Джорджетт Малгеер: Трагедія сиротинців

Сиротинці вимагають чималих коштів і чинять непоправну психічну та фізичну шкоду - то чому ж вони досі існують?Джорджетт Малгеер малює похмуру картину трагедії сиротинців і закликає нас більше не покладатися на них, а шукати інші шляхи підтримки дітей, що потребують допомоги.

У Європі та Центральній Азії

майже один мільйон дітей живе у великих

житлових будинках, що їх називають сиротинцями.

Люди зазвичай гадають, що сиротинці - це доброзичливе середовище,

де піклуються про дітей.

Інші знають про умови проживання там,

але все ж думають, що це необхідне зло.

Врешті-решт, де ми поселимо всіх тих дітей,

які не мають батьків?

Проте 60 років досліджень довели:

коли ми забираємо дітей від родини

і поселяємо їх у великих закладах,

ми серйозно шкодимо їхньому здоров'ю та розвиткові,

і особливо це стосується малюків.

Як відомо, у немовлят

ще не повністю розвинуті м'язи,

і, зокрема, мозок.

Протягом перших трьох років життя мозок виростає

до повного розміру, а найактивніше він росте

у перші шість місяців. Мозок розвивається

у відповідь на пережиття і стимуляцію.

Щоразу, коли немовля навчається чомусь новому -

зосереджувати погляд,

копіювати рух чи вираз обличчя,

вимовляти слово чи сідати -

у мозку формуються нові синаптичні зв'язки.

Новоспечені батьки вражені тим, як швидко немовля вчиться.

Вони не можуть повірити, яка ж їхня дитина розумна.

Вони висловлюють своє захоплення дітям,

а ті у відповідь посміхаються

і прагнуть досягнути ще більшого і навчитися ще більше.

Формування міцного зв'язку між дитиною та батьком чи матір'ю

складає основу для фізичного, соціального,

мовного, когнітивного та психомоторного розвитку.

Це модель майбутніх взаємин із друзями,

партнерами та власними дітьми.

У більшості родин це відбувається настільки природно,

що ми навіть цього не помічаємо. Ми здебільшого не усвідомлюємо,

наскільки це важливо для людського розвитку,

а отже, розвитку здорового суспільства.

І лише тоді, коли щось іде не так, ми починаємо розуміти,

наскільки важливою для дитини є сім'я.

У серпні 1993 року я уперше мала змогу побачити на власні очі,

як впливає на дітей

проживання у сиротинці та відсутність батьківського виховання.

Ті, хто пам'ятають газетні статті, що вийшли друком

у Румунії після революції 1989 року,

пригадають жахливі умови, що панували в таких закладах.

Директор великого інтернату попросив мене допомогти йому

припинити відокремлення дітей від їхніх родин.

Мова йшла про зразковий сиротинець Чаушеску, де мешкало 550 малюків.

Тому мені сказали, що там значно ліпші умови.

Маючи досвід роботи з малими дітьми, я очікувала,

що в цьому закладі пануватиме галас,

але там було тихо, як у монастирі.

Здавалося, там взагалі немає дітей,

проте директор водив мене з кімнати в кімнату,

у кожній з яких стояли ряди ліжок,

а в кожному ліжку лежала дитина і дивилася в нікуди.

У кімнаті було 40 немовлят, і жодне з них не плакало.

Я бачила, що в деяких дітей брудні підгузники,

бачила, що деякі діти засмучені,

проте я не чула шуму - лише низький, невпинний стогін.

Головна медсестра гордо заявила:

"Бачите, наші діти дуже чемні".

Через кілька днів я почала розуміти,

що ця тиша не є чимось винятковим.

Малюки, які щойно потрапили до сиротинця, плакали перші кілька годин,

але їхні потреби ніхто не задовольнив, і тому врешті-решт

вони навчилися не перейматися. Минало кілька днів,

і вони ставали млявими, сонними, і вдивлялися в нікуди,

як і всі решта.

Через десяток років чимало людей і газетярів

звинуватили працівників таких закладів у тому, що

вони причинили шкоду дітям. Але часто один

працівник доглядає за 10, 20, а то й 40 дітьми.

Вони не мають вибору, окрім як дотримуватися чітко визначеної програми.

Цих дітей потрібно збудити о 7, нагодувати о 7:30.

О 8 їм треба змінити підгузники, отож працівники

мають лише 30 хвилин, щоб нагодувати 10 чи 20 дітей.

Якщо дитина забруднить підгузник о 8:30, їй доведеться чекати

кілька годин, поки його поміняють.

Щоденний контакт дитини з іншими людьми

зводиться до кількох хвилин поспішного годування та зміни підгузника.

А далі єдиним джерелом стимуляції стає стеля,

стіни чи ґратки їхнього ліжечка.

Відколи я уперше побувала у закладі Чаушеску,

я бачила сотні таких місць у 18 країнах -

від Чехії до Судану.

У всіх цих таких різних країнах і культурах

сиротинці та шлях дітей через них

до болю схожі.

Відсутність стимуляції веде до самостимуляції, скажімо,

діти плескають руками, хитаються взад і вперед,

або ж виявляють агресію. І у деяких закладах поведінку

таких дітей стримують психіатричними ліками.

А в кількох сиротинцях таких дітей прив'язують, щоб

вони не завдали шкоди собі чи іншим.

На цих дітей швидко ставлять ярмо інвалідів

і переводять їх до інших закладів для неповносправних дітей.

Більшість із них ніколи не покине межі закладу.

Водночас, повносправних дітей у віці трьох років

переводять до іншого сиротинця, а в сім років -

до наступного. Їх ділять за віком і статтю,

а часом свавільно відокремлюють від братів чи сестер,

не даючи змоги навіть попрощатися.

Їжі не вистачає. Ці діти часто голодують.

Старші діти знущаються з менших. Вони вчаться

виживати. Вони вчаться захищатися, інакше вони не виживуть.

Коли ці діти покинуть сиротинець, їм буде дуже складно

дати собі раду і влитися у суспільство.

У Молдові молоді жінки, виховані в сиротинці,

в 10 разів частіше стають жертвами торгівлі людьми, ніж їхні ровесниці.

А згідно з дослідженням, що його провели в Росії, коли вихованці виростають і покидають сиротинець,

вже через два роки 20 відсотків з них скоюють злочин,

14 відсотків займаються проституцією,

а 10 відсотків - чинять самогубство.

Але чому в Європі так багато сиріт?

Останнім часом там не було ані воєн, ані катастроф.

Насправді, понад 95 відсотків таких дітей мають живих батьків,

і суспільство звинувачує таких батьків за те, що вони

покинули своїх дітей. Проте згідно з дослідженням,

більшість батьків не хочуть відмовлятися від дітей.

Ці діти опинилися в сиротинцях через

бідність, неповносправність та етнічне походження.

Чимало країн не мають інклюзивних шкіл,

тому навіть частково неповносправних дітей

відправляють до спеціальних інтернатів

у віці шести-семи років.

Ці заклади часто знаходяться за сотні миль від родинної оселі.

Якщо сім'я бідна, вона не може часто відвідувати дитину,

і стосунки між батьками і дітьми сходять нанівець.

За кожним вихованцем сиротинця - а їх мільйон -

прихована історія батьків, які втратили надію

і відчувають, що перепробували всі можливі варіанти. Як-от Наталія з Молдови,

якій ледь вистачило грошей, щоб нагодувати свого малюка,

тому вона мусила відправити свого старшого сина до інтернату.

Або Десі з Болгарії, яка доглядала за своїми чотирма дітьми

вдома, а коли її чоловік помер,

була змушена піти працювати на повну ставку.

Позбавлена жодної підтримки, вона не мала вибору,

окрім як віддати свою неповносправну дитину до інтернату.

Або сотні дівчат, які жахливо бояться сказати своїм батькам,

що вони вагітні, і тому залишають немовлят у шпиталі.

Або новоспечені батьки, молода пара, яка

щойно дізналася, що їхній первісток - неповносправний.

Замість того, щоб запевнити цих батьків, що їхня дитина

має особливі здібності, лікарі кажуть їм:

"Забудьте про неї, залиште її в інтернаті,

йдіть додому і зробіть собі здорову дитину".

Таких ситуацій можна уникнути.

Кожна дитина має право на сім'ю, потребує

родину і заслуговує на неї. До того ж, діти неймовірно легко змінюються.

Ми переконалися, що якщо малих дітей забрати із сиротинця і передати

до рук турботливої сім'ї, вони швидко подолають затримку в розвитку

і вестимуть нормальне, щасливе життя.

Окрім того, підтримувати сім'ї набагато дешевше,

ніж забезпечувати інтернати.

Згідно з одним дослідженням, служба допомоги сім'ї

потребує 10 відсотків від вартості перебування дитини в сиротинці.

А високоякісне виховання усиновленої дитини

вартує близько 30 відсотків.

Якщо ми витрачатимемо менше, але на правильні послуги,

заощаджені гроші ми зможемо спрямувати на високоякісний

догляд в інтернаті за тими дітьми, які мають надзвичайно складні потреби.

По всій Європі виступають за зміни - за те, щоб

ресурси, які зараз отримують великі заклади,

де погано турбуються про дітей, надходили до місцевих служб,

де діти почуватимуться захищеними і зможуть розвивати свої здібності.

Коли 20 років тому я почала працювати в Румунії,

200,000 тамтешніх дітей мешкали

в сиротинцях, і щодня їх ставало дедалі більше.

Зараз налічується 10,000 таких дітей,

а служби допомоги сім'ї діють по всій країні.

Попри крайню бідність і жахливі наслідки

світової фінансової кризи, кількість дітей

у сиротинцях знизилася на понад 50 відсотків

за останні п'ять років. А ресурси спрямовують

до служб підтримки сім'ї та інклюзивних шкіл.

Чимало країн розробили національні плани дій заради змін.

Європейська Комісія та інші організації, що надають фінансову підтримку,

знаходять способи скерувати кошти від інтернатів

до сімейної підтримки, і дати спільнотам змогу

доглядати за своїми дітьми.

Проте потрібно докласти ще чималих зусиль,

щоб діти більше не потрапляли до сиротинців.

Потрібно інформувати громадськість.

Люди мусять знати про шкоду, яку ці заклади чинять дітям,

і про те, що існують кращі альтернативи.

Якщо ми знаємо людей, які планують підтримати сиротинці,

треба переконати їх підтримувати служби допомоги сім'ї.

Гуртом ми зможемо викорінити

цю форму знущання над дітьми.

Дякую. (Оплески)

(Оплески)