Клей Шіркі: Чому закон SOPA є поганою ідеєю

Що означає такий закон, як PIPA/SOPA для нашого спільного світу? У офісі TED Клей Шіркі виголошує власний маніфест - заклик до захисту нашої свободи на створення, обговорення, обмін та розповсюдження на противагу пасивному споживанню.

Я хочу розпочати з наступного.

Це від руки намальований знак,

який з'явився у сімейній пекарні моїх батьків

в старому районі Брукліну декілька років тому.

У їхньому магазині була одна з цих машин,

яка може друкувати на глазурі.

І діти могли приносити малюнки,

щоб у магазині їх надрукували на глазурі

для їхнього торту на іменини.

Але, на жаль, одна із речей, яку дітям подобається малювати -

це герої мультиків.

Їм подобається малювати маленьку Русалоньку,

подобається малювати Смурфика чи Мікі Мауса.

Але, виявляється, що друкувати

дитячі малюнки Мікі Мауса

на глазурі - протизаконно.

І це порушення авторського права.

Та контролювати порушення авторських прав

на дитячих тортах в честь день народження

було настільки незручно,

що власники пекарні Коледж Бейкері вирішили:

"Ви знаєте, ми закриваємо цей бізнес".

Якщо Ви аматор,

у Вас немає доступу до нашої машини.

Якщо ви хочете глазурований торт із малюнком,

Ви маєте обрати один із запропонованих нами малюнків --

тільки для спеціалістів."

Так от, зараз у Конгресі розглядають два закони.

Один називається SOPA, а інший - PIPA.

SOPA означає припиніть онлайн піратство (Stop Online Piracy Act).

Його було запропоновано сенатом.

PIPA це скорочення від PROTECTIP,

що насправді є коротким висловлюванням

Запобігання Реальній Онлайн Загрозі

для Економічної Креативності

та Крадіжкам Інтелектуальної власності --

тому що у конгресменів, які дають такі назви,

багато вільного часу.

Що ж саме вони хочуть зробити

за допомогою SOPA та PIPA.

Вони хочуть підвищити вартість копірайту

на авторські права

настільки, що люди просто виходитимуть із бізнесу

і даватимуть можливість зайняти їх місце аматорам.

Вони пропонують це зробити наступним чином:

визначити сайти,

які суттєво порушують авторські права --

поміж тим, яким чином виявити такі сайти

у законі так і не було до кінця визначено --

і потім вони хочуть видалити їх із системи доменних імен.

Вони хочуть видалити їх із системи доменних імен.

Система доменних імен -

це те, що перетворює читабельні для людей назви, наприклад, Google.com,

на такі адреси, які

можуть читати машини --

74.125.226.212.

Так от проблема із цією моделлю цензури,

по виявленню сайту,

а потім видаленню його із системи доменних імен,

полягає в тому, що це не спрацює.

І Ви, мабуть, подумаєте, що це може бути серйозною проблемою для закону,

але, здається, Конгрес не сильно цим стурбований.

Причина, чому це не спрацьовує,

полягає в тому, що коли ви пишете 74.125.226.212 у браузері,

чи робите це активним посиланням,

ви всеодно потрапляєте на Google.

Так, сам контроль

за цією проблемою

стає справжньою загрозою для даного закону.

Тепер, щоб зрозуміти, як Конгрес дійшов до ідеї видати такий закон,

який не буде виконувати зазначених цілей,

але призведе до багатьох побічних ефектів,

ви маєте дещо знати про історію, котра за цим стоїть.

І вона полягає у тому, що

SOPA та PIPA, як законодавчі акти,

були спроектовані здебільшого медіакампаніями,

заснованими у 20-му сторіччі.

У ті часи бути медіа компанією було дуже добре,

бо найбільшою перевагою для неї був дефіцит.

Якщо ви робили ТВ-шоу,

воно не мало бути кращим за будь-які ТВ-шоу, створені раніше;

воно тільки мало бути кращим,

аніж два інших шоу,

які транслювали у той самий час --

що означає дуже низький рівень тиску

з боку конкурентів.

Це означало,

якщо ви знімали програми середньої якості,

ви безкоштовно отримували третину аудиторії США --

а це десятки мільйонів користувачів,

просто за те, що ви робили програму,

яка не була "жахливою".

Це неначе мати ліцензію на друкування грошей

і літр безкоштовних чорнил.

Але технології рухаються уперед у будь-якому разі.

І повільно, потихеньку, наприкінці 20 сторіччя

цей дефіцит почав зникати --

і я не маю на увазі цифрові технології;

я маю на увазі аналогові.

Касетні плівки, відеокасетні програвачі,

навіть простий ксерокс,

все це створило нові альтернативи

нашої поведінки,

яка здивувала медіакомпанії.

Оскільки виявилося,

що ми насправді не лінтюхи.

Нам не подобається виключно споживати.

Нам подобається споживати,

але як тільки з’являється якийсь новий прилад,

виявляється, що нам також подобається створювати

і нам подобається ділитися.

І це дратує медіакомпанії --

це дратувало їх кожного разу.

Джек Валенті, який був головним лобістом

Американської асоціації кінокомпаній,

якось порівняв жахливий касетний магнітофон

із Джека Різника

та бідний, нещасний Голлівуд

із самотньою домогосподаркою.

Цей виступ прозвучав риторично.

Тож медіакомпанії

прохали, наполягали, вимагали

у Конгресу втрутитися.

І Конгрес все ж це зробив.

На початку 90-их років Конгрес прийняв закон,

який змінив усе.

Закон називався Акт про аудіозапис вдома (AHRA)

від 1992 року.

Цей Акт про аудіозапис вдома від 1992 року постановлював, що

дивіться, якщо люди роблять записи із радіотрансляцій,

а потім створюють копії для своїх друзів,

це не є злочином. Це нормально.

Запис на плівку та створення дисків,

якими ділитеся зі своїми друзями, це також добре.

Якщо ви робите багато-багато високоякісниз записів і продаєте їх,

це не добре.

Але цей бізнес по запису,

гаразд, нехай він собі буде.

І вони гадали, що позбулися проблеми,

бо зробили чітке визначення

між законним та незаконним копіюванням.

Але це було не те, чого жадали медіакомпанії.

Вони хотіли, щоб Конгрес

повністю заборонив копіювання.

Тому, коли Акт 1992 року про аудіозапис вдома було затверджено,

медіакомпанії облишили ідею про

розрізнення між законним та незаконним копіюванням,

так як було ясно,

що, коли Конгрес діє в межах своїх повноважень,

вони насправді можуть розширити права громадян

на участь у їх власному медіа середовищі.

Отож вони придумали план "Б".

На розробку цього плану "Б" в них пішов деякий час.

План "Б" з'явився у кінцевому варіанті

у 1998 році --

щось таке під назвою "Закон про авторські права у цифрову епоху" (DMCA)

Це був важкий закон для прийняття із багатьма невстановленими моментами.

Але основною точкою опори у DMCA

був законний продаж

матеріалу, який не можна скопіювати --

з одним лише нюансом, що такого матеріалу, який не можна скопіювати, не існує.

Це було, за відомим висловлюванням Еда Фелтона,

"ніби роздавати воду,

яка не є вологою."

Біти можна скопіювати. Це робить комп'ютер.

Це один із додаткових ефектів його звичайних функцій.

Так от для того, щоб сфабрикувати здатність

продавати біти, які не копіюються,

DMCA також зробило законним

примусове використання систем,

які ламали копіювальні функції ваших пристроїв.

Кожен DVD-програвач та ігрова приставка,

телевізор та комп’ютер, який ви приносили додому --

неважливо, з якою метою ви купували цей прилад --

міг бути пошкоджений медіакомпаніями.

якщо вони встановлять це як умову продажу продукції.

І щоб вони були впевнені у тому, що ви про це не дізнаєтеся,

чи не задієте доступні функції

комп'ютерних пристроїв,

вони також зробили незаконною

спробу відновлення

здатності пристроїв до копіювання інформації.

DMCA позначає момент,

коли медіа індустрії

відмовилися від законної системи

розрізнення між законним та незаконним копіюванням

і просто спробували запобігти копіюванню

за допомогою пристроїв.

Тепер у DMCA продовжують накопичуватися проблеми,

але в цьому одному випадку із обмеженим розповсюдженням,

цей прийом не спрацював.

І головна причина того, чому він не спрацював,

у тому, що Інтернет виявився набагато популярнішим і впливовішим,

аніж хтось міг собі уявити.

Збірка пісень, фензін,

це було ніщо у порівнянні із тим, що ми бачимо сьогодні

в Інтернеті.

Ми існуємо у світі,

де більшість громадян Америки

у віці від 12 років

діляться речима один з одним онлайн.

Ми надсилаємо написане, ми показуємо зображення,

ми ділимося аудіо, відео.

Деякі речі, якими ми ділимося, ми створили самі.

Дещо з того, чим ми ділимося, ми знайшли.

Деякі речі

створені із того, що ми знайшли,

і це все лякає медіа індустріі.

Так що PIPA та SOPA -

це другий раунд.

Але в той час, коли DMCA був специфічним --

ми хочемо залізти у ваш комп'ютер,

ми хочемо пробратися у ваш телевізор, у вашу ігрову приставку,

і перешкодити цим приладам робити те,

що вони мали б робити, згідно слів продавця.

PIPA та SOPA пішли ще далі

і засвідчують, що вони хочуть розповсюдитися по всьому світу

і цензувати інформацію.

Тепер, як я вже сказав, механізм для втілення цього в життя такий:

Ви берете когось,

вказуючи IP-адресу.

видаляєте його із пошукової системи,

видаляєте із онлайн директорій,

видаляєте його зі списку користувачів.

А в зв’язку з тим, що найбільший виробник інформації в Інтернеті

це не Google і не Yahoo,

а ми,

ми і є ті люди, котрих почнуть контролювати.

Тому що в кінцевому результаті

реальна загроза

у прийнятті законів PIPA та SOPA

полягає у нашій здатності ділитися один з одним.

Отже PIPA та SOPA ризикують,

змінюючи давню законну концепцію:

безневинний, поки не стверджено протилежного,

і перекручуючи її --

винний, поки не доведено, що безневинний.

Ви не можете ділитися,

доки не покажете нам,

що ви не ділитеся чимось,

що нам не подобається.

Несподівано тягар доказу «невинний проти винного»

лягає на наші плечі,

та на послуги,

які могли б надати нам нові можливості.

І, якщо треба вкласти хоча б копійку в те,

щоб контролювати користувача --

це зламає всю систему

із сотнями мільйонами користувачів.

Так вони собі уявляють Інтернет.

Уявіть собі такі знаки повсюди --

окрім того, що там не писатиме College Bakery,

уявіть, що там зображено YouTube

і Facebook, і Twitter.

Уявіть, що там говориться про TED,

тому що коментарі не можна контролювати

за будь-яких прийнятних витрат.

Справжній ефект SOPA та PIPA

буде іншим, аніж те, що було заплановано.

Насправді найбільша загроза

полягає у перекрученні поняття правомірний чи ні,

де несподівано до нас будуть

ставитися як до крадіїв

у будь-який момент, коли в нас є свобода створювати,

виробляти чи розповсюджувати.

І ті, хто надає нам ці можливості --

YouTube, Facebook, Twitter і TED --

всі вони мусять

контролювати нас,

чи знаходитися під контролем за сприяння порушенням.

Тут ви можете зробити дві речі:

допомогти зупинити це --

це водночас просто і складно,

легко й важко.

Просто і легко тому, що,

коли ви громадянин Америки,

Ви можете подзвонити своєму представникові, своєму сенатору.

Якщо ви подивитесь

на список людей, які підписалися під законом SOPA,

на список людей, які підписалися під PIPA,

ви побачите, що всі вони разом отримали

мільйони і мільйони доларів

від традиційних медіа індустрій.

А у вас немає цих мільйонів доларів,

але ви можете подзвонити своїм представникам,

і можете нагадати їм, що ви голосуєте,

і ви хочете, щоб до вас не ставилися як до грабіжників,

і ви можете натякнути, що волієте,

аби Інтернет не був "зламаний".

А, якщо ви не є громадянином Америки,

ви можете зв'язатися із американським громадянином, якого ви знаєте

і надихнути його зробити те саме.

Тому що це виглядає як національна проблема,

але це не так.

Ці індустрії не будуть задоволені,

якщо вони зруйнують наш Інтернет.

Якщо вони його зруйнують, то зруйнують його для всіх.

Це легка частина.

Це проста частина.

А складна частина полягає у наступному:

приготуйтеся, тому що далі буде гірше.

SOPA це просто переглянутий закон COICA,

який було запропоновано минулого року, і який не було прийнято.

І все це приводить нас знову до

невдалого DMCA,

в якому говорилося про заборону розповсюджувати, застосовуючи технічні методи.

А DMCA, в свою чергу, веде до Акту про аудіозапис вдома,

який лякає ці індустрії.

Бо вся процедура,

яка полягає у припущенні того, що хтось порушує закон,

а потім у збиранні доказів та доведенні порушення,

виявляється дуже незручною.

"Ми б воліли цього не робити,"

стверджують медіа компанії.

І вони не хочуть бути вимушеними так робити.

Вони не хочуть, щоб існували законні розмежування

між легальним та нелегальним розповсюдженням.

Вони просто хочуть, щоб розповсюдження припинилося.

PIPA та SOPA не є чимось надприроднім чи аномальним,

це не події.

Вони є наступним обертом цього гвинтика,

який обертається вже 20 років.

І, якщо ми захистимо себе, а я сподіваюся, ми це зробимо,

на цьому не закінчиться.

Бо, поки ми не переконаємо Конгрес у тому,

що їх спосіб трактування порушень авторських прав,

це спосіб трактування порушень авторських прав у Napster та YouTube,

що вимагає проведення суду із наданням усіх доказів

та прояснення фактів та оцінки збитків,

як це відбувається у демократичних суспільствах.

От яким чином треба із цим справлятися.

В той самий час,

найскладніше - це підготуватися.

Тому що це справжнє послання від PIPA та SOPA.

Телеканал Тайм Ворнер кличе нас:

вони знову хочуть посадити нас всіх на диван,

просто споживати --

не виробляти, не ділитися --

і ми маємо сказати: "Ні."

Дякую.

(Оплески)