Як тюрми можуть допомогти в'язням жити змістовно

В Сполучених Штатах відомства, які регулюють діяльність в'язниць, часто називаються "виправними відомствами". Однак, головна їхня увага приділяється утриманню та контролю над ув'язненими. У Дена Пачольке, заступника секретаря Виправного відомства штату Вашингтон, інше уявлення: в'язниці можуть надавати людські умови життя, як і можливості для осмисленої роботи та навчання.

Нашу організацію вважають
стоком невдалих соціальних рішень.

Я не визначаю, хто прийде до нас
і чи на довго.

Ми приймаємо людей пропащих,

людей, які пройшли через усі

програми соціальної підтримки.

Там їх утримувати не можуть,
тому повинні ми.

Це наша робота:

утримувати їх, контролювати їх.

З роками, як тюремна система,

як нація та як суспільство,

ми добре навчились це робити.

Однак радіти вам цьому не варто.

Сьогодні ми ув'язнюємо більше,

ніж будь-яка інша країна.

В наших тюрмах чорношкірих більше,

ніж за часів рабства у 1850 році.

Ми утримуємо батьків близько

трьох мільйонів наших дітей,

і ми стали новим притулком,

найбільшою психіатричною лікарнею
цієї нації.

Помістити людину у в'язницю -

річ не з простих.

І тим не менш, нас все одно називають
"Виправним відомством".

Сьогодні я хочу поговорити

про зміну нашого ставлення до покарань.

Я впевнений,
і мій досвід підтверджує це,

якщо ми змінимо наше ставлення,

ми створимо нові можливості,
нове майбутнє,

а в'язницям інше майбутнє необхідне.

Всю мою кар'єру, а це понад 30 років,
я присвятив виправним закладам.

Я пішов слідом за моїм батьком.

Він був ветераном в'єтнамської війни.
Така робота підходила йому.

Він був сильним, стійким, дисциплінованим.

Я таким самим не був

і, впевнений, це його турбувало.

Пізніше я вирішив -
якщо я опинюсь у тюрмі,

то з її правильної сторони,

тому й вирішив ознайомитись,

пройтись по місцю роботи мого батька,

в'язниці "МакНіл Айленд".

Це були ранні 80-ті,

і тюрми були не зовсім такими,

як ми бачимо їх зараз
в кіно чи по ТБ.

Багато в чому вони були гірші.

Я зайшов у блок камер заввишки у 5 ярусів.

В кожній камері було по 8 людей.

Всього 550 людей в одному блоці.

І якщо вам стало цікаво,

на всіх них був один туалет.

Наглядач відкрив замок,

і сотні людей ринули зі своїх камер.

Сотні людей ринули зі своїх камер.

Я поспішив покинути те місце.

Згодом я повернувся
і почав працювати там наглядачем.

Я керував одним із таких блоків

та контролював сотні тих людей.

Працюючи у розподільчому центрі,

я часто чув,
як галасували ув'язнені на стоянці,

як трясли двері, кричали,

трощили свої камери.

Замкніть сотні нестриманих людей разом,

і ви отримаєте хаос.

Утримувати та контролювати -
таким було наше завдання.

Ми навчились робити це ефективніше

з появою нової тюрми

під назвою "Блок інтенсивного контролю",

сучасною версією поодинокої камери.

Ув'язнених тримали за сталевими дверима

з отворами для наручників,
що стримувало їх

та давало змогу годувати.

І що ви думаєте?

Стало тихіше.

Заворушення серед ув'язнених припинились.

Стало безпечніше,

оскільки найагресивніших
та найнебезпечніших в'язнів

тепер можна було ізолювати.

Але ізоляція - це не добре.

Залиште людей без соціального контакту,
і вони здичавіють.

Виводити їх звідти було складно,

складно і для них, і для нас.

Навіть у в'язниці замкнути когось -

справа не з простих.

Наступним місцем моєї роботи
була ще суворіша тюрма,

де перебували наші
найбільш агресивні та небезпечні в'язні.

На той час промисловість розвинулась,

у нас були різні інструменти та методи

для подолання агресивної поведінки.

У нас була пневматична зброя,
перцевий спрей,

плексигласові щити,

світлозвукові гранати,
загони швидкого реагування.

Ми протистояли насиллю силою,

хаосу - хаосом.

Гасити вогонь ми вміли доволі добре.

Працюючи там, я зустрів
двох досвідчених працівників,

які були також і дослідниками,

антрополога та соціолога.

Якось один з них сказав мені:

"Гасити вогонь ви вмієте добре.

А ви колись думали, як йому запобігати?"

Я терпляче пояснював їм,

що наш силовий підхід

робив тюрми безпечнішими.

Вони ж терпляче слухали мене.

З наших обговорень з'являлись нові ідеї,

і ми розпочали невеликі експерименти.

Спочатку ми тренували наглядачів
у командах,

а не по одному чи вдвох надсилали їх
до академії на тренування.

Замість 4-х тижнів їх готували 10.

Потім ми спробували модель,

при якій об'єднували в пари
нових працівників із досвідченими.

І всі вони стали працювати краще.

Ми додали до навчального процесу

розвиток вербальних навичок деескалації

і зробили їх частиною
усього силового процесу.

Це було не силове використання сили.

А потім ми діяли ще радикальніше.

Ми розвивали такі ж навички у в'язнів.

Ми змінювали набір навичок,

зменшуючи прояви насильства,
а не просто відповідали на нього.

Далі, розширившись,
ми спробували новий вид дизайну.

Найбільш серйозним
та нетрадиційним компонентом

того дизайну став, звісно, туалет.

Туалетів тоді не було.

Сьогодні це може здаватись
не настільки важливим,

але тоді то було вражаюче.

Ніхто раніше й не чув
про камеру без туалету.

Ми всі вважали то божевіллям і небезпекою.

Навіть ті 8 чоловік мали туалет у камері.

І ця маленька деталь
змінила хід нашої роботи.

В'язні частіше взаємодіяли з нами,

ми могли встановлювали взаєморозуміння.

Було легше виявити і
залагодити конфлікт

ще до його ескалації.

В'язниця стала чистішою, тихішою,
безпечнішою та людянішою.

Це значно ефективніше підтримувало мир

ніж будь-який інший метод залякування,
що я зустрічав до того.

Взаємодія змінює поведінку,

як наглядача, так і в'язня.

Ми змінили середовище,
і ми змінили поведінку.

Аби переконатись, що урок я засвоїв,

мене відправили до головного офісу,

і саме там я дійсно розпочав
змінювати систему.

Багато що заважає змінювати систему:

політика та її діячі, закони,

судочинство, внутрішня політика.

Система міняється важко, повільно,

і часто результат не такий,

якого очікували.

Змінити тюремну систему -
не просто.

Тоді я скористався попереднім досвідом
і згадав,

що коли ми взаємодіяли із злочинцями,
напруга вщухала.

Тоді ми змінили середовище і поведінку.

То були не великі зміни.

Вони були маленькими,

але створили нові можливості.

Потім я керував невеликою в'язницею

і паралельно закінчував освіту

в коледжі Evergreen State College.

Я спілкувався з людьми, не такими, як я.

Людьми з іншими ідеями

та іншим оточенням.

Серед них була еколог
у сфері тропічних лісів.

Поглянувши на мою маленьку в'язницю,

вона побачила лабораторію.

Ми поміркували і зрозуміли,
що в'язниці та в'язні

можуть допомагати розвивати науку,

якщо допомогти їм із проектами,

які самостійно вони б не завершили;

наприклад, відродження вимираючих видів:

жаб, метеликів, зникаючих степових рослин.

Ми також знайшли способи

підвищити нашу ефективність

завдяки додатковій сонячній енергії,

збиранню дощової води,
органічному садівництву, переробці сміття.

Ця ініціатива призвела
до багатьох інших проектів,

які значно вплинули на всю систему;

не тільки на тюремну систему,
а й на інші системи державного ладу.

Малі експерименти призводили
до значних змін

в науці, в суспільстві.

Те, як ми сприймаємо нашу роботу,
змінює нашу роботу.

Той проект зробив мою роботу
цікавішою, захопливішою.

Я захопився. Персонал захопився.

Наглядачі захопились. В'язні захопились.

У них з'явилось натхнення.

Кожен прагнув взяти участь.

Кожен робив внесок,
вносив зміну,

вважаючи це достойним, важливим.

Дозвольте я поясню, що саме відбулось.

В'язні - високоадаптивні.

Їм просто необхідно такими бути.

Часто вони знають про наші системи більше,

ніж люди, які ними керують.

І вони тут не випадково.

Я не вбачаю своїм завданням
карати їх чи пробачати,

проте я дійсно вважаю -

їхні життя можуть мати зміст і в тюрмі.

Це і було питанням:

Чи може життя ув'язненого
бути достойним та мати зміст,

і якщо так, то на що це вплине?

З цим питанням
я повернувся туди,

де знаходились наші найагресивніші в'язні.

Пам'ятаєте поодинокі камери?

Вони для покарань, не для змін.

Так ми думали тоді.

Але потім ми усвідомили -

якщо варто когось перевиховувати,
то саме цих в'язнів.

І використовувати саме
інтенсивні програми.

Ми повністю переосмислили стан речей

і почали шукати нові можливості.

Ми вирішили використати новий тип стільця.

Замість того, щоб на стільцях карати,

ми поставили їх в аудиторіях.

Ми, звісно, не забули
про наше головне завдання - контролювати,

але тепер
в'язні могли безпечно спілкуватись

один з одним та з персоналом,

і оскільки контроль нам вдавався,

всі могли зосередитись на інших речах,

наприклад, на навчанні.
І поведінка змінилась.

Ми змінили наше уявлення і змінили те,
що було можливим, і це дає мені надію.

Однак я не можу стверджувати,
що ці речі спрацюють.

Що я можу стверджувати - це те,
що вони вже працюють.

Наші тюрми стають безпечнішими
як для персоналу, так і для в'язнів,

а коли наші тюрми безпечні,

ми можемо присвятити себе
не тільки контролю.

Запобігання рецидивам
може бути кінцевою метою,

але не єдиною.

Чесно кажучи, попередження злочинів

потребує великих зусиль багатьох людей

та організацій.

Якщо ми покладемось лише на в'язниці,

боюсь, ми ніколи не досягнемо цього.

Але в'язниці можуть робити дещо,

що ми раніше вважали неможливим.

Тюрми можуть бути джерелом інновацій

та раціональності,

відродження вимираючих видів
та екологічного відновлення.

Ув'язнені можуть бути науковцями
і пасічниками,

доглядальниками собак.

Тюрми можуть бути джерелом
значущої роботи

та можливостей для персоналу

і в'язнів, які в них перебувають.

Ми можемо утримувати та контролювати

і створювати гуманне середовище.

Одне іншому не заважє.

Ми не можемо чекати 10-20
років, аби з'ясувати,

чи це варто робити.

Наша стратегія -
не глобальна зміна системи.

Наша стратегія -
сотні маленьких змін,

які відбуваються за дні та місяці,
не роки.

Нам потрібні хоча б деякі нововведення,

експерименти, що змінять коло можливостей.

Нам потрібні нові способи виміру впливу

на спілкування, на взаємодію,

на безпечне середовище.

Нам потрібно більше можливостей,
щоб брати участь

та робити внесок для нашої спільноти,

для вашої спільноти.

Тюрми повинні бути надійними - так,
безпечними - так.

Це ми можемо.

У тюрмах повинна бути гуманна атмосфера,

де люди можуть діяти,
робити свій внесок,

і вчитись жити свідомо.

Це ми зараз вчимось впроваджувати.

Ось що і дає мені надію.

Ми можемо позбутись
старих уявлень про в'язницю.

Ми можемо визначитись.
Ми можемо створити нове.

І якщо ми зробимо це розумно та гуманно,

тюрми будуть чимось більшим,
ніж стоком

невдалих соціальних рішень.

Можливо, врешті-решт,
наша назва відповідатиме дійсності -

виправне відомство.

Дякую.

(Оплески)