Мистецтво спокою

Куди б найбільш за все хотів би поїхати письменник-мандрівник Піко Айер? Нікуди. У своєму ліричному виступі Айер розповідає, наскільки важливо вміти зупинитись. У нашому світі безупинного руху й неуважності він пропонує стратегії, якими може скористатись кожен із нас, щоб зупинитись і побути в спокої кілька хвилин чи пару днів. Це ролик для всіх, кого пригнічують вимоги сучасного світу.

Я все життя мандрую.

Коли я був малим,

моя сім'я вирішила, що дешевше

відправити мене вчитися
в школу-інтернат в Англії,

ніж в найкращу школу навпроти
мого батьківського дому в Каліфорнії.

Тому відколи мені виповнилось 9 років,

кілька разів на рік я літав сам

над Північним полюсом просто,
щоб піти до школи.

І, звісно ж, що більше я літав,
то більше це любив,

і тому через тиждень після
того, як закінчив школу,

я почав прибирати столики
в кав'ярні,

щоб мати змогу провести
кожен сезон мого 18-ліття

на іншому континенті.

І тоді в мене не було іншого виходу,
як стати мандрівним письменником,

щоб поєднувати роботу
з задоволенням.

Я відчув, що якщо вам пощастило

і ви маєте змогу оглядати
тибетські храми в мерехтінні свічок

чи гуляти набережною Гавани,

насолоджуючись музикою,

то ви можете передати ці звуки,
глибінь небес

і зблиск блакитного океану

своїм друзям удома,

а ще додати трохи чарів

і ясності до свого життя.

От тільки

коли мандруєш, треба
повсякчас пам'ятати,

що жодне місце не виглядає чарівно,
якщо людина не хоче цих чарів бачити.

Завезіть сердитого буркотуна в Гімалаї,

і він почне нарікати на несмачну їжу.

І я виявив, що найкращий спосіб

стати уважнішим і більше
цінувати світ -

це, як не дивно,

зупинитись і нікуди не рухатись.

Звісно, спокій дає нам те,

чого ми всі так прагнемо і потребуємо,
живучи в шаленому ритмі - перепочинок.

Але, крім того, це виявився єдиний спосіб,

за допомогою якого я зміг
перебрати подумки свій досвід,

збагнути майбутнє та розібратися
в минулому.

І на мій превеликий подив,

я виявив, що зупинятись

так само цікаво, як мандрувати
в Тибет чи на Кубу.

Коли я кажу "зупинятись",
то не маю на увазі щось страшніше

за те, щоб виділити кілька
хвилин щодня

чи кілька днів раз на пару місяців,

чи навіть, як дехто робить,

кілька років у житті,

і просто спокійно посидіти,

щоб розібратися, що
найбільше вас зворушує,

щоб пригадати, що робить вас
насправді щасливим,

і щоб пам'ятати, що інколи

заробляння на життя
і сам плин нашого життя

рухаються у протилежних напрямах.

Ну і, звісно, саме це ми не одне століття

чуємо від мудреців з усіх культур.

Ця думка давня, як світ.

Понад 2 000 років тому стоїки
нагадували нам,

що життя - це не наш досвід,

а наше ставлення до нього.

Уявіть, що вашим містом
пролетів ураган

і зруйнував усе дощенту.

Один чоловік знетямиться від горя.

А інший, може, навіть його брат,
відчує себе вільним

і вирішить, що це чудовий шанс
почати життя з чистого аркуша.

Подія та ж сама,

але ставлення до неї різне.

"Нічого ні доброго, ні злого нема, -
сказав Шекспір у "Гамлеті", -

наше мислення утворює те і те".

Все це я пережив на власному
досвіді мандрівника.

24 роки тому я вирушив
у приголомшливу подорож

Північною Кореєю.

Вона тривала всього лиш
кілька днів,

але згодом, зупинившись,
я подумки повертався до неї,

намагався все зрозуміти,
розставити все по місцях,

і це триває ось уже 24 роки

і триватиме, мабуть, до кінця життя.

Іншими словами, під час подорожі
я побачив дивовижні місця,

але тільки зупинившись

я зміг перетворити побачене
в тривалі спогади.

Часом я думаю,
що чимала частина нашого життя

відбувається у нас в голові,

в спогадах, фантазіях, роздумах.

Тому, якщо я хочу справді
змінити своє життя,

я мушу спочатку змінити
свою свідомість.

Знову ж таки, ця ідея не нова;

про неї багато століть тому
говорили Шекспір і стоїки,

от тільки Шекспір не мусив розгрібати
200 електронних листів за день.

(Сміх)

Наскільки я знаю, стоїки
не були зареєстровані на Фейсбуці.

Ми всі знаємо, що в нашому житті,
де ми стільки всього потребуємо,

найбільш за все ми потребуємо

самих себе.

Хоч де ми є, вдень чи вночі,

наші начальники, спамери, батьки
завжди можуть дістатись до нас.

Соціологи дослідили, що
кілька останніх років

американці працюють менше годин,
ніж 50 років тому,

але відчувають, що насправді
працюють більше.

У нас дедалі більше пристроїв,
що економлять час -

але ми маємо щораз менше часу.

Ми частіше й легше
зв'язуємось із людьми

з найвіддаленіших куточків планети,

але при цьому інколи

втрачаємо зв'язок із самими собою.

Однією з найбільших несподіванок
для мене як мандрівника

стало те, що часто
ті самісінькі люди,

які подарували нам змогу
мандрувати світом,

самі нікуди не хочуть їхати.

Іншими словами, саме ті люди,

які створили технології,

що долають споконвічні
обмеження,

чудово розуміють
потребу в деяких обмеженнях,

особливо, коли йдеться
про технології.

Одного разу я побував
у головному офісі компанії Google,

де побачив усе те, про що
багато-хто з вас чув:

будиночки на деревах, трампліни,

працівників, які 20 відсотків свого
оплачуваного часу байдикують,

щоб дати волю своїй фантазії.

Але найбільш за все мене
вразило ось що:

поки я чекав на свій цифровий пропуск,

один працівник Google розповів мені
про програму, яку він пише.

Вона навчить його колег,
які займаються йогою,

стати тренерами йоги.

А ще один працівник розказав мені
про книжку, які він збирається написати

про внутрішній пошуковик

і те, як наука емпірично довела,

що зупинки, або ж медитація,

не тільки зміцнюють здоров'я
і прояснюють думки,

а й сприяють розвитку
емоційного інтелекту.

У Кремнієвій долині в мене є
ще один приятель,

який активно підтримує

розвиток найсучасніших технологій.

Він - один із засновників
журналу Wired - Кевін Келлі.

Кевін написав свою найновішу
книжку про сучасні технології,

не маючи вдома ні смартфона,
ні ноутбука, ні телевізора.

Як і багато інших людей
у Кремнієвій долині,

він щосили намагається дотримуватися

так званого Інтернет-шабату -

24 чи 48 годин щотижня

вони проводять без Інтернету,

щоб розібратися, куди саме
вони рухаються,

і що саме треба робити,
коли вони знову будуть у мережі.

Технологія не дала нам одного:

розуміння, як користуватися
нею наймудріше.

Повертаючись до шабату -

перечитайте Десять заповідей:

там є одне-єдине слово,
з яким вживається прикметник "святий",

і це слово - шабат.

Я розгорнув священну книгу
євреїв, Тору,

і її найдовший розділ - про шабат.

Ми всі знаємо, що
найбільша в світі розкіш -

це порожній простір.

У багатьох музичних творах
саме пауза

сповнює музику красою
й дарує їй форму.

Коли я пишу,

то часто залишаю на сторінці
багато порожнього місця,

щоб читач міг завершити
мої думки та речення,

щоб створити простір
для його уяви.

В реальному світі багато людей

хочуть купити заміську дачу,
свій другий дім,

якщо мають на це кошти.

В мене ніколи не було стільки грошей,

але я пам'ятаю, що варто
мені тільки захотіти,

і я можу мати цей другий дім,
якщо не в просторі, то у часі -

треба тільки взяти вихідний.

Але це завжди важко,
бо більшість вихідного

я хвилююсь про те, скільки всього

звалиться на мене наступного дня.

Інколи мені здається, що було б легше
відмовитись від м'яса, сексу чи вина,

ніж від перевірки своєї пошти.

(Сміх)

Я кожного сезону стараюсь
взяти три дні вихідних,

але в душі далі почуваюсь винним
у тому, що залишив удома свою бідолашну дружину,

нехтую начебто терміновими
листами

від своїх начальників,

а часом пропускаю
день народження когось із друзів.

Але щойно я дістаюсь
до якоїсь спокійної місцини,

як розумію, що тільки там

я можу віднайти щось нове,
творче чи веселе

і поділитись ним згодом
зі своєю дружиною, начальником чи друзями.

Інакше

я просто накидаю їм
свою втому й розчарування,

а це не так уже й приємно.

Отож, у 29 років

я вирішив змінити своє життя

і нікуди не поспішати.

Одного вечора я повертався з роботи,

було вже за північ,
я їхав у таксі через Таймс-сквер

і раптом збагнув,
що я так стрімголов лечу крізь життя,

що воно вислизає в мене крізь пальці.

А в той час моє життя

було саме таким, про яке
я змалку мріяв.

Я мав дуже цікавих приятелів
і колег,

гарну, простору квартиру на розі
Парк-авеню і 20-ї Стріт,

захопливу роботу -
я писав про події у світі.

Проте я ніколи не міг
відмежуватися від них,

щоб почути власні думки,

зрозуміти, чи я по-справжньому
щасливий.

Тому я відмовився від омріяного
способу життя

і оселився в однокімнатному
помешканні на окраїні Кіото, що в Японії.

Те місто вже дуже давно

незбагненно притягувало мене до себе.

Ще дитиною

я дивився на фотографії Кіото
і, здавалось, бачив знайомі місця;

я знав те місто ще до того,
як уперше там побував.

Крім того, як ви знаєте,

це прекрасне місто, оточене пагорбами,

на яких розкинулися
понад 2 000 храмів і святинь,

де люди нікуди не поспішають
ось уже 800 років.

Перебравшись до Кіото,
я невдовзі оселився там, де живу досі

зі своєю дружиною, а раніше
і з дітьми -

у двокімнатній квартирі
віддалік від усього.

Без велосипеда, автівки,

телебачення на зрозумілій
нам мові,

але я й досі маю забезпечувати
своїх близьких,

працюючи мандрівним письменником
і журналістом,

тому це не найліпший спосіб життя
для того, щоб зробити кар'єру,

відвідувати культурні події

чи розважатись у товаристві.

Але я збагнув, що таке життя
дає мені те, що я ціную найбільше -

дні

та години.

Я забув, що таке мобільний телефон.

Я забув, що таке дивитись на годинник,

і кожного ранку, коли я прокидаюсь,

новий день простягається переді мною,

наче просторий луг.

А коли життя влаштовує мені
неприємні сюрпризи,

як то не раз буває,

коли лікар заходить до кімнати

з похмурим виразом обличчя,

або водій на дорозі переді мною
раптом кидає машину вбік,

я глибоко в душі знаю,

що той час, який я провів,
нікуди не поспішаючи,

дасть мені більше душевних сил,

ніж увесь той час, що я його провів,
об'їжджаючи Бутан чи острів Пасхи.

Я завжди буду мандрівником -

так я заробляю на хліб -

але подорожі мають
чудову привабу:

вони дарують хвилини спокою

серед галасу й гармидеру
довколишнього світу.

Колись я летів літаком
до Франкфурту, що в Німеччині,

і біля мене сиділа молода німкеня.

Між нами зав'язалась
приємна розмова

хвилин на 30,

а потім вона просто обернулась

і мовчки сиділа 12 годин.

Вона жодного разу
не ввімкнула відео-монітор,

не витягнула книжки,
навіть не задрімала,

вона просто сиділа мовчки,

а її відчуття ясності та спокою
передалося й мені.

Я помітив, що дедалі більше людей
свідомо намагаються

звільнити більше простору
в своєму житті.

Дехто вирушає на курорти,
де немає зв'язку,

і платить сотні доларів
за одну ніч,

тільки щоб залишити
свій мобільний і ноутбук

на рецепції.

Дехто з моїх знайомих
перед сном

не перевіряє пошту

і не дивиться відео на YouTube,

а просто вимикає світло
й слухає музику.

І вони помітили, що тоді
краще висипаються

і прокидаються з відчуттям,
що справді відпочили.

Якось мені пощастило

побувати серед високих,
дрімучих гір по той бік Лос-Анджелеса,

де видатний поет і співак,

світовий кумир Леонард Коен

багато років прожив монахом

у дзен-буддистському центрі
Mount Baldy Zen Center.

Тому я не здивувався,

що пісня, яку він випустив
у віці 77 років,

назвавши її зумисне
непривабливо - "Старі ідеї" -

зайняла перше місце в музичних
рейтингах у 17 країнах світу,

а ще в дев'яти країнах
увійшла в першу п'ятірку.

Щось у нашій душі потребує

того відчуття близькості й глибини,
що його ми отримуємо від людей,

які не лінуються зупинитись
і побути в спокої.

Гадаю, багато з нас
мають відчуття -

принаймні я точно -

що ми стоїмо за п'ять сантиметрів
від гігантського екрану.

Він шумний, переповнений
людьми

і щосекунди змінюється,

і цей екран - наше життя.

І лише відступивши крок назад,
а тоді ще пару кроків далі,

ставши на одному місці,

ми зможемо побачити,
що ж насправді зображено на полотні

і охопити поглядом цілісну картину.

Дехто робить це для нас,
нікуди не поспішаючи.

В епоху прискорення

ніщо так не п'янить
як сповільнення темпу.

В епоху неуважності

найбільша розкіш -
увага.

А в епоху безупинного руху

найважливіше - хвилина спокою.

Отож, можете провести свою
наступну відпустку

в Парижі, на Гаваях чи
в Новому Орлеані.

Я впевнений, що ви чудово
проведете час.

Але якщо ви хочете повернутися додому
у доброму настрої і сповненими нових сподівань,

закоханими у світ довкола вас,

то подумайте - може, не варто
нікуди їхати, а просто зупинитись?

Дякую.

(Оплески)