Казка про дві політичні системи

На Заході, це загальноприйнята думка: вершиною еволюції суспільства є капіталістична багатопартійна демократія. Правильно? Ерік С. Лі, китайський політолог та інвестор, кидає виклик традиційним поглядам. У своїй провокативній промові, яка руйнує усі стереотипи, він закликав аудиторію взяти до уваги існування інших шляхів, якими можна вести успішну сучасну націю.

Добрий ранок.

Мене звати Ерік Лі, і я народився тут.

Ні, не зовсім так.

Ось де я народився –

Шанхай у розквіті культурної революції.

Моя бабуся каже мені, що чула

як немовлям я плакав під залпи пострілів.

У дитинстві мені розповідали історію,

яка пояснювала все що мені потрібно було знати про історію людства.

Ось про що в ній йшлося.

Усі людські суспільства розвиваються за лінійною схемою,

починаючи з примітивного суспільства, далі рабовласницького,

згодом феодального, капіталістичного, соціалістичного

і, нарешті, здогадайтеся, чим це все закінчується?

Комунізмом!

Рано чи пізно, все людство,

незважаючи на культурні, мовні, національні відмінності,

завершує свій розвиток

на цій соціально-політичній стадії.

Народи всього світу об'єднаються

у цьому раю на Землі

і житимуть у злагоді.

Але перед тим, як цього досягти, нас буде втягнуто

у боротьбу добра і зла,

добра соціалізму та зла капіталізму,

і добро переможе.

Звичайно ж, ця неймовірна розповідь

базується на теоріях Карла Маркса.

І китайці повелися на неї.

Нам розповідали цю казку зранку до ночі.

Вона стала частиною нас, і ми жили нею.

Казка стала бестселером.

Близько третини людей у світі

вірили в неї.

Раптово світ змінився за одну ніч.

Втративши надію, породжену примарною релігією своєї юності,

я поїхав до Америки і став хіпі з Берклі.

(Сміх)

Коли я досягнув повноліття, сталося дещо інше.

Мало було мені казок,

і мені розповіли ще одну.

Ця була такою ж величною.

У ній також ішлося про те, що людське суспільство

розвивається лінійно, прямуючи до єдиного логічного завершення.

А саме:

людське суспільство, попри культурні відмінності,

релігію - чи то християнство, мусульманство, чи конфуціанство -

як правило, розвивається від традиційного,

у якому групи людей є базовими одиницями,

у сучасному суспільстві, в якому індивіди виступають

незалежними одиницями,

що за своєю природою є раціональним,

і все, що їм потрібно –

це право голосу.

Оскільки індивід – раціональний, за допомогою голосування

він формує ефективний уряд

і живе щасливо все життя.

Знову ж таки, рай на Землі.

Рано чи пізно виборча демократія стане

єдиною політичною системою в усіх країнах та для всіх народів,

з її вільним ринком, який усіх перетворить на багатіїв.

Але перед тим, як цього досягти, ми будемо втягнуті у боротьбу

добра і зла.

(Сміх)

Усе найкраще належить демократії

і тим, хто проповідує її цінності

по всьому світу, навіть силою,

щоб побороти зло, спричинене відсутністю виборчого права.

(Відео) Джордж Герберт Вокер Буш: “Новий світовий порядок…”

(Відео) Джордж Вокер Буш: “…покладе край тиранії у світі…”

(Відео) Барак Обама: “…єдиний стандарт для всіх,

хто б не був при владі”.

Ерік Лі: Так ось –

(Сміх) (Оплески)

Ця казка теж стала бестселером.

Згідно з даними інституту досліджень "Дім Свободи",

кількість демократичних країн збільшилася із 45 у 1970 році

до 115 у 2010 році.

Протягом останніх 20 років західні еліти невтомно

роз’їжджають по світу, продаючи цей продукт:

боротьба численних партій за політичну владу

та голосування громадян за ці партії –

це єдиний шлях до спасіння

для багатостраждальних країн, що розвиваються.

Ті, які згодні придбати цей продукт, просто приречені на успіх.

На тих, які відмовляються, чекає занепад.

Але цього разу китайці на це не купилися.

Вже раз за ніс водили…

(Сміх)

Решта залишається історією.

Лише за 30 років Китай перетворився

з однієї із найбідніших землеробських країн

на другу найбільшу економічу но-спрямовану країну у світі.

650 мільйонів людей

піднялися з глибин бідності.

Це 80 відсотків усього бідного населення світу,

життя якого покращилося за цей період в Китаї.

Іншими словами, усі молоді та старі демократії

разом узяті не здійснили і частинки того,

що вдалося зробити єдиній однопартійній державі без будь-якого голосування.

Розумієте, я виріс на таких речах як купони на їжу.

М'ясо видавали порціями по декілька сотень грамів

на одну особу відразу на цілий місяць.

Не варто й казати, що я з'їдав усі порції моєї бабусі.

Тож я запитав себе: що ж тут не так?

Я – у своєму рідному місті,

мій бізнес успішно розвивається.

Підприємці засновують компанії кожного дня.

Середній клас збільшується зі швидкістю та в масштабах

небачених за всю історію людства.

Хоча, згідно з тією ж величною казкою,

нічого такого не повинно відбуватися.

Тож я зробив те, що було необхідно. Почав вивчати цей парадокс.

Так, Китай є однопартійною державою,

яку очолює Комуністична партія Китаю, Єдина Партія,

що не проводить виборів.

Три основних припущення висуваються

панівними політичними теоріями нашого часу.

Така система є операційно негнучкою,

політично замкненою, морально необґрунтованою.

Що ж, такі припущення є помилковими.

Правильними є протилежні:

здатність до адаптації, меритократія,та законність –

це три основні характеристики

китайської однопартійної системи.

Більшість політологів стверджують, що

однопартійна система є, за своєю суттю, нездатною

до самокоригування.

Її існування не буде довготривалим, оскільки вона не в змозі адаптовуватися.

Тепер реальні факти.

За останні 64 роки правління найбільшою країною світу

політичний курс Партії був ширшим,

ніж будь-якої іншої країни сучасності,

від примусової колективізації до Великого стрибка,

приватизації фермерських угідь,

культурної революції,

ринкової реформи Дена Сяопіна,

потім його наступник Цзян Цземінь наважився зробити надзвичайно важливий політичний крок,

відкривши кордони Партії для приватних осіб, –

щось нечуване за часів Мао.

Тож Партія коригує себе досить радикально.

В інституційній сфері в силу вступають нові правила,

завдання яких полягає у виправленні наявних недоліків.

Наприклад, обмеження строку повноважень.

Політичні лідери займали свої пости довічно,

що дозволяло їм накопичувати свою владу

та увіковічнювати своє правління.

Мао – творець сучасного Китаю,

тим не менш його затяжне правління призвело до жахливих наслідків.

Саме тому Партія запровадила обмеження строку повноважень

та обов’язковий вихід у відставку у віці 68-70 років.

Дуже часто нам говорять:

“Політичні реформи катастрофічно відстають від економічних”

і “Китаю украй необхідні політичні реформи”.

Однак такі заяви – це лише риторична пастка,

прихована за політичною упередженістю.

Очевидно, деякі заздалегідь вирішили,

якого роду зміни вони бажають бачити,

і тільки такі зміни вони називають політичною реформою.

Але правда в тому, що політичні реформи ніколи й не припинялися.

Порівняно з тим, як було 30, 20, навіть 10 років тому,

кожен аспект китайського суспільства,

те, як сьогодні керують країною

від місцевого до центрального рівня,

змінилося докорінно.

А такі зміни якраз і є неможливими

без найрадикальніших політичних реформ.

Я навіть насмілюсь заявити, що Партія

є провідним світовим експертом з політичних реформ.

Друге припущення полягає в тому, що в однопартійній державі

вся влада сконцентровується в руках декількох осіб,

а це тягне за собою погане керівництво і корупцію.

Справді, корупція є серйозною проблемою,

але погляньмо на все в ширшому контексті.

Це може здатися вам маловірогідним.

Але Комуністична партія Китаю є сьогодні однією з найбільших меритократичних

структур у світі.

Найвищий керівний орган Китаю, Політбюро, налічує 25 членів.

На даний момент лише п’ятеро з них

походять з привілейованих родин, так звані ‘князьки’.

Інші 20, включаючи президента та прем’єра,

мають просте походження.

У значно більшому, центральному комітеті, який складається з понад 300 осіб,

відсоток тих, хто народився

у багатстві та розкоші, був ще менший.

Переважна більшість китайських високопосадовців

самостійно прокладали собі шлях на гору.

Якщо порівняти з керівними елітами

у розвинутих країнах та країнах, що розвиваються,

то Комуністична партія, на мою думку, є зразком

висхідної мобільності.

Постає питання: як таке можливо

в однопартійній системі?

Зараз я розповім вам про потужну політичну структуру,

маловідому на Заході, –

Організаційний відділ Партії.

Він функціонує як гігантський

генератор людських ресурсів, якому могли б позаздрити

навіть найуспішніші корпорації.

Відділ оперує трьохкомпонентною пірамідою,

яка постійно змінюється:

вона включає державну цивільну службу, державні підприємницькі структури

та соціальні інституції, як-от університет

чи громадські програми.

Це окремі, але єдино можливі шляхи

кар’єрного росту для китайських чиновників.

Відділ вербує випускників вищих навчальних закладів на вакансії для початківців

в усіх трьох сферах, і вони розпочинають свій шлях з самого низу

та звуться ‘кеюан’ (клерк).

Далі їх можуть почергово підвищувати

до таких чотирьох елітних посад:

спочатку ‘фуке’ (заступник менеджера секції), потім ‘ке’ (менеджер секції), ‘фучу’(заступник менеджера підрозділу) та ‘чу’(менеджер підрозділу).

Це не назви прийомів з фільму ‘Karate Kid’.

Це цілком серйозна справа.

Вибір посад достатньо широкий:

від начальника відділу охорони здоров'я в селі,

начальника відділу іноземних інвестицій в одному з районів міста

до менеджера в компанії.

Щороку Організаційний відділ оцінює діяльність молодших робітників.

Опитують їхніх начальників, співробітників,

підлеглих. Досліджують їхню поведінку.

Проводять опитування громадської думки.

Потім підвищують найкращих.

Протягом своєї кар’єри ці кадри

можуть рухатися по одному з трьох шляхів або змінювати його.

З часом кращі з кращих рухаються вище чотирьох рівнів

до рівнів ‘фуджу’ (заступник голови бюро) та ‘джу’ (голова бюро).

Саме тут вони і стають членами головного чиновницького корпусу.

На цей момент звичайними обов’язками стають

керівництво округом з чисельністю населення в мільйони осіб

або компанією з сотнями мільйонів доларів річного доходу.

Щоб показати вам, наскільки сильною є конкуренція всередині системи, наведу дані:

у 2012 році налічувалося 900 000 осіб ‘фуке’ і ‘ке’,

600 000 ‘фучу’ і ‘чу’

та лише 40 000 ‘фуджу’ і ‘джу’.

Після ‘джу’ рівня

лише декілька просуваються кількома сходинками вище

та нарешті досягають місця в Центральному комітеті.

Весь процес триває від 20 до 30 років.

Чи замішана тут протекція? Авжеж.

Але людські якості залишаються визначальними.

По суті, Організаційний відділ продовжує

багатовікову китайську традицію

наставництва.

Новий президент Китаю, Сі Цзіньпін,

є сином колишнього лідера, і що незвичайно,

перший з осіб свого кола, хто самостійно проклав собі шлях нагору.

Незважаючи на його статус, цей шлях тривав 30 років.

Він розпочав кар’єру як сільський голова,

і до того часу, коли став членом Політбюро,

уже встиг покерувати територіями з загальною кількістю населення

150 мільйонів осіб

та виготовляти ВВП в розмірі 1,5 трильйона американських доларів.

Будь ласка, не зрозумійте мене неправильно.

Це не просто чиїсь образливі слова. Це констатація факту.

Пам’ятаєте Джорджа Буша молодшого?

Це не насмішка.

(Сміх)

Перед тим, як він став губернатором Техасу,

чи Барака Обаму, перед його балотуванням в президенти,

їм не вдалося б навіть стати головами округів

в китайській системі.

Вінстон Черчілль якось сказав, що демократія –

це найгірший спосіб правління, не враховуючи усіх інших.

Очевидно, він не чув про Організаційний відділ.

На Заході звикли думати, що

вибори, в яких беруть участь безліч партій, та загальне виборче право –

це єдине джерело політичної легітимності.

Якось мене запитали: ‘Партія не пройшла за кількістю голосів.

Де ж тут джерело легітимності?’

Я відповів: ‘Як щодо компетентності?’

Ми ж усі знаємо факти.

У 1949 році, коли Партія прийшла до влади,

розірваний на частини іноземним втручанням, Китай погруз у громадянських війнах;

середня тривалість життя в той час – 41 рік.

Сьогодні, це друга найбільша економічна країна в світі,

індустріальна держава, громадяни якої живуть

в добробуті, що невпинно зростає.

Організація Пью Рісерч проводить опитування громадської думки китайців,

і ось результати за останні роки.

Тих, хто задоволений тим, як керують країною, – 85 %.

Тих, хто вважає, що їхнє фінансове становище покращилось за останні п’ять років, –

70 %.

Тих, хто впевнені у кращому майбутньому, –

приголомшлива більшість 82 %.

Видання Файненшл Таймс досліджує настрої молоді усього світу,

і ось найновіші дані, що з'явилися минулого тижня.

У Китаї, 93 % Покоління ‘Y’

оптимістично налаштовані щодо майбутнього своєї країни.

Якщо це – не легітимність влади, то що тоді?

Для порівняння, більшість світових виборчих демократій

демонструють гнітючі результати.

Ця аудиторія не потребує конкретизації того,

наскільки вони недієздатні, починаючи з Вашингтона і закінчуючи європейськими столицями.

За невеликим винятком, переважну більшість

країн, що розвиваються, не врятувала виборча система,

тому вони й досі страждають від бідності та соціальної ворожнечі.

Владу обирають, потім її рейтинги падають

нижче 50 % лише за декілька місяців

і залишаються на низьких показниках, згодом ситуація погіршується ще більше аж до наступних виборів.

Демократія перетворюється на безперервний процес

обирання з подальшим розкаянням.

Мені шкода це казати, але якщо так буде й надалі, то саме демократія,

а не однопартійна система,

може втратити свою легітимність.

Я не бажаю створити якогось хибного уявлення

про шлях простого китайського рибака-роботяги

до необмеженої влади.

Країна бореться з серйозними проблемами.

Проблемами соціального та економічного характеру –

побічними ефектами таких стрімких змін – що просто приголомшують уяву.

По-перше, забруднення. Продовольча безпека. Демографічна криза.

А на політичному фронті, найболючіше питання – проблема корупції.

Корупція усюди, вона підриває систему

та її моральну легітимність.

Та більшість аналітиків ставлять неправильний діагноз.

Вони стверджують, що корупція є результатом однопартійної системи,

а, отже, позбутися її

можна лише покінчивши зі всією системою.

Якщо ми уважніше поглянемо на цю проблему, то побачимо дещо інше.

В рейтингу організації Transparency International Китай

в останні роки займає місце між 70 та 80 позиціями у списку зі 170 країн,

і продовжує рухатися вгору.

Індія – найбільша демократія світу –

на 94 місці і продовжує знижуватися.

З близько ста країн, що в рейтингу знаходяться нижче Китаю,

більше половини – це виборчі демократії.

Тож якщо вибори – це панацея від корупції,

то як так сталося, що ці країни не можуть її позбутися?

Я підприємець, який готовий йти на ризик. Я укладаю угоди.

Було б несправедливо завершити виступ,

не відважившись запропонувати свої прогнози.

Так ось.

Через 10 років Китай перевершить США

і стане найбільшою економічною країною у світі.

Дохід на душу населення досягне рівня

найуспішніших розвинутих країн.

Корупцію стримають, але не викорінять цілковито;

Китай підніметься на 10-20 позицій

і опиниться вище 60 місця рейтингу Transparency International.

Втілення економічних реформ пришвидшиться, політична реформа продовжиться,

однопартійна система зміцнюватиме свою владу.

Епоха, в якій ми живемо, добігає свого кінця.

Надоповідання, що утверджували універсалізм,

не виправдали наших сподівань в XX столітті

та продовжують підводити нас у XXI.

Це – рак,

який вбиває демократію з середини.

Зараз я хотів би дещо прояснити.

Я тут не для того, щоб засуджувати демократію.

Навпаки, я вважаю, що саме демократія створила

Західну цивілізацію та зробила сучасний світ таким, яким він є сьогодні.

Принаймні таким чином західні еліти

позиціонують свою політичну систему, як свою безмежну гордість та безмірну самовпевненість,

що і є причиною сучасних ‘хвороб’ Заходу.

Якби вони витрачали менше часу,

намагаючись нав’язати своє бачення іншим,

а, натомість, витратили його на проведення політичних реформ у себе вдома,

то демократія мала б більше шансів на успіх.

Політична модель Китаю ніколи не витіснить

виборчу демократію, бо, на відміну від останньої,

не претендує на універсальність.

Її неможливо впровадити. Та в цьому й полягає уся суть.

Важливість китайського прикладу

полягає не у наявності альтернативи,

а у самому факті її існування.

Завершимо епоху неймовірних оповідань.

Комунізм та демократія можуть бути гідними ідеалами,

але час панування догматичного універсалізму завершений.

Припинімо розповідати людям та нашим дітям,

що існує лише один єдиний шлях керувати країною

та єдине майбутнє,

до якого має прагнути кожне суспільство.

Це неправильно. Це безвідповідально.

Та гірш за все те, що це – нудно.

Час вже універсальності дати дорогу різноманітності.

Можливо попереду нас чекає щось набагато цікавіше.

Чи готові ми до цього?

Дякую вам.

(Оплески)

Дякую вам. Дякую вам. Дякую вам. Дякую.

Бруно Джуссані: Еріку, затримайся на декілька хвилин,

я маю до тебе кілька запитань.

Я думаю, що багато хто тут, та й у європейських країнах,

погодиться з вашим твердженням щодо

недієздатності демократичних систем,

але, водночас, багатьох

турбує думка, що існує щось на зразок самопроголошеної

влади, яка без будь-якого спостереження чи опитування

визначає національні інтереси.

Чи має китайська модель механізм,

який би дозволяв людям фактично

висловлюватися щодо національних інтересів, хоча ви й визначили це неправильним?

ЕСЛ: Знаєте, політолог Френк Фукуяма

назвав китайську політичну систему ‘чутливий авторитаризм’.

Це не зовсім так, але, як на мене, дуже близько.

Я знайомий з роботою найбільшої в Китаї компанії,

що займається опитуванням громадської думки.

Чи знаєте ви, хто є її найбільшим клієнтом?

Китайський уряд.

Не лише центральне управління,

але й міська, провінційна

та місцева, районна, влада.

Усі постійно проводять опитування.

Ви задоволені вивозом сміття?

Ви задоволені загальним курсом, який взяла країна?

Тож у Китаї є механізм реагування

на потреби та громадську думку людей, просто він інший.

Ось до чого я веду, ми повинні припинити думати,

що існує лише одна політична система –

вибори, вибори, вибори –

яка робить цей механізм чутливим.

Взагалі, я вже не впевнений, що вибори

здатні створити владу, яка реагуватиме.

(Оплески)

БД: Здається, багато хто погодиться.

Одна з рис демократичної системи –

це простір, наданий громадянському суспільству для самовираження.

Ви показали нам дані, які свідчать про підтримку,

якою користується уряд та органи влади в Китаї.

Але потім ви згадали про інші фактори,

такі як серйозні проблеми, звичайно є й

інші речі, що суперечать усьому, про що згадувалося:

десятки тисяч заворушень і протестів,

також акцій на захист довкілля, тощо.

Ваші слова наводять на думку, що у китайській моделі

поза Партією немає місця

для вираження громадської думки.

ЕСЛ: Громадянське суспільство у Китаї займає досить активну позицію,

чи це стосується довкілля, чи приватної власності.

Але воно принципово відмінне. Ви б його навіть не помітили.

Оскільки, за визначенням Заходу, так зване громадянське суспільство

має бути відокремлене, або навіть знаходитися в опозиції

до політичної системи,

але така концепція не є характерною для китайської культури.

Громадянське суспільство існує тисячі років,

проте воно завжди є органічним продовженням

політичного устрою, і в цьому, на мою думку, і полягає

основна відмінність між двома культурами.

БД: Еріку, дякую вам за те, що поділилися з TED.