Сумнів невіддільний від віри

Коли Леслі Гезлтон писала біографію Мухаммеда, її увагу привернув один факт: згідно із першоджерелами, у ніч, коли пророк отримав божественне одкровення, першою його реакцією був сумнів, трепет та навіть переляк. Пережите заклало основи його віри. Гезлтон підкреслює важливість сумніву як ключового елементу віри, який здатен покласти край будь-яким фундаменталістським течіям.

Написання біографії - незвичайне завдання.

Це - подорож по незвіданим просторам

чийогось життя.

Подорож-експедиція, яка може завести туди,

де і не мріяв опинитись,

а опинившись, довго не можеш повірити своїй удачі.

Це особливо стосується таких байдужих до релігії євреїв як я,

які наважилися досліджувати життя

самого пророка Мухаммеда.

Усе почалося з того, що п'ять років тому,

щоранку у туманному Сіетлі я прокидалась

з неможливим запитанням без відповіді:

Що насправді сталося

у пустелі тієї ночі

в іншій частині земної кулі понад тисячу років тому?

Що ж саме відбулося

тієї далекої ночі 610-го року,

коли Мухаммед отримав перше божественне одкровення Корану

на горі неподалік від Мекки?

Це - найтаємничіший момент ісламу,

над яким,звісно, неможливо провести

жодного емпіричного аналізу.

Однак це питання не йшло мені з голови.

Я добре усвідомлювала, що з вуст такої нерелігійної людини як я,

саме запитання можна сприйняти за

відверте нахабство.

(Сміх)

І я визнаю себе винною у всіх звинуваченнях,

оскільки будь-яке дослідження, прикладне чи інтелектуальне,

певною мірою є неуникним порушенням

існуючих меж.

І все ж деякі межі важче перетнути, ніж інші.

Розповідь про людину, яка бачила божественне,

так, як стверджують мусульмани, бачив Мухаммед,

раціоналісту здаються не фактом,

а радше яскравою вигадкою,

і, як і більшість з нас, я все ж таки вважаю себе людиною раціональною.

Що, можливо, і спонукало мене заглибитись у найперші згадки,

які стосуються тієї ночі.

Насправді, мене здивувало найбільше не те, що сталося,

а те, чого не сталося.

Мухаммед не летів у повітрі,

коли спускався з гори.

Він не біг з криками "Аллілуя!"

та "Благословімо Господа!"

Він не випромінював світла та радості.

І хору янголів не було,

так само як і музики сфер, захвату та ейфорії,

і золотої аури навколо нього теж не було.

Ніяких ознак, які б вказували на його істинну,

заздалегідь визначену роль Божого посланця.

Він не зробив нічого,

що змогло б спровокувати подальші розмови про обман

та назвати всю цю історію релігійною казкою.

Якраз навпаки.

Якщо вірити його власним словам,

від самого початку Мухаммед запевняв себе,

що все, що відбулося, не могло статися насправді.

У найкращому випадку це могло бути галюцинацією,

чимось неправильно почутим чи побаченим,

а можливо, сам розум грав з ним у злі жарти.

У найгіршому - одержимість,

перебування під владою злого джина,

який намагається обманути

та навіть забрати його життя.

Насправді, він був настільки переконаний

у своєму божевіллі та одержимості,

що як тільки зрозумів, що ще досі живий,

одразу ж захотів самотужки завершити справу -

зістрибнути у найглибше урвище,

покласти кінець всім пережитим стражданням,

припинивши своє існування.

Отже, людина, яка спускалась з гори тієї ночі,

була охоплена не радощами,

а заклякла від абсолютного, первісного страху.

Його переповняла не впевненість, а сумніви.

А ту панічну розгубленість,

відсторонення від усього навколо та

гнітючу обізнаність з тим,

що перебуває поза межами людського розуміння,

можна назвати не інакше як благоговійним трепетом.

Можливо, не так просто зрозуміти його стан,

адже зараз ми "благоговіємо"

хіба що від нових технологій та популярних відеороликів.

Винятком може бути потужний землетрус,

велич якого може змусити нас "благоговіти" по-справжньому.

У таких ситуаціях ми зачиняємо двері, присідаємо навпочіпки,

впевнені, що ми у безпеці,

чи, принаймні, сподіваємось на це.

Ми всіляко намагаємось заперечити той факт,

що не кожна ситуація контрольована,

і що далеко не все можна пояснити.

Незалежно від того, раціоналісти ви чи містики,

вірите ви в те, що слова, почуті Мухаммедом у ту ніч,

належать йому, чи вищим силам,

очевидним є те, що він їх справді почув

і проникся у такій мірі, яка докорінно змінила

його світобачення та уявлення про самого себе,

перетворивши цього скромного чоловіка

у затятого захисника соціальних та економічних свобод.

Страх був єдиною можливою реакцією,

єдиною можливою реакцією, властивій людині.

Занадто властивій, на думку консервативних мусульманських

богословів, які вважають, що

навіть не варто згадувати про його

наміри самогубства, незважаючи на те, що цей факт

зазначений ще у найдавніших ісламських джерелах.

Вони наполягають, що Мухаммед жодної миті не вагався,

а про відчай і взагалі мови не йшло.

У пошуках досконалості вони не можуть змиритися

із людською недосконалістю.

Хоча, якщо розібратися, що недосконалого у сумніві?

Коли я ознайомилась із першоджерелами, я зрозуміла

що саме сумніви Мухаммеда привернули мою увагу до нього

та допомогли мені зрозуміти його постать,

уявити його якомога реальніше.

І що більше я про це думала,

то очевиднішим здавалось, що

сумнів невід'ємний від віри.

Якщо ця ідея, на перший погляд, здається приголомшливою,

згадайте, що сумнів, як колись сказав Ґрем Ґрін, -

це першооснова будь-чого.

Відмовтесь від сумнівів, і те, що лишиться, буде не вірою,

а абсолютною, сліпою переконаністю.

Ви впевнені у тому, що володієте Істиною -

Істиною з великої літери -

і вся впевненість одразу переходить

у догматизм та праведність,

під якими я маю на увазі демонстративну, надмірну гордість

через свою правоту,

інакше кажучи, зарозумілість фундаменталістів.

Іронією є той історичний факт, що

найпоширенішим лайливим словом серед мусульманських фундаменталістів

було те ж саме слово, яке використовували християнські фундаменталісти,

відомі як хрестоносці,

і це слово "безбожник", яке походить з латинського "невіруючий".

Тут прихована навіть подвійна іронія, оскільки їхній абсолютизм

не має насправді нічого спільного з вірою.

Якщо розібратись, то вони і є "безбожниками".

Як і фундаменталісти усіх релігійних течій,

у них не було запитань - лише відповіді.

Вони винайшли прекрасну протиотруту від думки

та ідеальний прихисток для потреб справжньої віри.

Для цього їм не потрібно було страждати як Якову

під час його нічного поєдинку з янголом,

чи Ісусу, в ті 40 днів його поневірянь пустелею,

чи Мухаммеду, не тільки тієї ночі на горі,

а упродовж усього його життя як пророка,

коли Коран не давав йому впасти у відчай,

а він засуджував усіх тих, хто переконано заявляв,

що знають все, що потрібно знати,

і лише ці знання є істинними.

А ми, переважна, хоч і мовчазна, більшість

поступилися суспільною ареною на користь цієї екстремістської меншості.

Ми дозволили проголошувати, нести іудаїзм

жорстоким месіанцям на західному узбережжі Йордану,

християнство - лицемірним гомофобам

і фанатикам-жононенависникам,

а іслам - терористам-смертникам.

І ми дозволяємо собі закривати очі на те,

що незалежно ким вони себе називають -

християнами, євреями чи мусульманами - насправді жоден із цих

войовничих екстремістів не вірить по-справжньому в Бога.

Вони самі собі створили культ кровних братів, які

виросли на крові інших людей.

Це не віра.

Це - фанатизм, і ми нарешті мусимо перестати плутати ці два поняття.

Необхідно визнати, що справжня віра не пропонує ніяких простих відповідей.

Вона важка та непоступлива.

Вона вимагає безперервної боротьби,

невпинних сумнівів у тому, що ми, здавалось би, знаємо,

сумнівів у наших уявленнях та ідеях.

Віра стоїть пліч-о-пліч із сумнівом,

із яким веде безкінечний діалог

і якому іноді демонструє непокору.

І лише завдяки цій непокорі, я, агностик,

ще досі вірую.

Я вірую у те, що мир на Близькому Сході

можливий, попри масу доказів,

які вказують на протилежне.

Я не впевнена у цьому,

навіть важко сказати, що я справді думаю, що це можливо.

Я можу лише вірити в це,

переконати себе у самій ідеї,

і я саме так і роблю, оскільки у мене є спокуса

покірно опустити руки

та відступити у тишу.

Тому що відчай самореалізується.

Якщо ми впевнені, що щось неможливе,

саме так і відбувається.

А я, своєю чергою, відмовляюся так жити.

Насправді, багато хто з нас відмовляється,

незалежно від того, віруючі ми чи ні,

знаходимось десь посередині чи поза межами цих понять,

керує нами те, що попри сумніви

або навіть завдяки нашим сумнівам,

ми заперечуємо нігілізм відчаю.

Ми наполягаємо на вірі в майбутнє

та на віру у кожного з нас.

Можете вважати це наївним.

Або ж напрочуд ідеалістичним.

Але погодьтесь в одному:

це характерно людині.

Чи міг Мухаммед так радикально змінити цей світ

без такої віри, без відмови

змиритися із зарозумілістю консервативної впевненості?

Я думаю, що ні.

Як письменниця, яка останні п'ять років

провела в його компанії, я впевнена,

що він був би вкрай обурений учинками

войовничими фурндаменталістів, які сьогодні говорять та діють

в ім'я ісламу на Близькому Сході та в інших куточках світу.

Він був би невимовно приголомшений, якби дізнався, що половина земного населення

зазнає тиску виключно через свою статеву приналежність.

Він був би охоплений горем, якби дізнався, якого лиха чинять сектанти.

А тероризм він би назвав не лише злочином,

а непристойним перекручуванням

всього того, у що він вірив та за що боровся.

Він би процитував слова з Корану: "Кожен, хто володіє життям,

відповідальний за життя всього людства.

Кожен, хто рятує життя, рятує життя всього людства".

І він би повністю присвятив себе

тому, щоб важкий і тернистий процес встановлення миру увінчався успіхом.

Дякую.

(Оплески)

Дякую. (Оплески)