Як я потрапив до американського неонацистського руху — і як з нього вийшов

У 14 років Крістіан Піччоліні з наївного підлітка перетворився на учасника руху білого расизму — а незабаром у лідера першої банди неонацистів у США. Як він став радикалом і як нарешті вибрався з руху? У своїй сміливій промові автор розповідає про неочікуваний і парадоксальний спосіб боротьби з ненавистю в усіх її проявах.

Мій шлях від насильницького
екстремізму почався 22 роки тому,

коли я відрікся від расизму

і покинув американський рух скінхедів,

що прославляв верховенство білих,

який я допоміг збудувати.

(Схвальні вигуки та оплески)

На той час мені було всього 22,

та вже тоді вісім років, починаючи з 14,

я перебував у найжорстокішому
американському руху ненависті

у якості одного з перших і
наймолодших його членів

та, врешті-решт, став його лідером.

Але я не народився в ненависті.

Насправді, усе було навпаки.

У мене було відносно нормальне дитинство.

Мої батьки — італійські іммігранти,

які приїхали до США в середині 1960-их

і оселилися у Південному районі Чикаго,

де вони врешті-решт зустрілися,

а пізніше відкрили невеликий салон краси.

Відразу після мого народження
все стало трохи складніше.

Вони ледве трималися на плаву,

намагаючись забезпечити молоду родину
і розвивати новий бізнес,

часто працюючи по сім днів на тиждень,

14 годин на день,

влаштовуючись на другу і третю роботу,
щоб заробити хоч копійку на життя.

Час, проведений з батьками,
був досить несуттєвим.

Незважаючи на те, що я знав,
як сильно вони мене люблять,

поки я ріс, я відчував себе покинутим.

Мені було самотньо,
я почав втрачати з ними зв'язок,

а потім я став ненавидіти
батьків — мене охопила злість.

В підліткові роки

своїми витівками я намагався
привернути увагу своїх батьків.

Одного дня, мені тоді було 14 років,

я стояв у провулку і курив косяк.

До мене підійшов бритоголовий
чоловік, удвічі старший за мене

у високих чорних чоботях.

Він вирвав косяк з мого рота,

потім поклав мені на плече
руку, зазирнув мені у вічі

і сказав:

"Саме цього від тебе
хочуть комуністи та євреї,

щоб ти був неремстивим".

Мені було 14,

я обмінювався бейсбольними
картками і дивився серіали —

я навіть не знав тоді, хто такі євреї.

(Сміх)

Правда.

І єдиний комуніст, якого я знав,

був поганець-росіянин
з моєї улюбленої частини "Роккі".

(Сміх)

І якщо я вже говорю по-чесному,

то знайте, що я і гадки не мав,
що означає "неремстивий".

(Сміх)

Не жартую.

Відчуття було таке,
ніби той чоловік з провулка

кинув мені рятувальний круг.

Протягом 14 років я відчував
себе покинутим і заляканим.

У мене була низька самооцінка.

І, чесно кажучи, я не знав,
хто я, де моє місце,

і в чому була моя мета.

Я був загублений.

І коли ця людина протягнула
мені руку допомоги,

я схопився за неї
усіма фібрами своєї душі.

Я перейшов від перегляду
серіалу "Джоан любить Чачі"

до повномасштабного нацизму.

Миттєво.

Я почав слухати їхні промови

і вірити у ці принципи.

Я почав уважно спостерігати,
як керівники цієї організації

націлювали свою діяльність

на вразливих юнаків,
які почувалися відчуженими,

а потім заманювали їх до спільноти,

обіцяючи золоті гори.

Пізніше я і сам став вербувати інших.

У мене це виходило завдяки створенню
музики у дусі "влада білим".

І незабаром я став лідером
цієї сумнівної організації,

на чолі якої до цього
був чоловік з провулку,

який завербував мене того дня.

Він був першим американським
неонацистським скінхедом,

який поставив мене на шлях радикалізму.

Протягом наступних восьми років

я вірив тій брехні, якою мене годували.

І хоча я не бачив цьому жодних доказів,

я, не вагаючись, звинувачував
кожного єврея на світі

за те, що, на мою думку, було
європейським геноцидом білих,

що просувався крізь
мультикультурну призму.

Я звинувачував чорношкірих

у злочинності, насильстві та
розповсюдженні наркотиків по місту,

повністю ігноруючи той факт,

що я сам здійснював акти насильства щодня,

і у багатьох випадках,

саме білі расисти

завозили наркотики у міста.

Я звинувачував іммігрантів

у позбавленні білих
американців робочих місць,

повністю нехтуючи тим, що мої батьки
самі були працьовитими іммігрантами,

які боролися за виживання,

незважаючи на відсутність
допомоги від будь-кого.

Протягом наступних восьми років

я бачив, як одні мої друзі помирали,

а інші потрапляли до в'язниці
і завдавали невимовного болю

незліченним жертвам та своїм сім'ям.

Я чув від жінок у русі історії,
від яких холонула кров,

де їх жорстоко ґвалтували чоловіки,
яким вони безумовно довіряли,

і я сам здійснював акти насильства
по відношенню до людей

лише за колір їхньої шкіри,

за те, кого вони кохали,

або бога, якому молилися.

Я запасався зброєю для расової війни,
яка, на мою думку, була неминучою.

Я змінив шість шкіл,

із чотирьох мене вигнали,

з однієї — двічі.

І 25 років тому я писав та
виконував расистську музику,

що десятиліття пізніше
потрапила до інтернету

і між іншим, надихнула
молодого білого націоналіста

безжалісно вбити 9 безневинних людей

у церкві міста Чарльстон,
штат Південна Кароліна.

Але моє життя змінилося.

У 19 років я зустрів дівчину,
яка не належала до цього руху,

яка взагалі була дуже далекою від расизму,

і я закохався у неї.

В 19 років ми взяли шлюб,

у нас народився первісток.

І коли я тримав сина на руках
в пологовому залі того дня,

я не лише відновив зв'язок
зі своєю невинністю,

втраченою у 14 років,

але й поставив під сумнів

найважливіше, що спочатку
привернуло мене до цього руху:

самовизначення, своє місце та мету —

в пошуках чого я перебував,
коли був хлопчиком.

І тепер я знову боровся
з власним уявленням про себе.

Я — неонацист і розпалювач ворожнечі

чи турботливий батько і чоловік?

Чи моє справжнє місце —
у колі тих, кого я зібрав

з метою потішити власне его,

бо відчував ненависть до себе
і хотів спроектувати її на інших,

чи поряд з тим, кому я
у прямому сенсі подарував життя?

У чому мій намір? Спалити землю

чи зробити її кращою для своєї родини?

І раптом мене ніби вдарила блискавка,

і я більше не був упевнений у ролі,
яку грав протягом останніх восьми років.

Якби мені лише вистачило хоробрості
полишити все у той момент,

зрозуміти, яка саме боротьба
розривала мене тоді,

то, можливо, трагедії
можна було б уникнути.

А я робив собі поступки.

Я перестав займатися злочинною
діяльністю заради родини,

бо побоювався, що можу
втрапити за ґрати або на той світ,

а їм доведеться боротися за виживання.

Я покинув посаду лідера

і натомість відкрив музичну крамницю,

де я планував продавати музику,
що прославляє білий расизм,

яку я імпортував з Європи.

Та я знав, що якби я продавав
лише расистську музику,

то місцеві б не дозволили мені працювати.

Тому я вирішив заповнити полиці
й іншими дисками,

у стилях панк-рок, важкий метал

та хіп-хоп.

І в той час, коли продажі
расистської музики

становили 75 відсотків мого прибутку,

бо люди приїжджали з усієї країни,
щоб купити її у мене,

в єдиній крамниці, де вона продавалася,

у мене також були покупці, які
приходили заради іншої музики.

І зрештою, вони починали зі мною розмови.

Одного дня до крамниці
зайшов чорношкірий підліток,

який був помітно засмучений.

Я вирішив спитати у нього, що трапилося.

Він розповів, що його мамі
діагностували рак молочних залоз.

І раптом з цим чорношкірим парубком,

з яким я і словом не обмовився раніше,

я зміг знайти спільну мову,

бо моїй мамі теж поставили такий діагноз

— я міг розділити його біль.

Іншого разу до крамниці зайшла
гомосексуальна пара з сином,

і для мене було беззаперечно,
що вони любили його

так само палко, як і я свого.

І раптом я не зміг пояснити
чи обґрунтувати пересуд,

що створився в моїй свідомості.

Я вирішив вилучити
расистську музику з продажу,

бо мені стало надто
соромно продавати таке

перед своїми новими друзями.

Звичайно, крамниця перестала
окуповуватися,

і мені довелося її закрити.

У той самий час я втратив
майже все у своєму житті.

Я скористався нагодою вийти з руху,

частиною якого я був вісім років,

залишити своє "я", своє місце та мету,

які я знав протягом більшої
частини свого життя.

У мене не лишилося нікого.

Я втратив засоби до існування,
бо закрив крамницю.

Я не підтримував хороших
стосунків з батьками,

хоча вони й намагалися налагодити контакт.

Дружина з дітьми пішла від мене,

бо я не полишив рух достатньо швидко.

І раптом

я знову не знав, хто я,

де моє місце,

у чому моє призначення.

Я почувався знедоленим,

і часто прокидався вранці

без бажання жити.

Близько п'яти років потому

одна з небагатьох моїх друзів,
які хвилювалися за мій стан,

прийшла до мене і сказала:

"Ти мусиш щось робити,
бо я не хочу бачити, як ти згасаєш".

Вона запропонувала мені
влаштуватися на роботу

в технологічну компанію ІВМ,
де працювала вона.

Так, я теж подумав, що вона збожеволіла.

(Сміх)

Ось він я — екс-нацист,
який тримає під замком своє минуле,

вкритий тату, що пропагують
расову ненависть.

Без вищої освіти.

Мене не один раз виганяли
з декількох шкіл.

У мене навіть комп'ютера не було.

Але я з'явився на співбесіду

і якимсь магічним чином отримав роботу.

Я був у захваті.

І потім прийшов у жах, дізнавшись,

що мене відправлять
встановлювати комп'ютери

в мою старшу школу,

з якої мене двічі виганяли.

У цій школі я здійснював
акти насилля

щодо учнів та вчителів,

я організував там протест
на передньому подвір'ї

за рівноправність для білошкірих

і навіть влаштував страйк у їдальні,

вимагаючи створити спілку білих учнів.

І звичайно, за законами карми,

протягом перших двох годин

хто б ще міг пройти повз мене,
як не містер Джонні Холмс,

дебелий чорношкірий охоронець,
з яким я колись влаштував бійку

і який вигнав мене зі школи другого разу,

вивівши мене звідти у наручниках.

Він мене не впізнав.

Але я побачив його,

і не знав, що робити.

Я стояв, як вкопаний.

Я, тоді вже дорослий чоловік,
який покинув рух багато років тому,

пітнів та тремтів.

Я вирішив, що маю щось зробити.

Я вирішив, що маю понести
покарання за гріхи минулого,

про які протягом п'яти
років я намагався забути.

Я намагався завести нових друзів та
прикрити тату під довгими рукавами,

і не зізнався б, що я їх маю,

бо боявся, що мене судитимуть так само,

як я засуджував інших.

Тож я вирішив побігти
за містером Холмсом на паркінг —

що, ймовірно, не було
моїм найрозумнішим рішенням.

(Сміх)

Але я наздогнав його якраз тоді,
коли він сідав у авто,

та поплескав його по плечу.

І коли він повернувся і впізнав мене,

то зробив крок назад, бо злякався.

Я не знав, що казати.

Зрештою, до мене вернувся дар мови
і я спромігся сказати лише

"Пробачте".

Він обійняв мене

і пробачив мені.

І заохотив мене пробачити себе.

Він зрозумів, що це не історія якогось
пропащого безталанного хлопця,

який приєднується до банди
і потрапить за ґрати.

Він знав, що моя історія — це історія
кожного юнака, який був вразливим

і шукав своє "я", своє місце
та своє призначення,

а потім опинився у глухому куті

і не міг більше себе відшукати,

тому звернув на хибну стежку.

Він взяв з мене одну обіцянку —

що я розповідатиму свою історію
будь-кому, хто слухатиме.

Це трапилось 18 років тому,

і з тих пір саме це я роблю.

(Оплески)

Ви можете гадати зараз:

як хороший хлопець
з працьовитої родини іммігрантів

ступив на такий темний шлях?

Одне слово: ями.

Саме так. Ями.

Я втрапив у багато з них,
коли був дитиною.

І всі ми через це проходили —

коли з нами трапляються речі,

що неминуче зіштовхують
нас з правильного шляху,

і якщо ці проблеми не вирішити,

не звертати на них уваги

та не займатися ними,

то можна не на жарт
загубитися у темних коридорах.

Цими речами можуть виступати травми,

насильство, безробіття,

недбалість,

недоліковані психічні розлади,

навіть привілеї.

І якщо на життєвому шляху ми
натрапляємо на багато таких ям,

не маючи засобів
та допомоги обійти їх

чи вибратися з них,

тоді іноді хороші люди
зрештою вчиняють погано.

Таким є Даррелл.

Він — з півночі штату Нью-Йорк.

Він прочитав мою біографію

і його дуже засмутила заключна частина.

Бачите, я з руху вибрався,

він же досі був його частиною.

Він написав мені в електронному листі:

"Мені справді не сподобалося,
як все завершилось".

Я сказав: "Ну, мені шкода".

(Сміх)

"Але якщо хочеш про це
поговорити, то можна".

І після кількох тижнів
листування з Дарреллом

я дізнався, що він —
31-річний ветеран військових сил,

котрий отримав поранення.

А зараз він дуже злився тому,
що не міг поїхати в Афганістан

і вбивати мусульман.

І одного разу по телефону

він сказав мені, що бачив у парку
мусульманина за молитвою,

і все, що йому хотілося зробити,

— це врізати йому по обличчю.

Наступного дня я вилетів до Баффало,

зустрівся з Дарреллом

і спитав його:

"Ти колись зустрічав мусульманина?"

Він відповів: "Ні!

Якого дідька я б мав цього хотіти?

Вони — зло. Я не хочу мати
до них жодного стосунку".

Я сказав: "Гаразд".

Я вийшов з-за столу, пішов до вбиральні,

дістав телефон,

загуглив номер телефону місцевої мечеті

і дуже тихо зателефонував туди з вбиральні

і сказав: "Даруйте, імаме,
мені потрібна послуга.

У мене є християнин,

який би з радістю познайомився
ближче з вашою релігією".

(Сміх)

"Ви не проти, якщо ми заїдемо до вас?"

Переконати Даррелла було непросто,

але врешті-решт ми доїхали,

і коли я постукав у двері,

імам попередив, що для нас
він має лише 15 хвилин,

бо він готується до служби.

Я відповів: "Нам підійде".

Ми зайшли,

а дві з половиною години потому
вийшли, заплакані і в обіймах,

зблизившись, як не дивно,

на основі нашого спільного
захоплення Чаком Норрісом.

(Сміх)

Не знаю, що такого в цьому було,

але з пісні слів не викинеш.

Я радий повідомити, що Даррелл та імам

тепер часто зустрічаються
за обідом в місцевій перекусній,

де готують фалафель.

(Оплески)

Розумієте, це все — результат
віддалення один від одного.

Ненависть породжується невіглаством.

Їі батько — страх, а відчуження — мати.

Коли ми чогось не розуміємо,
ми зазвичай цього побоюємося,

і коли ми тримаємося
від цього осторонь,

то страх росте, та іноді
перетворюється в ненависть.

З того часу, як я вийшов з руху,
я допоміг більше сотні людей

покинути екстремістські рухи,
рухи білого расизму --

(Оплески)

навіть групи джихадистів.

У мене це виходить
не шляхом сварок з ними,

не шляхом обговорення,

я навіть не доводжу їм,
що вони помиляються,

хоча, Боже, як же мені
іноді хочеться це зробити.

Але я утримуюся.

Натомість, я не відштовхую їх.

Я підпускаю їх ближче,

вислуховую усі їхні проблеми, їхні "ями",

а потім починаю їх заповнювати.

Я намагаюся зробити людей стійкішими,

більш впевненими у собі,

щоб вони мали якості, необхідні
для конкурентної боротьби,

а не зводили все до обвинувачення інших,

яких вони ніколи не бачили.

На завершення я хочу залишити вам
для роздумів лише одне.

Всі ті, з ким я працював,
скажуть вам одне й те саме.

Перше, вони стали екстремістами,
бо хотіли знайти своє місце,

а не тому, що їм подобалася
ідеологія чи догма.

Друге, з руху їх витягнуло

отримання співчуття

від того, від кого вони
найменше його заслуговували,

коли вони найменше його заслуговували.

(Оплески)

Тож я хотів би поставити
вам нелегке завдання:

сьогодні, завтра,
а в найкращому випадку, щодня —

знайдіть того, хто, на вашу думку,
не вартий вашого співчуття,

і обдаруйте його ним,

бо я запевняю вас,

саме йому воно найбільше потрібне.

Дуже дякую.

(Оплески)