Відчуй комфорт у дискомфорті

Лювві Аяйі не боїться висловлювати свою думку чи що її голос вирізняється з-поміж інших у натовпі, і іншим не радить. "Твоє мовчання не приносить користі нікому" — каже письменниця, активістка та самопроголошена спеціалістка зі створення проблем. У цій яскравій надихаючій промові Аяйі ділиться трьома питаннями, які варто поставити собі, коли вагаєшся — говорити чи мовчати. Її послання до нас усіх —вчитися відчувати комфорт у дискомфортних ситуаціях.

Я — професійна ходяча проблема.

(Сміх)

Моя робота — критикувати світ,

прогнилі системи та людей,
які відмовляються якісно працювати.

Як письменник, промовець,
погана нігерійка...

(Сміх)

Я відчуваю, що моя ціль — бути цим котом.

(Сміх)

Я людина, що дивиться на інших
так, мовби каже:

"Ти маєш негайно це виправити".

Це я.

Я хочу, аби ми залишали світ
кращим за той, у який пришли.

І я досягаю цього ефекту,

висловлюючи свою думку.

Я намагаюся бути першою,
бути плиткою доміно.

Для того, аби всі плитки в ряду впали,

одна має впасти першою,

і після цього у інших немає вибору.

І коли ця плитка падає,

ми сподіваємося,

що інша особа, побачивши це,
надихнеться і теж стане плиткою доміно.

Бути такою плиткою для мене означає
висловлювати свою думку

та робити справді важкі речі,

особливо, коли вони необхідні,

з надією, що інші наслідуватимуть тебе.

Суть у тому, що я кажу вголос

те, про що ви можете думати,
але не наважуєтесь вимовити.

Люди постійно думають,
що ми безстрашні,

ті, хто говорять, нічого не бояться.

Це не так.

Нам властивий страх перед наслідками

чи жертвами, які ми маємо принести,

говорячи правду владі.

Ми просто відчуваємо, що ми мусимо,

тому що у світі замало людей,

які готові бути плитками доміно,

які готові впасти першими.

Ми не робимо це без страху.

Давайте поговоримо про страх.

Поки я зростала, я точно знала,
ким хочу бути.

Я казала всім: "Я буду лікарем!"

Доктор Лювві була моєю мрією.

Я була доктором Плюшевою, ще коли
її не вигадали.

(Сміх)

І я пам'ятаю свій перший рік у коледжі.

Я мусила пройти курс "хімія 101",
адже навчалася на напрямку

"Вступ до медицини".

Я отримала свою першу і останню двійку
в академічній кар'єрі.

(Сміх)

Тоді я пішла до свого ментора і сказала:

"Гаразд, давайте полишимо цю медицину,

тому що це не моє,

а ще я ненавиджу лікарні.

Отож..."

(Сміх)

"Годі з мене цього."

І в тому ж семестрі
я стала вивчати блогінг.

Це був 2003.

Одна мрія пішла,
але на її місці з'явилася нова.

І згодом це чудове хоббі
стало моєю повноцінною роботою,

коли я втратила посаду маркетолога в 2010.

Але в мене пішло ще два роки на те,
щоб сказати собі: "Я — письменник".

З моменту, коли я почала писати,
на той час пройшло вже дев'ять років,

тому що я боялася лишитися без пенсії,

я думала:

"Як я задовольнятиму звичку
постійно купувати туфлі?

Це важливо для мене."

(Сміх)

Отож я витратила купу часу,

аби зрозуміти свою ціль.

І тоді я усвідомила,

що страх має велику силу,

що тримає нас подалі
від справді важливих речей.

Тож я сказала собі: "Знаєш що?

Я не збираюся дозволяти страху
керувати моїм життям.

Я не дам йому диктувати мені, що робити."

Після цього і почали траплятися
усі ці неймовірні речі,

і кості доміно почали падати.

Коли я зрозуміла це,
я промовила: "Гаразд, 2015,

мені вже тридцять,

тож цьогоріч моє гасло —
"Роби, хай там що".

Я збираюся зробити все, що мене лякає."

Взагалі я козеріг,

і я люблю мати твердий ґрунт під ногами.

Я вирішила вперше
поїхати у відпустку сама,

і моїм пунктом призначення
була Домініканська Республіка.

Вгадайте, що я робила
на свій день народження?

Я займалася зіплайнінгом
у лісах Пунта-Кани.

З якоїсь причини я вдягла діловий костюм.

Не питайте чому.

(Сміх)

Я чудово провела час.

Крім того, я не люблю занурюватися у воду.

Як я вже казала, я надаю перевагу землі.

Отож я поїхала в Мексику,
аби поплавати під водою з дельфінами.

Того року я зробила
ще одну круту річ,

яка стала своєрідним піком для мене.

Я написала свою книжку

"Я осуджую тебе: Інструкція
із самовдосконалення",

і я мушу визнати,

(Оплески)

що я дійсно сама це написала.

Так.

Але найбільш суперечливим з того,
що я зробила того року,

і що лякало мене до смерті —

стрибок із парашутом.

За секунду до падіння у мене в голові

було лише: "Я скоїла багато дурниць
у своєму житті. І це одна з них."

(Сміх)

Та ми усе-таки стрибнули,

і коли я побачила Землю,
у мене перехопило дихання і я подумала:

"Я щойно навмисне випала
із чудового літака."

(Сміх)

"Чи я божевільна?"

Але коли я глянула вниз на усю цю красу,

я зрозуміла: це була найкраще
з того, що я колись робила.

Це було чудове рішення."

Я часто думаю про моменти,
коли доводиться говорити правду.

Це відчуття схоже на падіння з літака.

Те саме, коли ти стоїш на краю і думаєш:

"Ти не повинен цього робити",

але потім все одно робиш це,
бо усвідомлюєш, що інакше не можеш.

Сидіти на краю,

все ще залишаючись у літаку —
це моя зона комфорту.

І кожного дня, коли я кажу правду

про людей та організації, більші за мене,

та сили, могутніші за мене,

я відчуваю, ніби стрибаю у прірву.

Але я зрозуміла, що ми
переоцінюємо комфорт.

Тому що мовчати — це комфортно.

Залишати все так, як було —
комфортно.

Та комфорт лише підтримує статус-кво.

Тож ми мусимо
почуватися комфортно у дискомфорті,

вимовляючи цю нелегку правду,
коли це необхідно.

І я...

(Оплески)

І я усвідомила для себе,
що маю говорити правду,

тому що чесність важлива для мене.

Це те, що дійсно дороге мені.

Щодо правосуддя —
я не думаю, що це варіант.

Ми самі маємо бути правосуддям.

Також я вірю, що олія дерева ші —
це наша основна цінність,

(Сміх)

думаю, світ був би кращим,
якби ми мали краще зволоження.

Але разом з тим, що ці речі
є моїми цінностями,

я маю говорити правду.

Я не маю вибору.

Але такі як я,
професійні провокатори

не мають бути одинокими плитками доміно,

що завжди падають з літака,

чи бути першими, хто приймає удар.

Люди так нажахані через наслідки,

що часто не усвідомлюють,
що в багатьох випадках

ми є одними з найвпливовіших
людей у кімнаті,

нехай навіть на другому
чи третьому місці по впливовості.

І я твердо вірю, що у такі моменти
наше завдання —

втручатися у те, що відбувається.

І якщо ми недостатньо сильні,

варто об'єднатися з кимось,

аби мати більший вплив.

Підтримати жінку на зібранні,

знаєте, таку жінку, яка не може
видобути слова на зустрічі,

або просто подбати про те,
щоб людина, якій важко висловитись,

була почутою.

Наше завдання — впевнитись,
що вони мають можливість для цього.

Благополуччя кожного —
це справа суспільства.

Якщо ми зрозуміємо це,

то в часи, коли потрібна допомога,

не буде необхідності озиратися навколо,

адже ти вже допоміг комусь.

Часом я відчуваю,

що часом мої провали і падіння
є занадто публічними,

як тоді, коли мене запросили
виступити на конференції

і очікували, що я платитиму за це.

Я провела міні-розслідування

і виявила, що білі чоловіки
отримували компенсацію

і гроші за дорогу.

Білим жінкам-спікерам
також повертали гроші назад.

А чорношкірі жінки
мали платити, аби виступити.

І я подумала: "Що ж робити?"

Я знала, що якщо не мовчатиму,

то матиму фінансові проблеми.

Але я також розуміла,
що мовчання нікому не допоможе.

Тож я полишила страх і
розказала суспільству про ситуацію,

й інші жінки також почали
говорити

про те, як вони зіткнулися
з фінансовою нерівністю.

І це стало початком дискусії
про дискримінаційні платіжні практики

цієї конференції.

Я почувалася, як кісточка доміно

у момент, коли я стурбувала
громадськість статтею,

в якій написала про це.

Я знала, що ця особа була впливовішою
і могла вплинути на мою кар'єру,

але сказала собі: "Ти маєш зробити це.

Можеш сидіти на краю цього літака
хоч дві години, але ти впораєшся."

Я таки натиснула "Опублікувати",
а потім втекла.

(Сміх)

А коли я повернулася, пост став вірусним,

люди казали: "Боже, я такий радий,
що хтось врешті це сказав."

Крім того я розпочала дискусію

про психологічне здоров'я та самодопомогу.

Я думала: "Гаразд,

я роблю це і воно справді має ефект."

А потім багато людей стали доміно,

коли вони почали говорити про те,
як на них нападали впливові чоловіки.

Мільйони жінок об'єдналися
і сказали: "Я також" ("Me Too").

Поаплодуємо Тарані Бурке,
що започаткувала цей рух.

(Оплески)

Люди і системи розраховують на мовчання,
аби лишити все так, як є.

Бути кісточкою доміно зводиться до того,
що ти стаєш самим собою.

З цього випливає, що у три роки
я була крутійкою.

(Сміх)

Це мій третій день народження.

Але я була цією дівчинкою усе життя,

і думаю, що навіть якщо бути доміно

у світі, який хоче,

аби ми були представниками самих себе,

бути собою — це революційний акт.

І у світі, який примушує нас шепотіти,

я вибираю кричати.

(Оплески)

Коли я мушу сказати щось нелегке,

я ставлю собі три питання:

Перше: чи значить це для тебе щось?

Друге: чи готова ти це захистити?

Третє: чи промовляєш ти це з любов'ю?

Якщо усі три відповіді — так,

я просто кажу це, хай там що.

Це важливо.

Та перевірка

завжди підтверджує:
"Так, ти мусиш зробити це."

Говорити правду —

це правильно, це не революція.

Дискусія із владою не має бути
жертвоприношенням, хоч зараз так і є.

Я думаю, що якби більше людей вибрали
цей шлях для себе,

ми б жили у кращому світі.

Для благополуччя суспільства

ми маємо, говорячи правду,
будувати мости,

що поєднуватимуть нас.

Мости, що не побудовані
на правді, розваляться.

Тож це наше завдання,

наш обов'язок

говорити владі правду, бути доміно,

і не лише тоді, коли це важко,

але особливо тоді, коли це важко.

Дякую.

(Оплески)