Народження віртуальної реальності як форми мистецтва

Кріс Мілк використовує новітні технології, щоб оповідати унікальні інтерактивні історії про людей. Під супровід віолончелі (Джошуа Роман) та фортепіано (МакКензі Штубберт), Кріс Мілк простежує свої стосунки з музикою та мистецтвом — від дитячих спогадів, коли він вперше вдягнув навушники, до теперішніх проривних проектів із віртуальної реальності. Він стверджує, що віртуальна реальність буде останнім із засобів оповідання історій, бо вона знищує межу між слухачами та оповідачем. Щоб унаочнити свою думку, він збирає разом глядачів ТЕД заради наймасовішого перегляду віртуальної реальності. Приєднайтеся до них і також візьміть участь у цій інтерактивній доповіді, використовуючи Google Cardboard після завантаження віртуального досвіду за посиланням with.in/TED.

В дитинстві

я пережив дещо настільки потужне,

що решту життя полював
на це відчуття,

але не там, де потрібно.

Це не була віртуальна реальність.

Це була музика.

Так почалася моя історія.

Це я.

Слухаю "Білий Альбом" Бітлз.

І вираз мого обличчя — і є тим почуттям,

яке я шукав відтоді.

Музика наповнює усе наше тіло,

рухається судинами

аж до самого серця.

Вона поглиблює будь-який досвід.

Хлопці?

(Музика)

Це дивовижний МакКензі Штубберт

і Джошуа Роман.

Музика —

(Оплески)

Так.

Музика будь-що робить емоційнішим.

Побачимо, як це спрацює
з нашою розмовою.

Правильна музика у правильний час
зливається з нами

на клітинному рівні.

Коли я чую ту пісню,

пісню того літа,

з тією дівчиною,

я відразу опиняюся там знов.

Привіт, Стейсі.

І все ж був час, коли
я ставав в певному сенсі жадібним.

Я думав, якщо я додам до музики
додаткові шари,

я зможу посилити почуття.

Так я став режисером
музичних кліпів.

Спочатку вони виглядали так.

Це мій брат Джеф.

Вибач, Джефе.

(Сміх)

А це я, щоб все було чесно.

Неймовірні рухи.

Треба було стати
танцюристом.

(Сміх)

Експерименти тривали,

і певного часу почали виглядати так.

Але в обох випадках мета одна:

схопити і втримати це світло.

От тільки не вдається.

Додавши до музики рухому картинку,
ми додали сюжетний вимір, так,

але це ніколи не зрівняється з силою,

з якою сама музика впливає
на мене.

Це не найприємніше відкриття,
коли присвячуєш свої життя і кар'єру

режисурі музичних кліпів.

Я запитував себе — чи не хибний
це шлях?

Тож я замислився: якби можна було
залучити вас, слухачів, ще більше,

я міг би дати вам можливість
відчути більше.

Тому ми з Аароном Кобліном почали
досліджувати нові технології,

що могли б перенести вас
всередину твору,

наприклад, перенести дім вашого дитинства
у "The Wilderness Downtown",

ваші дитячі малюнки -
у "The Johnny Cash Project,"

і ваші інтерактивні мрії -

у "3 Dreams of Black."

Ми прокладали дорогу крізь екран,

щоб знайти глибший зв'язок

з серцем і уявою кожної людини.

Але цього було недостатньо.

Для мене тут досі не було
тої сили чистої музики.

Тому я почав шукати нову технологію,

яку досі знав
тільки з наукової фантастики.

Після років пошуку я знайшов дещо схоже.

Проект Нонні де ла Пеньї в лабораторії Марка Боласа
в Університеті Південної Кароліни.

Я спробував і зрозумів,
що знайшов!

Я відчув те світло.

Це звалося
віртуальна реальність.

Так було п'ять років тому,
коли я починав.

Зараз це виглядає так.

Я відразу почав користуватись
цим новим інструментом,

і в процесі ми зрозуміли,

що віртуальна реальність відіграватиме
неймовірно важливу роль в історії

засобів передачі інформації.

Власне, вона буде останнім з них.

Я дійсно так думаю,
бо вперше стається перехід

від нашого сприйняття
авторського оповідання

про певний досвід, —

до нашої безпосередньої участі ньому.

Ви виглядаєте спантеличено.
Я зараз поясню.

(Сміх)

Якщо ми повернемось до часів,
коли засоби передачі інформації

з'явилися вперше,
переконаний,

йшлося про гарну історію
біля вогнища.

Наш ватажок розповідає нам,

як він того дня вполював
волохатого мамонта в тундрі.

Ми чуємо його слова,

перетворюючі на власні образи в голові.

Те саме стається,

коли ми бачимо наскельні малюнки
про ту саму історію,

книжку про полювання на мамонта,

п'єсу,

слухаємо радіошоу,

дивимось телевізійну

передачу або фільм.

Всі ці засоби вимагають
так званої "відмови від сумнівів",

бо існує розрив
між реальністю історії

і нашою свідомістю, що розуміє історію

згідно власної реальності.

Я кажу "свідомість" в значенні
відчуття реальності,

яке ми отримуємо від наших органів
чуття зі світу навколо нас.

Віртуальна реальість стирає цей розрив.

Тепер, це ви в тундрі полюєте з ватажком.

Або ви і є ватажком.

А може, навіть волохатим мамонтом.

(Сміх)

Ось що вирізняє ВР.

В усіх інших випадках

ваша свідомість інтерпретує інструмент.

У віртуальній реальності ваша
свідомість і є інструментом.

Тож ВР
має надзвичайний потенціал.

Але де ми зараз?

Якого рівня досягнули?

Що ж,

ми тут.

Там само, як в перші роки кіно.

Це фільм братів Люм'єр,

який начебто змусив повну залу
перелякатися за своє життя,

бо вони думали, що на них їде поїзд.

Як і на ранньому
етапі розвитку кіно,

у віртуальній реальності ми маємо
перейти від споглядання

до створення історій.

Знадобилися десятиліття,

поки кіно віднайшло свій
найкращий спосіб оповідання —

форму художнього фільму.

У віртуальній реальності зараз
ми швидше вчимось абетки,

аніж письменництва.

Ми зняли 15 фільмів за останній рік
в нашій компанії Vrse,

і ми дещо зрозуміли.

Ми зрозуміли, що маємо унікальний шлях,
що веде до ваших почуттів,

емоцій і навіть тіла.

Дозвольте показати вам дещо.

Для цієї демонстрації

довелося знімати в усіх можливих
напрямках погляду

і розтягнути
до великого прямокутника.

Гаразд, починаймо.

По-перше, рух камери
у віртуальній реальності складний.

Якщо припуститися помилки,
виникне відчуття нудоти.

Ми зрозуміли, що коли рухати зображення
з постійною швидкістю по прямій,

все буде гаразд.

В перший день в школі кіно

мені сказали, що я маю вивчити
всі правила,

перш ніж отримаю право
їх порушувати.

Ми не вивчили усі правила.

Ми, може, жодного не вивчили,

але ми вже намагаємось їх порушити,

щоб побачити, яких творчих вершин
можемо сягнути.

В цьому кадрі, де ми піднімаємось
від землі, я додав прискорення.

я хотів дати вам
фізичне відчуття,

ніби ви теж піднімаєтесь.

У віртуальній реальності я це можу.

(Музика)

Не дивно, що музика теж
дуже важлива в цьому середовищі.

Вона направляє наші відчуття.

В цьому спільному проекті
з Нью-Йорк Таймз, Заком Ріхтером

і нашим другом JR

ми підняли вас на гелікоптері,

і хоча ви знаходитесь на висоті
610 метрів над Манхеттеном,

вам не страшно.

Ви переможно радієте за персонажа JR.

Музика веде вас сюди.

(Музика)

Всупереч поширеній думці,

у віртуальній реальності є композиція,

але вона відрізняється
від кінематографічної

в прямокутному кадрі.

Композиція тепер визначається тим,
де ваша свідомість

і як світ обертається навколо вас.

В цьому фільмі, "Хвилі Благодаті",
створеному у співпраці Vrse

з ООН, Габо Аророю і Імраном Ізмаїлом,
ми також бачимо,

як у віртуальній реальності змінюється
значення зйомки крупним планом.

Тут наближення означає,
що ви насправді стоїте біля когось.

Персонажа перенесено
до вашого особистого простору,

куди ми зазвичай
впускаємо людей, яких любимо.

Ви відчуваєте емоційну
близькість з персонажем,

бо вам здається, що ви фізично близько.

Режисура віртуальної реальності —
не режисура прямокутного кадру.

Це ніби хореографічна постановка
для уваги глядача.

Один із засобів,
що направляє вашу увагу,

називається "звук у просторі".

Я можу розмістити звук усюди:
перед вами, ліворуч, праворуч,

навіть позаду вас,

і коли ви обертатиметесь,
джерело звуку рухатиметься теж.

Тож я можу використати це, щоб скерувати
вашу увагу, куди потрібно.

Коли ви наступного разу
почуєте чийсь спів позаду,

це може бути Боно.

(Сміх)

З ВР можна
відчути себе частиною чогось.

Протягом усієї історії людства
ми жили в маленьких спільнотах.

Спочатку в печерах,

потім у кланах та племенах,
тоді у селах та містечках,

і зараз ми громадяни
глобалізованого світу.

Але я вірю, що ми досі
найбільше турбуємося

про речі, що поруч із нами.

А віртуальна реальність будь-що
і будь-кого робить місцевим.

Ось чому вона працює
як машина емпатії.

Наша стрічка "Хмари над Сідрою"
переносить вас

у табір сірійських біженців,
і це більше не історія про них там,

тепер це історія про нас тут.

Але куди ми рушимо звідси?

Складність у тому, що з усіма
попередніми засобами

формат є незмінним від початку.

Стрічка — послідовність прямокутників,

від коней Майбріджа дотепер.

Формат ніколи не змінювався.

Але віртуальна реальність як формат,
як засіб передачі інформації,

не набула усталеної форми.

Там не використовують плівку,
чи папір, чи ТВ-сигнал.

Він залучаєте те, що ми вже
використовуємо для сприйняття світу.

Ми беремо ваші відчуття
в якості фарби на полотні,

але поки тільки два з них.

Рано чи пізно ми побачимо, чи ми
залучимо усі людські чуття,

і матимемо можливіть проживати історію
так, як ми самі оберемо.

Зараз ми звемо це віртуальною реальністю,

але що буде, коли ми просунемося
за межі симулювання?

Як ми назвемо це тоді?

Що, коли замість оповідати
свій сон словами, я міг би

запросити вас пожити всередині сну?

Що, коли замість відвідувати
реальні місця на Землі,

ви пливли б серед гравітаційних
хвиль на краєчку чорної діри,

створювали б галактики власноруч

чи спілкувалися б одне з одним
без слів,

лише за допомогою думок?

Це більше не віртуальна реальність.

І чесно кажучи, я не знаю,
як це назвати.

Але сподіваюся, ви розумієте,
куди ми рухаємося.

Але чого це я, — аналізую інструмент,
сенс якого у досвіді.

Тож давайте отримаємо досвід.

Сподіваюся, ви тримаєте у руках
картонну коробку.

Давайте відкриємо її.

Натисніть на кнопку живлення
й розблокуйте телефон.

Якщо ви дивитесь вдома,

ми покажемо зараз,

як завантажити цей досвід
на свій власний телефон

і навіть отримати Google cardboard,
щоб спробувати.

Ми гралися з картонними коробками
в дитинстві,

і зараз, я сподіваюся, ми віднайдемо
трошки того світла,

зазирнувши в одну з таких коробок.

Зараз ви візьмете участь

в найбільшому масовому
досвіді віртуальної реальності в історії.

І в стилі старих добрих часів

ми дивитимемося дещо

водночас, усі разом.

Сподіваймося, це спрацює.

Як там зворотний відлік?
Мені не видно.

Зала: ... 15, 14, 13, 12, 11, 10, 9,

8, 7, 6, 5, 4, 3, 2, 1

(Спів пташок)

(Двигун потяга)

Зала: (Вигуки)

(Відео, JR): Я розповім,

як я знімав обкладинку
часопису Нью-Йорк Таймз

"Прогулянка Нью-Йорком".

Мене закріпили на гелікоптері,
назовні,

і треба було триматися суто вертикально,
щоб схопити кадр.

І коли я був ідеально вгорі —

а через вітер нам довелося
кілька разів переробляти —

я продовжив знімати.

(Відео, жіночий голос): Господи,

захисти нас від лихого,

бо ти є Господь

і світло.

Ти даєш життя і ти забираєш.

Хай буде воля твоя.

Прошу, дай мир тим багатьом,
хто втратив близьких.

Допоможи нам жити далі.

(Музика)

(Відео, дитячий голос)

Зараз у Заатарі більше дітлахів,
ніж дорослих.

Іноді я думаю,

що це ми тепер відповідаємо за все.

Кріс Мілк: Ну як вам?

(Оплески)

Це був простий спосіб змусити вас
аплодувати стоячи.

Я просто змусив вас підвестися.
Я знав, що будуть оплески.

(Оплески)

Я вірю, що кожна людина в світі
має пережити те,

що щойно пережили ви.

Таким чином ми можемо разом
надати цьому форми, —

не як технічному інструменту,

а як інструменту людяності.

І заради цього в листопаді
минулого року

Нью-Йорк Таймз і Vrse зробили
проект під назвою "Переміщені".

Вони запустилися з мільйоном
Google Cardboards,

надіслали пристрої усім передплатникам
разом з недільними газетами.

Але цікава річ трапилася
того недільного ранку.

Його отримало багато тих,

хто не був зазначений у розсилці
як адресат.

І в Інстаграмі ми почали бачити
от що.

Нічого не нагадує?

Музика привела мене на шлях

пошуків того, що здавалося
недосяжним

довгий-довгий час.

Зараз мільйони дітлахів пережили
той самий ключовий досвід

у своєму дитинстві,

як я колись у своєму.

От тільки я думаю, що їхній

перевершує мій.

Побачимо,

куди це їх

приведе.

Дякую.

(Оплески)