Ви й гадки не маєте, звідки насправді взялися верблюди

Верблюди так добре пристосовані до життя в пустелі, що нам важко уявити, що вони можуть жити деінде. Але що як ми помиляємося щодо їхнього походження? Що як їхні великі горби, ступні й очі призначені для зовсім іншого клімату й епохи? У своєму виступі Латіф Нассер з лабораторії Radiolab розповідає дивовижну історію про те, як крихітні, чудернацькі скам'янілі рештки перевернути догори дриґом те, як ми сприймаємо верблюдів - і цілий світ.

Отже, це історія

про джерело наших знань.

Це історія ось про цю жінку,

Наталію Рубчинські.

За професією вона палеонтолог,

тобто спеціалізується на
викопуванні старих відмерлих решток.

Наталія Рубчинські: Так, деякі знайомі
звуть мене"Лікар-мертвечина".

Латіф Нассер: І я вважаю,що
вона особливо цікава

через те, де вона викопує ці рештки -

далеко за полярним колом у віддаленій
канадській тундрі.

Отож, одного літнього дня 2006 року,

вона була на місці розкопок
під назвою "Фаєлс Ліф Бед",

що становить менш ніж 10 градусів широти
від північного магнітного полюса.

(Аудіо) НР:Насправді, це звучатиме не дуже
захопливо,

адже цілий день прямуєш з рюкзаком,
GPS-навігатором

та записником, підбираючи все схоже
на копалину.

ЛН: І в якийсь момент вона помітила щось.

НР: Щось іржаве, майже рудуватого кольору,

завбільшки, десь, як моя долоня.

Воно просто лежало на поверхні.

ЛН: Спершу вона подумала,
що це лише тріска з дерева,

тому що саме це люди знаходили

на "Фаєлс Ліф Бед" раніше--
доісторичні частини рослин.

Але тієї ночі, повернувшись до табору...

НР:... Я виймаю ручний об'єктив,

придивляюсь ближче та розумію:

не схоже, що тут є річні кільця

Можливо, ця річ добре збереглася,

проте, на вигляд вона як...

кістка.

ЛН: Хм! Отож,протягом наступних
чотирьох років

вона поверталася на це місце
знову і знову,

і, зрештою, зібрала 30 фрагментів
тієї самої кістки,

більшість з яких зовсім крихітні.

(Аудіо) НР:Загалом, їх не багато.
Все вміщується у невеликий пакетик.

ЛН: І вона спробувала з'єднати їх
в єдине ціле як головоломку.

Але це було непросто.

НР: Ця кістка роздріблена
на стільки маленьких частинок!

Я намагаюся використовувати пісок і
шпаклівку, але це не має вигляду.

Отже, врешті-решт, ми використали
3D сканер поверхні.

ЛН: Ух ти!
НР: Ага!

(Сміх)

ЛН: Виявляється, віртуально зробити
це було набагато легше.

(Аудіо) НР: На вигляд - просто диво,
коли з'єднано в ціле.

ЛН: Наскільки ви впевнені,
що все правильно,

що всі фрагменти на своїх місцях?

Чи була ймовірність, що якщо
з'єднати їх трохи по-іншому,

вийде щось на кшталт
папуги чи іще щось?

(Сміх)

(Аудіо) НР: (Cміється) Гммм! Немає. Ні,
маємо ось це.

ЛН: Кістка, яку вона знайшла, виявилася
великою гомілкою, кісткою ноги,

яка належала
парнокопитному ссавцю,

на кшталт корови чи вівці.

Все ж, вона не могла належати
жодній з цих тварин,

бо була занадто велика.

(Аудіо) НР: ЇЇ розміри були величезні.
Це дійсно велика тварина.

ЛН: Отож, що ж це могла бути за тварина?

Зіткнувшись з труднощами,
вона показала один фрагмент

своїм колегам в Колорадо,

і в них з'явилася ідея.

(Аудіо) НР: Ми взяли пилку
та відпиляли лише краєчок кістки,

і звідти долинув направду цікавий запах.

ЛН: Пахло наче обпаленою плоттю.

Цей запах був відомий Наталії

ще коли вона розпилювала черепи в своїй
лабораторії макроскопічної анатомії:

колаген.

Колаген надає нашим кісткам структуру.

І звичайно, після стількох років

він руйнується.

Але в цьому випадку Арктика зіграла роль
природнього заморожувача та зберегла його.

Рік чи два по тому Наталія була на
конференції в Бристолі

і бачила як її колега - Майк Баклі -

демонстрував новий процес,
який називався "колагенною дактилоскопією".

Виявляється, що різні види мають
злегка різну структуру

колагену,

наприклад, якщо у вас є зразки колагену
невідомої кістки,

ви можете їх порівняти з відомими видами,

і, хтозна, може буде якийсь збіг.

Отож, вона відправила йому
один із фрагментів

через Федекс.

(Аудіо) НР:Звичайно ж слід відстежити.
Це ж важливе.

(Cміх)

ЛН: І він обробив їх

та порівняв з 37-ма відомими
та сучасними видами ссавців.

І дещо зійшлося.

Виявляється, що кістка, якій
3,5 мільйонів років,

яку Наталія розкопала
у високих широтах Арктики,

належала

верблюду.

(Сміх)

(Аудіо) НР: І я собі думаю - що?
Дивовижно - якщо це правда.

ЛН: Так, вони перевірили
багато фрагментів

і всюди одержали однаковий результат.

Проте, беручи до уваги розміри
знайденої кістки,

цей верблюд був на 30% більший
за сучасних верблюдів.

Отже, він мав би бути заввишки
з дев'ять футів

та важити близько тонни.

(Аудиторія реагує)

Так.

Наталія знайшла гігантського
арктичного верблюда.

(Сміх)

Отож, коли чуєш слово "верблюд",

на думку спадає щось таке:

двогорбий верблюд Східної
та Центральної частин Азії.

Але швидше за все, картинка у вашій голові

схожа на цю: одногорбий верблюд,

найголовніше створіння в пустелі,

мешкає в піщаних, посушливих місцях,
таких як Близький Схід чи Сахара,

на спині у нього великий горб,

щоб зберігати воду
для тривалих пустельних походів,

його великі, широкі ступні допомагають
пересуватися піщаними дюнами.

То як же одне з цих створінь потрапило
до високих широт Арктики?

Ученим вже давно відомо, виявляється,

навіть ще до знахідки Наталії,

що верблюди, насправді,
за походженням - американці.

(Музика: гімн США)

(Сміх)

Вони походять звідси.

Протягом майже 40 з 45 мільйонів років,
упродовж яких верблюди населяють земну кулю,

їх можна було зустріти лише
в Північній Америці,

близько 20-ти різноманітних видів,
а може й більше.

(Аудіо) ЛН: Якщо їх поставити в ряд,
вони будуть відрізнятися?

НР: Так, розмірами тіла.

Деякі матимуть дуже довгі шиї,

тобто вони більше схожі на жирафів.

ЛН: Інші матимуть морди як у крокодилів.

(Аудіо) НР: Найпримітивніші - найперші, були
дуже маленькі за розміром,

майже як кролики.

ЛН: Що? Верблюди як кролики?

Так, найперші.

Вам і на думку б не спало,
ще це верблюди.

ЛН: Боже,як я хочу такого
кролико-верблюда!

(Аудіо) НР: Знаю, це було б чудово, еге ж?

(Сміх)

ЛН: І тоді, десь 3-7 мільйонів років тому,

одне стадо верблюдів вирушило до
Південної Америки,

де вони стали ламами та альпаками,

а інше стадо перетнуло
перешийок Беринґа

і ввійшло до Азії та Африки.

Тоді, під кінець останнього
льодовикового періоду,

верблюди Північної Америки вимерли.

Отже, вченим вже давно
про це було відомо,

все ж, це не до кінця пояснює, як Наталія
знайшла цю кістку так далеко на півночі.

Адже зрозуміло, що температура там
- цілковита протилежність Сахарі.

Слід зазначити, що

3 з половиною мільйони років тому

температура була, в середньому,
на 22 °C вища ніж зараз.

Отже, це була тайга,

більше схожа на теперішній
Юкон або Сибір.

І все ж, зима тут тривала півроку,

і ставки повністю замерзали.

Тут були хуртовини.

І вночі і вдень стояла цілковита темрява.

Ну, як....як?

Як таке можливо,
що одні з цих суперзірок Сахари

змогли вижити в умовах
такого арктичного клімату?

(Сміх)

Наталія та її колеги вважають,
що вони можуть дати відповідь.

І вона просто блискуча.

А якщо ті самі особливості, які нам
добре відомі, та більше відповідають

таким місцям як Сахара,

насправді сформувалися, щоб допомогти
верблюдам пережити зиму?

А якщо ці широкі ступні зовсім не для
пересування по піску,

а по снігу, як пара снігоступів?

А якщо ж цей горб,який, до речі,
новина для мене,

містить не воду, а жир ...

(Сміх)

був потрібен, щоб допомогти верблюду
пережити цю піврічну зиму,

коли було недостатньо їжі?

І лише пізніше, після того,
як верблюд перетнув перешийок,

його горб замінив ці зимові
особливості на спекотні пустельні?

Ось, наприклад, горб може допомагати
верблюдам у спекотному кліматі,

адже коли увесь жир
зібраний в одному місці

ось як, скажімо, такий рюкзак жиру,

означає, що всі інші частини тіла

повністю вільні від цієї ізоляції.

Отже, це допомагає швидше
розсіюватись теплу.

Ця божевільна ідея -

те, що, здається, є доказом приналежності
верблюда до пустелі,

може свідчити про його
арктичне минуле.

Я не перший, хто розповідає цю історію.

Інші говорили про це, захоплюючись
еволюційною біологією

чи вбачаючи у цьому відповіді
на майбутні зміни клімату.

Мені вона подобається
із зовсім іншої причини.

Для мене, це історія про нас,

про те, як ми бачимо світ,

і як усе змінюється.

Я навчався на історика.

І, зрештою, довідався, що багато вчених
- також історики.

Вони осмислюють минуле.

Вони розповідають історію нашого Всесвіту,
життя на цій планеті.

І як історик,

ви починаєте з ідеї у вашій голові,
як розвивається історія.

Ми придумуємо історії та віримо у них,

як ця про верблюдів
в пустелі, так?

Чудова історія!
Він повністю пристосований до неї.

Зрозуміло, що він завжди там жив.

ЛН: Але в будь-який момент можуть
розкритися якісь крихітні свідчення.

Ти можеш дізнатися щось таке незначне,

що змусить переосмислити все,
що, як здавалося, тобі відомо.

Як у цьому випадку, один науковець
знаходить одну тріску,

яка, як вона думала, з дерева,

і саме через це в науці з'являється
ця нова та суперечлива теорія

про те, чому ця абсурдна
істота, схожа на лікаря Сьюза,

виглядає так, як виглядає.

Для мене, це перевернуло догори дриґом
моє уявлення про верблюдів.

З істот досить "вузькоспеціалізованих",

здатних жити лише в певному середовищі,

вони перетворилися в отаких мандрівників
світом, що зупинилися в Сахарі,

але, зрештою, могли зупинитися будь-де.

(Оплески)

Це Азурі.

Азурі, привіт, як справи?

Я тут маю дещо для тебе.

(Сміх)

В Азурі зараз перерва
між її звичними концертами

в Radio City Music Hall.

(Сміх)

Це навіть не жарт.

У всякому разі --

Насправді, Азурі тут як живе нагадування

про те, що історія нашого світу
постійно змінюється

Вона вимагає готовності пристосовуватися
до чогось заново, уявляти щось по-іншому.

(Сміх)

Правда, Азурі?

І справді: ми всі лише
на уламок кістки від того,

щоб побачити світ по-іншому.

Велике спасибі.

(Оплески)