Чімананда Адічі: небезпека єдиної точки зору

Наші життя та культури насичені численими історіями, які перетинаються між собою. Письменниця-романістка Чімананда Адічі розповідає історію про те, як вона знайшла автентичний голос своєї культури - і застерігає, що сприймаючи іншу людину чи країну лише з однієї сторони, ми ризикуємо дістати великих непорозумінь.

Я - оповідниця.

І сьогодні ви зможете почути кілька моїх власних історій

про те, що я називаю "небезпека єдиної точки зору".

Я виросла в університетському містечку в східній Нігерії.

Моя мама каже, що я навчилась читати в 2 роки,

хоча я думаю, що швидше за все тоді мені було 4.

Я рано навчилась читати, і те, що я читала

були англійські та американські дитячі книжки.

Я також рано навчилась писати

і коли, десь у 7 років, я почала писати

оповідання, розмальовуючи їх кольоровими олівцями,

які моя бідолашна мама повинна була читати,

я писала точно такі ж історії, які читала.

Усі мої герої були білошкірі з блакитними очима,

вони бавились в снігу,

вони їли яблука

і вони багато розмовляли про погоду,

Як же це прекрасно,

що сонце вийшло з-за хмар.

(Сміх)

І все це незважаючи на те, що жила я в Нігерії.

Я ніде не бувала окрім Нігерії.

У нас не було снігу, ми їли манго,

і ніколи не говорили про погоду,

тому що в цьому не було потреби.

Мої герої також пили багато імбирного пива,

тому що герої тих англійських книжок, які я читала

зазвичай пили імбирне пиво.

Це нічого, що я і гадки не мала, що таке імбирне пиво

(Сміх)

Багато років потому в мене з'явилось величезне бажання

скуштувати імбирного пива.

Та це вже інша історія.

Я думаю, це є яскравим прикладом того,

наскільки сприйнятливі та вразливі ми є

перед лицем історій

особливо, будучи дітьми.

Оскільки усе, що я читала - це книги,

в яких героями були іноземці.

Я була переконана, що книгам

властиві герої-іноземці

і вони повинні розповідати про те,

з чим я не могла себе особисто ототожнювати.

Все змінилось, коли я відкрила для себе африканські книжки.

Їх було не так вже й багато, і

знайти їх було не так просто як закордонні книги

Але завдяки таким письменникам як Чінуа Ачебе і Камара Лае

відбувся психологічний перелом у моєму сприйнятті

літератури.

Я усвідомила, що такі люди як я,

дівчата з шоколодним кольором шкіри,

чиє кучеряве волосся просто неможливо зав'язати у хвостик,

можуть існувати в літературі.

Я почала писати про те, що знала.

Я любила ті американські і англійські книги, які я читала.

Вони пробуджували мою уяву. Вони відкривали переді мною новий світ.

Та їхнім неумисним впливом

було те, що я не знала, що такі як я

можуть існувати в літературі.

Тому відкриття африканських письменників було для мене тим,

що врятувало мене від одностороннього погляду

на те, що таке книги.

Я виросла в звичайній нігерійській сім'ї з середнім достатком.

Мій батько був викладачем.

Моя мама - адміністратором.

І в нас, як це було тоді прийнято,

постійно жила прислуга з сусідніх селищ.

Коли мені виповнилось 8, до нас прийшов новий хлопчик-слуга.

Його звали Фіде.

Все, що мама розповідала нам про нього

це те, що його сім'я - дуже бідна.

Моя мама відправляля його сім'ї солодку картоплю і рис,

а також наш старий одяг.

Коли я не доїдала свою вечерю, мама завжди казала

"Доїдай. Хіба ти не знаєш? Такі люди як сім'я Фіде взагалі нічого не мають."

Я завжди співчувала сім'ї Фіде.

Однієї суботи ми поїхали до нього в село,

його мама показала нам красивий візерунчастий кошик,

який сплів брат Фіде з пофарбованої пальми.

Я була вражена.

Мені й на думку не спадало, що хтось у його сім'ї

може створити щось подібне.

Все, що я про них чула - це те наскільки бідні вони були

і для мене стало неможливим бачити їх

чимось більшим ніж бідняками.

Їхня бідність - єдине, що я знала про них.

Я згадала про це через кілька років, коли відправлялась з Нігерії

в США на навчання.

Мені було 19.

Моя сусідка по кімнаті, американка, була шокована.

Вона запитала мене, де я навчилась настільки досконало говорити англійською,

і була здивована, коли почула, що в Нігерії

англійська - державна мова.

Вона хотіла послухати мою "племінну музику" (як вона це називала)

і в результаті розчарувалась,

коли я дістала касету Мераї Кері.

(Сміх)

Вона припускала, що я не знаю як

користуватись плитою.

Що мене вразило - це те, що жаліти мене вона почала

ще до зустрічі зі мною.

ЇЇ ставлення до мене як до африканки

було, свого роду, опікунською добронаміреною жалістю.

Те єдине, що моя сусідка знала про Африку

було завжди чимось негативним.

Ця єдина історія не допускала того,

що африканці можуть хоч якось бути схожі на неї,

не було в ній місця нічому іншому окрім співчуття,

жодної можливості для взаємодії, як рівні людські істоти.

Я повинна сказати, що до мого від'їзду до Америки я не

була свідома того, що я - африканка.

Але коли я була в Америці, щойно починалась розмова про Африку, люди завжди запитували мою думку.

Це нічого, що я зовсім не знала таких місць як Намібія.

Та все ж я прийняла цю нову ідентичність,

і тепер у багатьох випадках я бачу себе як африканку.

Хоча й досі мене часто дратує, коли

Африку розглядають як країну.

Останній найяскравіший приклад цього - це політ

із Лагоса 2 дні тому, під час якого

оголосили

про проведення благодійних акцій в "Індії, Африці та інших країнах."

(Сміх)

Таким чином, після кількох років перебування в США як африканки

я почала розуміти ставлення моєї сусідки до мене.

Якби я не виросла в Нігерії, якби все, що я знала про Африку

було з популярних джерел інформації,

я б теж думала, що Африка - місце

красивих пейзажів, незвичайних тварин

і дивних людей,

які ведуть безглузді війни, помирають від бідності та СНІДу,

які не можуть говорити за себе

і очікують на допомогу

добрих білошкірих іноземців.

Я б уявляла африканців такими ж, якою

я бачила в дитинстві сім'ю Фіде.

Я думаю, що така єдина точка зору на Африку походить із західною літератури.

Ось цитата

із записів лондонського торговця Джона Локка,

який у 1561 році здійснив плавання до західної Африки

і вів вражаючі записи у щоденнику своєї подорожі.

Зображаючи чорних африканців

як безпритульних тварин

він пише, "Вони також люди без голів,

у яких рот і очі - у грудях".

Я сміюсь кожного разу, коли це читаю.

І ми повинні захоплюватись уявою Джона Локка

Але головне в його записах те, що

вони являють собою зародження

традиційної західної точки зору про Африку.

Африка - місце всього негативного,

інакшості, неуцтва,

людей, які, за словами чудового поета

Редьярда Кіплінга

"напівдияволи, напівдіти"

Я почала усвідомлювати, що моя сусідка-американка

впродовж всього свого життя скоріш за все

бачила і чула різні версії

цієї єдиної історії,

так само як і один викладач

якось підмітив, що мій роман зовсім не африканський.

Я вже була готова визнати, що щось

не так з моїм романом,

що деякі його частини невдалі,

але я навіть не могла уявити, що моєму роману

бракувало африканської автентичності.

Насправді я не знала, що

таке африканська автентичність.

Викладач сказав мені, що мої персонажі

були занадто схожі на нього,

освіченого чоловіка середнього достатку.

Персонажі моїх книг водили машини.

Вони не помирали з голоду.

Через це вони не були "справжніми" африканцями.

Але я повинна додати, що я теж винна

в сенсі єдиної точки зору.

Кілька років тому я відвідала Мексику

Політична ситуація в США була тоді напруженою,

і відбувалось багато суперечок щодо питання імміграції.

І як це часто буває в Америці,

імміграція почала асоціюватись із вихідцями з Мексики.

Були численні історії про мексиканців

як людей, що

грабували систему охорони здоров'я,

таємно перетинали кордон

та яких заарештовували на кордоні, і тому подібне.

Я пам'ятаю, як першого дня я гуляля в Гвадалахарі

і спостерігала за людьми, які йшли працювати,

які загортали тортильї на базарах,

курили, сміялись.

Я пам'ятаю що спочатку я була трохи здивована.

Та раптом мені стало соромно.

Я зрозуміла що я настільки увібрала в себе

ті описи мексиканців, що їх подавала преса,

що для мене вони перетворились лише на

жалюгідних іммігрантів.

Я піддалась цим єдиними розповідям про мексиканців

і мені ще ніколи не було так соромно.

Ось так і можна створювати єдину точку зору,

показувати народ з цієї єдиної сторони,

як щось одне,

знову і знову,

і вони постають саме такими.

Неможливо розповідати про єдину точку зору

не зазначивши про владу.

В мові Ігбо є слово,

яке я згадую щораз, думаючи про

світові структури влади, це слово - "nkali".

Це іменник, що приблизно перекладається

як бути кращим ніж інші.

Як і у сфері економіки та освіти,

історії також визначаються

за принципом nkali.

Як і хто їх розповідає,

коли і скільки цих історій розповідають,

все це справді залежить від влади.

Влада - це здатність не лише розповісти про інших людей,

але й зробити цю розповідь найбільш поширеною.

Палестинський поет Моудрід Баргхоуті пише,

що якщо ви хочете позбавити людину особистості,

найпростіше зробити це - розповісти історію про неї,

почавши з "по-друге".

Розпочніть історію зі стріл індіанців,

а не з колонізації британців -

і це буде зовсім інша історія.

Почніть історію з

краху африканських держав,

а не зі створення африканських колоній

і в вас буде зовсім інша точка зору.

Недавно я виступала в університеті, де

один студент сказав мені, що йому

так шкода,

що нігерійські чоловіки б'ють свої сім'ї,

як це робить батько в моєму романі.

На що я йому відповіла, що зовсім нещодавно прочитала книгу

"Американський психопат"

(Сміх)

і мені дуже шкода,

що молоді американці виявились серійними вбивцями.

(Сміх)

(Аплодисменти)

Звичайно, я це сказала в момент певного роздратування.

(Сміх)

Але я б ніколи про це не подумала

лише через те, що прочитала книгу,

персонаж якої - серійний вбивця,

і що він міг бути образом

усіх американців.

Це не тому, що я чимось краща ніж цей студент,

але через культурну та економічну могутність Америки

я багато знаю про цю країну.

Я читала Тайлера і Апдайка, Стейнбека і Гейтскіла.

У мене не було єдиного погляду на Америку.

Кілька років тому, коли я дізналась що письменник повинен

мати нещасливе дитинство

щоб бути успішним,

я почала розмірковувати, які б це придумати собі

знущання наді мною моїх батьків.

(Сміх)

Та правда в тому, що в мене було дуже щаливе дитинство,

сповнене сміху та любові, у дружній сім'ї.

Були в мене також дідусі, які померли в таборах для біженців.

Мій двоюрідний брат Полле помер через брак відповідної медичної допомоги.

Один зі моїх близьких друзів, Околома, загинув в авіакатастрофі,

тому що в нас не вистачало води для пожежних машин.

Я виросла в умовах репресивного військового управління,

яке знецінило освіту,

через що мої батьки не завжди отримували зарплатню.

Ще будучи дитиною, я пам'ятаю як не стало джему на столі,

тоді зник маргарин,

згодом хліб став занадто дорогий,

ще пізніше зменшилась кількість молока.

Та більше всього, якийсь політичний страх, що вже на той час став нормою,

проникнув в життя кожного з нас.

Всі ці історії зробили мене такою, якою я є зараз.

Але вдаватись лише до цих негативних моментів

означає применшити мій життєвий досвід

і забути всі ті інші історії,

які сформували мене.

Єдина точка зору створює стеоретипи,

і їхня проблема

полягає не в тому, що вони помилкові,

а в тому, що вони неповні.

Вони перетворюють одну історію в єдину.

Звичайно, Африка - континент нещасть та лиха.

Є безмірні нещастя, такі як жахливі згвалтування в Конго,

і є гнітючі - наприклад те, що

на одне робоче місце в Нігерії претендують 5 000 людей.

Але є й інші історії, зовсім непов'язані з нещастям,

які потрібно розповідати.

Я завжди відчувала, що неможливо

знайти щось спільне з місцем чи людиною,

не пов'язуючи себе з усіма історіями про те ж місце чи ту ж людину.

Наслідком єдиної точки зору

є те, що вона позбавляє людей гідності.

через неї нам важче визнати рівність людей.

Вона підкреслює наскільки ми різні,

а не те, наскільки ми схожі.

А що якби до моєї поїздки в Мексику

я б спостерігала за суперечками, що точились навколо питання імміграції, з обох сторін

як зі сторони США, так і зі сторони Мексики.

А що якби моя мама пояснила мені, що сім'я Фіде була бідна,

але працьовита?

Що якби у нас була африкаська телемережа

яка б повідомляля увесь світ про все, що відбувається в Африці?

Це те, що нігерійський письменник Чінуа Ачебе називає

"рівновагою усіх точок зору".

Що якби моя сусідка знала про мого нігерійського видавця,

ім'я якого Мукта Бакарай,

чудового чоловіка, який залишив роботу в банку

щоб здійснити свою мрію - створити видавницто?

Існувала загальноприйнята думка, що нігерійці не читають літературу.

Він з цим не погоджувався. Він вважав,

що ті люди, які вміють читати, читали б,

якби книги стали загальнодоступними, а їх ціна була прийнятною.

Невдовзі після того, як він опублікував мій перший роман,

телеканал в Лагосі запросив мене на інтерв'ю.

Одна жінка, яка працювала там кур'єром, підійшла до мене і сказала:

"Я просто в захваті від вашого роману. Але кінцівка мені не сподобалась.

Ви повинні написати продовження, і ось що має статись..."

(Сміх)

І вона, не зупиняючись, розповідала мені яким має бути продовження.

Я була не лише зачарована, але й зворушена.

Вона була пересічною нігерійкою, з числа простих людей,

яка не мала б вміти читати.

Та вона не лише прочитала книгу, але й зробила її своєю

і вважала, що має повне право сказати мені,

що слід написати у продовженні.

А що, якби моя сусідка знала про мою подругу Фумі Онду,

безстрашну жінку, ведучу телешоу в Лагосі,

яка повна рішучості говорити про те, що ми хотіли б забути?

Що, якби моя сусідка знала про операцію на серце

яку провели в лікарні Лагосу минулого тижня?

Що якби моя сусідка знала про сучасну нігерійську музику,

талановитих людей, які виконують пісні англійською і піджин,

мовою ігбо, йоруба чи іджо,

які змішують музику від Джей-Зі і Фели

до Боба Марлі і своїх дідусів.

Що якби моя сусідка знала про адвоката,

яка нещодавно судилась в Нігерії,

щоб відмінити безглуздий закон,

за яким жінка мала отримати дозвіл від свого чоловіка,

перед поновленням свого паспорту?

Що якби моя сусідка знала про Нолівуд,

де люди попри значні технічні труднощі знімають фільми, використовуючи інноваційні технології.

Ці фільми настільки популярні,

що їх можна розглядати як найкращий зразок того

як нігерійці поглинають все створене ними?

Що якби моя сусідка знала про мого надзвичайно амбіційного перукаря,

жінку, яка розпочала свій власний бізнес пов'язаний з нарощуванням волосся?

Або про мільйони інших нігерійців,

які відкривають свої компанії й інколи зазнають невдачі,

та все ж не зупиняються на шляху до здійснення своїх мрій?

Кожного разу, коли я вдама, я натрапляю на

звичайні джерела роздратування для більшості нігерійців:

наша невдала інфраструктура, наш невдалий уряд,

та я також зустрічаю надзвичайно стійких людей, які

мають успіх незважаючи на уряд,

а не через нього.

Кожного літа я веду в Лагосі семінари для письменників,

Мене завжди вражає, скільки людей записуються на семінари,

скільки людей виявляють бажання писати,

розповідати історії.

Разом з моїм нігерійським видавцем ми нещодавно створили некомерційну організацію,

Фарафіна Трест.

У нас великі мрії: побудувати нові бібліотеки,

модернізувати вже існуючі,

забезпечити книгами державні школи,

які не мають книг у своїх бібліотеках,

а також організовувати багато семінарів,

присвячених читанню і письму,

для усіх, хто бажає поділитись нашими історіями.

Історії важливі.

Всі історії важливі.

Історіями можна обмовити когось чи позбавити достоїнства.

Але історією можна й розширити чиїсь можливості і гуманізувати.

Історії можуть зламати людську гідність,

але разом з тим вони можуть її відновити.

Американська письменниця Еліс Уокер писала це

про своїх родичів з Півдня,

які переїхали на Північ.

Вона показала їм книгу про

життя на Півдні, яке вони залишили позаду:

"Вони сідали, самі читали книжку

чи слухали як я читаю, і відчували себе щасливими."

Я б хотіла завершити такою думкою:

Коли ми відмовляємось від єдиної точки зору,

коли ми розуміємо, що немає єдиної історії

про будь-яке місце,

ми віднаходимо своєрідний рай.

Дякую вам за увагу.

(Аплодисменти)