зупинитися.

Але я використовувала цю модель
депресії роками,

і ці дані виглядали дещо дивними.

Щось у них здавалося мені неправильним.

Тож я повернулася до них,

і ми ще раз проаналізували
результати,

взявши до уваги, чи отримали миші
ту єдину ін'єкцію Каліпсолу

тижнем раніше.

Картина була десь така.

Подивіться у дальній лівий кут:

якщо ви помістите мишу у новий простір -

це нова клітка, дуже цікаво -

- миша буде обходити і вивчати її,

тут ви бачите рожеву лінію,
яка повторює їхні пересування.

Ми також помістили туди мишу
у склянці для олівців,

з якою миша могла повзаємодіяти.

Це також драматизація,
якщо це не очевидно.

Нормальна миша вивчатиме простір.

І буде спілкуватись.

Подивіться, що відбувається.

Якщо стресувати її у цій моделі депресії,

як мишу у середній клітці,

- вона не взаємодіє
і припиняє рухатись.

Здебільшого, миші ніби ховаються
у дальньому куті за склянкою.

І все ж таки, ті миші, що отримали
ін'єкцію Каліпсолу,

ось тут праворуч,

продовжували досліджувати
і спілкуватися.

Вони виглядали так, ніби не
відчули жодного стресу,

що було неможливо.

І ми могли зупинитися на цьому,

але Крістін у минулому використовувала
Каліпсол у якості анестезії

і кілька років тому бачила,

що він мав дещо дивний ефект на клітини,

а також на поведінку,

і ці зміни тривали ще довго після
використання препарату,

іноді навіть тижні.

Тож ми подумали: добре,

може це не так вже й зовсім не можливо,

та ми були справді
скептично налаштовані.

Тож зробили те, що роблять
науковці, коли сумніваються -

повторили експеримент.

Я пам'ятаю, що була
у кімнаті з тваринами

і пересаджувала мишей
із клітки до клітки, щоб протестувати,

а Крістін сиділа на підлозі з
комп'ютером на колінах,

щоб миші не бачили її,

і аналізувала дані у реальному часі.

І я пам'ятаю,
як ми заверещали -

чого не радять робити у кімнаті
з тваринами під час експериментів -

бо це спрацювало.

Здавалося, що ті миші
були захищені від стресу

або були незвичайно щасливі,
не має значення, як ви це назвете.

А ми були справді у захваті.

Потім ми стали ще скептичнішими -
це здавалося надто ідеальним, щоб бути правдою.

Тож ми ще повторили тест.

І тоді ще раз у ПТСР моделі,

а потім ще раз у фізіологічній моделі,

в якій ми просто давали гормони стресу.

І доручили такий тест студентам.

А тоді попросили колег із Франції
повторити тест на іншій півкулі.

І щоразу, ставлячи цей дослід,
всі підтверджували наш результат.

Виявлялося, що одна ін'єкція Каліпсолу

якимось чином захищала від стресу
протягом кількох тижнів.

Ми опублікували це тільки рік тому,

але відтоді цей ефект підтвердили
інші незалежні лабораторії.

Тож, невідомо, що спричиняє депресію,

але ми знаємо, що саме стрес є причиною

розладу у 80 відсотках випадків,

і що депресія і ПТСР -
це різні захворювання,

але саме це в них є спільним.

Травматичний стрес від

активного бою або стихійного лиха,

чи колективного насильства,
або сексуального насилля

спричиняє посттравматичний
стресовий розлад,

і не в кожного, хто пережив стрес,
розвивається розладу настрою.

І це вміння - зазнати стресу
та відпружинити,

відскочити від удару й не розвинути
депресію або ПТСР,

- називається стійкістю до стресу,

і вона різна у кожного.

Ми завжди думали про неї,
як про пасивну якість.

Це - відсутність схильності

і факторів ризику розвитку цих розладів.

Але що, коли б це було активною якістю?

Яку ми, може, підсилили б,

немовби покрили б бронею.

Ми випадково винайшли перші ліки,
що покращують стійкість до стресу.

І, як я зазначала, ми давали
дуже малу дозу препарату,

що діяла протягом тижнів,

і це зовсім не схоже на ефект
від антидепресантів.

Але доволі подібне на ефект
імунних щеплень.

В імунних щепленнях
ви отримуєте свою ін'єкцію,

а потім тижні, місяці, роки,

коли ви реально стикаєтеся з бактерією,

вас захищає не щеплення.

Це ваша імунна система,

яка виробила стійкість і опірність
до бактерії, відбиває удар,

і ви дійсно ніколи не інфікуєтесь,

що дуже відрізняється від того,
як ми лікуємо хвороби. Так?

Бо зазвичай ви інфікуєтесь,
ви незахищені від бактерії,

ви хворієте, і тоді вам треба прийняти,
скажімо, антибіотик, який її вилікує,

і ці ліки, насправді, націлені на те,
щоб вбити бактерію.

Чи, як я описувала,
у випадку з паліативними ліками:

ви вип'єте щось, що придушить симптоми,

але не вилікує інфекцію,

і ви почуватиметесь краще протягом часу,
поки питимете ці ліки,

тому ви муситимете далі їх пити.

А у випадку з депресією і ПТСР -

де ви піддаєтеся стресу -

в нас є тільки паліативне лікування.

Антидепресанти тільки придушують симптоми,

і саме тому ви фактично мусите приймати їх

протягом усієї хвороби,

що часто значить -
"протягом усього життя".

Отже, ми називаємо наші ліки підвищенням
стійкості до стресу, "паравакциною",

що означає, "подібні до вакцини",

бо здається, що вони
можуть потенційно

захистити від стресу

і запобігти розвиненню у мишей

депресії і посттравматичного
стресового розладу.

Також, не всі антидепресанти
є паращепленнями.

Ми випробовували Прозак,

він не дав бажаного ефекту.

Якби ми перенесли це
на людей,

ми мали б змогу допомогти людям,

які знаходяться у групі ризику

розвитку розладів, спричинених стресом,
як-от депресії та ПТСР.

Такі люди - це службовці оперативного
реагування та пожежники,

біженці, в'язні та охоронці у тюрмах,

військові, та багато інших.

І щоб ви зрозуміли масштаби
розповсюдженості цих захворювань,

у 2010 глобальні витрати на
лікування таких хвороб

сягнули 2,5 трильйона доларів,

а оскільки вони хронічні,

необхідність у коштах тільки зростає,
і очікується, що вони сягнуть

шести трильйонів доларів
за наступні 15 років.

Як я зазначала раніше,

зміна призначення може бути складною
через наші упередження.

В Каліпсола є інша назва:

кетамін,

який ще відомий під назвою

Особливий К -

це клубний наркотик,
яким зловживають.

Його досі використовують
у всьому світі як анестетик.

Його використовують на дітях.
Ми користуємося ним на війні.

У багатьох країнах, що розвиваються,
обирають саме цей препарат

через те, що він не впливає на дихання.

Він у списку найважливіших ліків
Міжнародної організації охорони здоров'я.

Якби ми спершу винайшли
кетамін як паращеплення,

нам було б достатньо легко
розвинути його виготовлення,

але тепер ми мусимо пересилювати
нашу функціональну фіксацію

і ментальне упередження,
які наразі сильно заважають.

На щастя, це не єдина речовина
з тих, що ми винайшли,

яка має ті профілактичні
якості паращеплення,

але всі інші препарати,
що ми винайшли,

або, якщо бажаєте,
сполуки, - цілком нові,

і мають пройти процес схвалення в Управлінні з саннагляду
за якістю харчових продуктів та медикаментів -

тільки після цього ми зможемо
використовувати їх для лікування людей.

На це підуть довгі роки.

Тож, якщо нам щось потрібно раніше,

кетамін вже схвалений
цим Управлінням.

Він універсальний, він доступний.

Ми могли б здійснити розробку на його базі
за копійки та за дуже короткий час.

Але, крім функціональної
фіксації та ментальної упередженості,

у зміні призначення
ліків є ще інша проблема,

а саме - політика.

Не існує ніяких матеріальних стимулів -

коли препарат є похідним, коли термін його
патенту закінчився і він не ексклюзивний -

щоб фармакологічні компанії
розробляли такі ліки,

бо вони не зароблять гроші.

І це стосується не лише кетаміну,
а всіх ліків.

Незважаючи на це, сама ідея
використання медикаментів задля

запобігання психічному захворюванню
є цілком новітньою для психіатрії,

на противагу лікуванню хвороби.

Цілком можливо, що через
20, 50, 100 років

ми озиратимемося на
депресію та ПТСР

так само, як ми дивимося зараз
на туберкульозні санаторії -

як на речі з минулого.

Це могло б стати початком кінця
епідемії психічних недуг.

Але, як сказав колись один вчений:

"Тільки дурень у чомусь впевнений.

Мудра людина продовжує вгадувати".

Дякую, друзі.

(Оплески)