Джейн Фонда: Третій акт життя

На очах нашого покоління очікувана тривалість життя зросла на 30 років - і ці роки не просто такі-собі замітки на полях чи відхилення від норми. На TEDxWomen, Джейн Фонда пропонує інший погляд на новий етап нашого життя.

За останнє століття

відбулося чимало революцій,

але найважливішою з них

була революція довголіття.

Ми живемо в середньому

на 34 роки довше, ніж наші прапрадіди.

Задумайтесь.

Ми отримали змогу

прожити ще одне доросле життя.

Все ж, наша культура

ще не дійшла згоди, що це значить.

Нікуди не зникла стара парадигма

життя як дуги.

Це древня метафора.

Ви народжуєтеся, досягаєте розквіту в середньому віці,

і скочуєтеся до старечої немочі.

(Сміх)

Вік як патологія.

Але сьогодні багато людей —

філософи, митці, лікарі, науковці —

по-новому дивляться на так званий третій акт,

три останні десятиліття життя.

Вони розуміють, що це насправді етап розвитку,

сповнений певного значення.

Етап, який нагадує середній вік

не більше, ніж юність нагадує дитинство.

І нам слід разом з ними задуматись,

як використати цей час?

Як успішно його прожити?

Як виглядає нова метафора

старіння?

Торік я досліджувала цю тему.

І дійшла висновку, що

найбільш влучна метафора старіння —

це сходи.

Сходження людського духу

до мудрості, внутрішньої єдності,

і гармонії з собою.

Вік — не як патологія:

вік — як можливість.

І знаєте що?

Це можливість не тільки для щасливчиків.

Виявляється, що

більшість людей віком за 50

почуваються краще.

Вони спокійніші й терпиміші.

У цьому віці ми бачимо спільне,

а не шукаємо відмінності.

Дехто навіть каже,

що ми щасливіші.

Скажу чесно, я такого не сподівалася.

Я належала до тих людей, які постійно в депресії.

Коли я наближалась до п'ятидесяти,

я прокидалася вранці,

і мої перші шість думок були негативними.

Я злякалася.

Я подумала, о Боже,

я стану старою буркотухою.

Але зараз, на самій середині свого третього акту,

я розумію, що ніколи не була такою щасливою.

Я чудово почуваюся.

Я також виявила,

що коли ми вже самі старі,

а не дивимось на старість збоку,

то перестаємо боятися.

Ми розуміємо, що залишаємося собою.

Можливо, навіть більше, ніж раніше.

Якось Пікассо сказав: "Треба довго жити, щоб стати молодим".

(Сміх)

Я не хочу ідеалізувати старіння.

Звісно, немає жодної певності,

що старість стане часом насолоди та розвитку.

З одного боку, це справа везіння,

а з іншого — генетики.

Власне, одна третя успіху залежить від генетики.

З цим нічого не вдієш.

Але це значить, що на дві третини нам під силу подбати

про свій успіх

у третьому акті.

Зараз ми поговоримо про те,

як зробити ці "додаткові" роки успішними,

і як прожити цей час, змінивши своє життя на краще.

Я скажу ще кілька слів про сходи,

які видаються дивною метафорою для літніх людей,

адже старшим людям важко підійматися сходами.

(Сміх)

Мені, до речі, теж.

Як відомо,

увесь світ керується загальним законом:

ентропія, другий закон термодинаміки.

Ентропія означає, що все у світі — все-все —

перебуває у стані занепаду і руйнування.

У стані дуги.

Єдиним винятком цього загального закону

є людський дух,

який розвивається вгору —

немов підіймається східцями -

до внутрішньої єдності,

мудрості та гармонії з собою.

Я наведу один приклад.

Сходження вгору

відбувається наперекір тілесним стражданням.

Три роки тому

я прочитала статтю в газеті "Нью-Йорк Таймс".

Йшлося про чоловіка на ім'я Ніл Селінджер,

57-річного юриста на пенсії.

Він подався на літературні курси в коледж Sarah Lawrence,

де розкрив у собі талант до письма.

Через два роки Нілу поставили діагноз:

бічний аміотрофічний склероз, або хвороба Лу Ґеріґа.

Це жахлива хвороба. Невиліковна.

Вона руйнує тіло, але не зачіпає мозок.

У цій статті пан Селінджер

описує, що з ним відбувається.

Цитую:

"Мої м'язи слабнули,

але письмо сильнішало.

Я поволі втрачав дар мови,

але набував дар голосу.

Безсилий, я зростав.

Втративши так багато,

я врешті знайшов себе".

На мою думку, Ніл Селінджер -

це символ підйому сходами

під час третього акту.

Усі ми з народження маємо сильний дух,

але він інколи підупадає

під тягарем життєвих труднощів —

жорстокості, насильства, байдужості.

Можливо, наші батьки страждали від депресії.

Можливо, вони були нездатні любити нас

більше, ніж ми на це заслуговували своєю поведінкою.

Можливо, ми досі страждаємо

від психічного болю, від рани.

Відчуваємо, що не завершили стосунки з певними людьми.

Або самі почуваємося незавершеними.

Можливо, завдання третього акту —

завершити завершення самих себе.

Я постала перед цим завданням, коли наблизилась до третього акту -

свого шістидесятиріччя.

Як прожити цей час?

Що слід досягнути на цьому завершальному етапі?

І я зрозуміла — щоб знати, куди мені йти,

треба знати, звідки я прийшла.

Отож я озирнулася

і ретельно переглянула два перші акти.

Я прагнула зрозуміти, якою я тоді була.

Якою я була насправді,

а не якою мої батьки чи інші люди хотіли мене бачити,

чи якою вони мене сприймали.

Але якою я була? Якими були мої батьки?

Не як батьки, а як люди?

Якими були мої дідусі та бабусі?

Як вони ставилися до моїх батьків?

Ось що я хотіла зрозуміти.

Через декілька років я дізналася,

що психологи називають

такі спроби аналізу

"переглядом власного життя".

Вони кажуть, що цей аналіз прояснює

життя особи,

сповнює його новим значенням.

Я зрозуміла, що багато в чому

помилялася, коли ставила собі за провину речі,

коли вбачала в собі речі,

які часто не мали нічого спільного зі мною.

Це була не ваша вина. З вами все гаразд.

Тепер озирніться,

пробачте їм,

і пробачте собі.

Ви звільните себе

від минулого.

Зміните

своє ставлення до нього.

Коли я досліджувала цю тему,

мені трапилася книжка Віктора Франкла

під назвою "Людина у пошуках сенсу".

Німецький психіатр Віктор Франкл

п'ять років був в'язнем у нацистському концтаборі.

Від писав, що у таборі він міг передбачити,

хто із в'язнів після визволення

зможе повернутися до нормального життя,

а хто — ні.

Він пише:

"Від вас можуть забрати все, що ви маєте,

окрім одного:

вашої свободи вибору,

як відреагувати

на певну ситуацію.

Ось що визначає

якість прожитого життя —

не багатство чи бідність,

слава чи невідомість,

здоров'я чи муки.

Якість нашого життя залежить від того,

як ми ставимося до цих явищ,

якого надаємо їм значення,

що про них думаємо,

і чи дозволяємо їм керувати нашим настроєм".

Можливо, головна мета третього акту -

повернутися і спробувати

змінити ставлення

до минулого.

Когнітивні дослідження стверджують:

якщо це нам вдасться,

відбудуться неврологічні зміни.

У мозку утворюються нейронні провідні шляхи.

Наприклад, якщо ви певний час

негативно реагували на минулі події чи людей,

хімічні та електричні сигнали, які проходять через мозок,

утворюють нейронні провідні шляхи.

З часом ці провідні шляхи стають фіксованими,

входять у норму,

дарма що це нам шкодить,

спричиняє стрес і тривогу.

Проте

якщо ми озирнемось і змінимо

своє ставлення

до людей чи подій із минулого,

провідні шляхи зміняться.

Якщо згадка про минуле

викликатиме в нас позитивні почуття,

це ввійде в норму.

Ми зіб'ємо температуру до нуля.

Ми мудрішаємо

не тоді, коли з нами щось трапилося,

а тоді, коли ми

обдумуємо цю подію.

Тоді ми досягаємо внутрішньої єдності,

мудрості та гармонії з собою.

Ми стаємо тим, ким могли би бути.

Від народження жінкам властива внутрішня єдність, чи не так?

Дівчатка спочатку зухвалі — "Так, хто це сказав?"

Ми активні.

Ми — суб'єкти нашого життя.

Але досить часто,

у підлітковому віці ми переймаємося тим,

як зайняти місце серед однолітків і стати популярним.

І стаємо суб'єктами та об'єктами життів інших людей.

Але тепер, під час третього акту,

у нас є змога

повернутися туди, звідки ми почали,

і вперше поглянути на життя по-новому.

Ми зробимо це

не лише заради самих себе.

Жінки похилого віку становлять

найбільшу частину населення у світі.

Якщо ми повернемося, по-новому поглянемо на себе,

і досягнемо внутрішньої єдності,

то здійснимо культурні зрушення у світі.

І станемо зразком для молодших поколінь,

які зможуть переоцінити власне життя.

Дуже дякую.

(Оплески)