Життя в "цифровому сьогоденні"

Минув рік відтоді, як Абга Давесар жила на затемненому Мангеттені після урагану Сенді, вишукуючи електроенергію для живлення мобільних пристроїв. І як письменницю, її зацікавило питання: чи не занадто ми зациклюємось сьогодні на пошуку цифрових підключень, втрачаючи таким чином почуття реальності?

Я була у Нью-Йорку під часу урагану Сенді,

і маленький песик на ім'я Мауі

був зі мною.

Половина міста була занурена в темряву через вимкнення електроенергії,

і я якраз жила на "темній" стороні.

Мауі злякався темряви,

тож мені довелося нести його на руках по сходах,

насправді спускати по сходах спочатку, на прогулянку,

і потім піднімати його сходами.

Мені також довелося тягнути на собі важкі пляшки з водою,

піднімаючись на сьомий поверх кожен день.

Окрім того

я змушена була зажимати ліхтар зубами.

В крамницях поблизу закінчились ліхтарики,

батарейки та хліб.

Аби прийняти душ, я йшла 40 кварталів

до свого спортзалу.

Але все це не було головною турботою дня.

Так само важливо для мене було першою дістатись

кафе поблизу зі його подовжувачами і зарядками,

щоб зарядити безліч електронних пристроїв.

Я почала вишукувати розетки під кожним сидінням у пекарнях

та при входах до кондитерських.

І була не одна така.

Навіть в дощ люди стояли з парасолями між Медісон та 5-ю авеню,

заряджаючи свої телефони

від магазинів на вулиці.

Природа лише нагадала нам,

що вона значно сильніша за всі наші технології,

та все ж ми не могли відмовитися від того, щоб постійно бути на зв'язку.

На мою думку, нема нічого, окрім кризи,

що б показало Вам, що дійсно важливо, а що ні,

і ураган Сенді змусив мене зрозуміти, що наші пристрої

та їхнє підключення настільки ж важливі для нас,

як їжа та житло.

Наше "я", яким ми його знали, більше не існувало,

і я думаю, що абстрактний цифровий всесвіт

став частиною нашої особистості,

тому я хочу розповісти вам, що, як я думаю, це означає.

Я письменниця-романістка, і я зацікавлена у вивченні особистості,

адже особистість і романістика мають багато спільного.

Вони вдвох є історіями, інтерпретаціями.

Ви і я можемо відчути речі без історій.

Ми можемо бігти вгору сходами надто швидко

і наприкінці просто впасти захеканими.

Але основний сенс, який дарує нам наше життя,

трохи складніший для розуміння, не такий явний.

Історія нашого життя базується на безпосередньому досвіді,

але ми її прикрашаємо.

Роман потребує, щоб сцена вибудовувалась за сценою,

історія нашого життя також потребує розвитку подій.

Для цього потребні місяці та роки.

Окремі моменти нашого життя формують його розділи.

Але в сюжеті не йдеться про ці розділи.

Ми маємо цілісну книгу.

Вона - не лише про наші жалі та моменти щастя,

про перемоги та невдачі,

але також про те, як все сталося,

іноді - найважливіше - незважаючи на що все це сталось,

ми знаходимо своє місце у світі,

і ми змінюємо його, і також змінюємо себе.

З цієї причини наша історія потребує двох вимірів часу:

довгий сюжет завдовжки ціле життя

і окремий кадр конкретного випадку,

тобто моменту життя.

"Я", яке відчуває безпосередньо,

може існувати лише в певному його моменті,

але оповідач потребує декількох моментів,

цілої послідовності моментів,

і саме тому повне усвідомлення свого "я"

потребує і занурення в конкретний випадок,

і потоку часу.

Потік часу можна роздивитись в усьому, що нас оточує,

в ерозії окремої піщинки,

і в перетворенні бруньки в троянду.

Без цього ми не мали б музики.

Самі наші емоції і склад розуму

часто шифрують час,

шкодують або сумують за минулим,

надіються або ж бояться майбутнього.

Я думаю, що технології змінили плин нашого часу.

Загальний час, який ми маємо для нашої розповіді,

нашої історії життя, збільшується,

але найменша одиниця виміру - момент - скоротилася.

Вона скоротилася, тому що сучасні інструменти дають нам змогу

вимірювати все менші й менші проміжки часу,

і це дає нам можливість краще розуміти

сутність матеріального світу,

і це детальне розуміння

генерує потоки даних,

які наш мозок вже не в змозі охопити,

і тому ми потребуємо щораз досконаліших комп'ютерів.

Це все я кажу до того, що розрив

між тим, що ми можемо зрозуміти, і тим, що ми можемо виміряти,

буде лише збільшуватись.

Наука може працювати з інтервалами часу, вимірюваними в пікосекундах,

але ви і я ніколи не зможемо скласти внутрішнє враження

про мільйонну частину мільйонної частини секунди.

Ви і я відгукуємось лише на ритми й потоки природи,

на сонце, місяць і зміну пір року,

і це пояснює, чому ми потребуємо того довгого сюжет,у

з минулим, теперішнім і майбутнім,

щоб зрозуміти сутність речей,

відокремити сигнал від шуму,

і своє "я" від відчуттів.

Ми потребуємо осі часу, щоб розрізнити причину і наслідок,

не лише в матеріальному світі,

а й у наших намірах і мотивах.

Що станеться, коли ця вісь піде набакир?

Що станеться, коли час викривиться?

Багато з нас мають сьогодні відчуття,

що вісь часу спрямована скрізь

і водночас нікуди.

Це відбувається тому, що час не плине в цифровому світі

так, як у світі природи.

Ми всі знаємо, що Інтернет скоротив простір,

точно так само, як і час.

Далека далечінь сьогодні знаходиться тут.

Новини з Індії вирують на мобільному додатку мого смартфона,

де б я не знаходилась - чи в Нью-Йорку, чи в Нью-Делі.

І це ще не все.

Ваша остання робота, бронювання столика в ресторані за останній рік,

ваші колишні друзі знаходяться поряд із друзями теперішніми,

тому що Інтернет також архівує інформацію,

і це спотворює минуле.

Якщо немає ніякої різниці між минулим,

теперішнім і майбутнім, і між тим, що тут і там,

ми залишаємось у цьому моменті по всьому світі,

це момент, який я називаю цифрове сьогодення.

Як же ми можемо визначити пріорітети

в середовищі цифрового сьогодення?

Цифрове сьогодення не є теперішнім моментом,

бо воно є завжди на кілька секунд попереду,

з потоками Твіттера, які завжди задають тенденції,

і новинами з інших часових поясів.

Це не є зараз, коли біль пронизує вашу ногу,

чи секунда, коли ви вкусили тістечко в пекарні,

або ті три години, що ви провели в світі улюбленої книжки.

Це "зараз" дуже слабо пов'язано з вашим фізичним

чи психологічним станом.

Замість цього, воно відвертає нас

на кожному повороті нашого шляху.

Кожен цифровий об'єкт - це запрошення

покинути те, чим ви займались, щоб піти кудись

і зайнятись чимось іншим.

Ви читаєте інтерв'ю з автором?

А чому б не купити його книгу? Твітнути про це. Поділитись з кимось.

Лайкнути його. Знайти книгу з подібною проблематикою.

Знайти інших людей, які читають подібні книги.

Подорож може допомогти розслабитися,

але коли вона нескінченна, то ми перетворюємось

на постійних вигнанців без шансу на повернення.

Можливість вибору - це свобода, але не тоді, коли це постійний процес

заради самого вибору.

Цифрове "зараз" не лише далеке від теперішнього моменту,

а й суперечить йому,

і це не просто тому, що мене немає в теперішньому моменті,

але й тому, що ви також там відсутні.

Не лише ми відсутні в теперішньому, а й будь-хто інший також.

І в цьому полягає його найбільша зручність і жах.

Я можу замовити книгу іноземною мовою посеред ночі,

чи машинку для паризьких макаронів,

або залишити відеоповідомлення, яке буде переглянуто пізніше.

У будь-який час я можу працювати

в іншому ритмі і темпі від вас,

і при цьому мати ілюзію,

що я взаємодію з вами в реальному часі.

Ураган Сенді став нагадуванням,

про те, як такі ілюзії можуть зникнути.

Були люди, які мали електроенергію та воду,

і були ті, хто не мав цього.

Є ті, які повернулися до свого житла,

і ті, які є безхатченками

впродовж уже багатьох місяців.

Здається, що з якихось причин технології увіковічнили

ілюзії у тих, у кого вони були,

а далі - іронічно поплескуючи по щоках,

приводять до тями.

Наприклад, кажуть, що в Індії більше людей

має доступ до мобільних телефонів, ніж до туалетів.

Тому, якщо зараз цей розрив, що є достатньо великим

в багатьох частинах світу,

між недостатньою інфраструктурою і поширенням технологій,

не буде якось подолано,

то він може стати прірвою між цифровим світом

і реальністю.

Для нас, тих, хто живе в цифровому сьогоденні

і проводить у ньому більшу частину свідомого життя,

проблема полягає в тому, як жити в двох потоках часу,

які є паралельними і майже одночасними.

Як ми маємо жити в такому відволіканні?

Можемо надіятись, що ті, хто молодший за нас,

хто був народжений у цьому, будуть адаптуватись легше.

Можливо, але я згадую своє дитинство.

Пригадую, як я з дідусем переглядаю

столиці різних країн.

Буда і Пешт були розділені Дунаєм,

а у Відні була Іспанська школа верхової їзди.

Якби я була дитиною сьогодні, я б легко отримала цю інформацію

за допомогою програм і гіперпосилань,

але, правду кажучи, це не було б таким самим,

тому що коли трохи згодом я відвідала Відень

і зайшла до Іспанської школи верхової їзди,

я фізично відчула свого дідуся поруч зі мною.

Щоночі він виносив мене на терасу,

садовив собі на плечі і показував мені Юпітер,

і Сатурн, і Велику Ведмедицю.

І навіть тепер, коли я дивлюся на Велику Ведмедицю,

я відчуваю себе дитиною,

яка вчепилася йому за голову, намагаючись зберегти рівновагу

на його плечі,

і я можу відчути себе дитиною знову.

Те, що я отримувала від дідуся, часто мало форму

інформації, чи знання або ж факту,

але воно було чимось більшим,

ніж просто інформація, знання чи факт.

Технології, які деформують час, також перебудовують

нашу найпотаємнішу серцевину,

тому що ми можемо архівувати минуле

і тому дещо з цього стає тяжко забути,

тоді як теперішній момент

все більшою мірою не тримається в пам'яті.

Ми хочемо його схопити, і натомість

хапаємось за серію статичних моментів.

Все це виглядає як мильні бульбашки, що зникають, коли до них торкнутись.

Архівуючи все, ми думаємо, що можемо його накопичити,

але час - це не дані.

Його не можна накопичити про запас.

І ви, і я чудово знаємо, що це значить -

бути дійсно присутнім у теперішньому моменті.

Це трапляється,

коли ви граєте на музичному інструменті,

або дивитесь в очі тому, кого ви знаєте

впродовж дуже довгого часу.

В такі моменти наше "я" стає досконалим.

"Я", яке існує на довгому сюжеті нашої розповіді,

і "я", присутнє в поточному моменті,

стають одним цілим.

Поточний момент охоплює минуле

і породжує майбутнє.

Теперішнє з'єднує потік часу

з моменту "до цього" до моменту "після цього".

Вперше я відчула подібне завдяки моїй бабусі.

Я захотіла навчитися стрибати через скакалку, і вона знайшла стару мотузку,

підкотила своє сарі

і почала стрибати через неї.

Я захотіла навчитись куховарити - вона взяла мене на кухню,

де я цілий місяць тренувалась кришити і шинкувати.

Моя бабуся навчила мене, що події відбуваються тоді,

коли мають відбутись, що з часом не можна боротись,

і оскільки він прийде і піде,

то ми мусимо бути дуже уважні до поточного моменту.

Уважність - це час.

Один із моїх інструкторів з йоги якось сказав,

що любов - це турботливість,

і, без сумніву, для моєї бабусі

любов і турботливість були єдиним цілим.

Цифровий світ перекручує час,

і при цьому мені спадає на думку,

що це несе загрозу

цілісності нашого "я".

Це несе загрозу потокові любові.

Але ми не маємо дозволити, щоб це сталось.

Ми можемо вибрати інший хід подій.

Ми не раз вже бачили,

наскільки винахідливими можуть бути технології,

і в нашому житті, і в нашій діяльності,

ми можемо вибрати такі пояснення та інновації,

і такі моменти, які відовлять потік часу,

а не поділять його на фрагменти.

Ми можемо сповільнитися і пристосуватися

до припливів і відпливів часу.

Ми можемо зробити, щоб час повернувся до нас.

Дякую.

(Оплески)