Себастьян Сальґадо: Безмовна драма фотографії

Доктор економічних наук Себастьян Сальґадо зайнявся мистецтвом фотографії лише на четвертому десятку свого життя, проте це стало його пристрастю. Його багаторічні проекти чудово схоплюють людську сторону глобальної історії, що дуже часто містить у собі смерть, руйнацію чи занепад. Він розповідає дуже особисту історію про ремесло, що ледь не вбило його самого, і демонструє захоплюючі зображення зі свого останнього проекту під назвою "Буття", що містить свідчення про забутих світом людей і місця.

Сумніваюсь, що всі присутні тут люди

знайомі з моїми фотографіями.

Спочатку я хочу показати вам кілька своїх фотографій,

після чого розповім свою історію.

Я хочу розказати вам трохи про себе,

тому що це стосується

мого сьогоднішнього виступу.

Народився я у 1944 році у Бразилії,

у той час, коли Бразилія ще не була країною з ринковою економікою.

Я народився на фермі,

на фермі, де було понад 50 відсотків тропічних лісів (і досі є).

Дивовижне місце.

Я жив поруч з неймовірними птахами, неймовірними тваринами,

Я плавав у невеличких річках з кайманами.

На цій фермі мешкали приблизно 35 сімей,

і все, що ми вирощували на фермі, ми і споживали.

Дуже мало продукції потрапляло на ринок.

Один раз на рік, на ринок потрапляла лише

велика рогата худоба, яку ми вирощували,

і нам потрібно було близько 45 днів

аби прибути на бійню

з поголів'ям великої рогатої худоби, що налічувало тисячі,

і близько 20 днів на зворотній шлях,

назад на нашу ферму.

Коли мені було 15 років,

я був змушений покинути це місце

і переїхати в містечко, що було трохи більшим -- набагато більшим --

де я закінчив другу частину середньої школи.

Там я навчився різних речей.

У Бразилії саме починалася урбанізація, індустріалізація,

а я розумівся на політиці. Мої погляди стали дещо радикальними.

Я був членом лівих партій,

і я став активістом.

Я вступив до університету, щоб стати економістом.

Я здобув диплом магістра економіки.

І найважливіша річ у моєму житті

також трапилась у цей час.

Я зустрів неймовірну дівчину,

котра стала моїм найкращим другом на все життя

та моїм партнером у всіх моїх життєвих починаннях до сьогодні,

мою дружину, Лейлу Ванік Сальґадо.

Бразилія суттєво радикалізувалась.

Ми дуже наполегливо боролись проти диктаторського режиму,

і в певний момент нам необхідно було

або увійти в підпілля зі зброєю в руках,

або покинути Бразилію. Ми були надто молодими

і наша організація вирішила, що нам краще відступити,

і ми вирушили до Франції,

де я захистив дисертацію з економіки,

а Лейла стала архітектором.

Опісля я працював у інвестиційному банку.

Ми здійснили багато поїздок, фінансували дослідно-конструкторські,

економічні проекти в Африці разом зі Всесвітнім банком.

І одного дня мистецтво фотографії цілковито змінило моє життя.

Я став фотографом,

залишив усе та став фотографом,

я почав фотографувати,

це було для мене важливо.

Багато людей кажуть, що я фотожурналіст,

що я фотограф-антрополог,

що я фотограф-активіст.

Але я зробив набагато більше.

Я ототожнив фотографування зі своїм життям.

Я жив, повністю занурившись у фотографування,

виконував довгострокові проекти,

і хочу показати вам всього кілька фотографій

-- знову ж таки, ви побачите зсередини соціальні проекти,

у яких я брав участь, я видав багато книг

на тему цих фотографій,

але зараз покажу вам лише кілька з них.

У 90-ті, з 1994 до 2000,

я фотографував історію під назвою "Міграції".

Вона вилилась у книгу. Вона стала виставкою.

Однак в той час, коли я фотографував це,

мені довелось пережити нелегкі миті свого життя, здебільшого у Руанді.

У Руанді я побачив тотальну брутальність.

Я бачив тисячі смертей щодня.

Я втратив віру у наш вид.

Я не вірив, що для нас буде можливим залишитись живими,

і в моєму організмі активізувався Стафілокок.

Інфекція в моєму організмі розповсюдилась.

Коли я займався коханням з дружиною, то у мене навіть не було сперми.

Була кров.

В Парижі я пішов до лікаря свого товариша,

розповів йому, що я дуже хворію.

Він довго оглядав мене і сказав: "Себастьяне,

ти не хворий, твоя простата в чудовому стані.

Справа в тому, що ти бачив так багато смертей, що і сам помираєш.

Ти мусиш зупинитись. Зупинись.

Ти мусиш зупинитись, бо в іншому випадку ти помреш."

І я прийняв рішення зупинитись.

Я був дуже засмучений фотографуванням,

засмучений всім на світі,

і вирішив повернутись туди, звідки я родом.

Це був великий збіг обставин.

Це був час, коли мої батьки помітно постаріли.

Я маю сім сестер. Я був єдиним чоловіком у моїй родині,

і рідні прийняли спільне рішення

передати цю землю Лейлі та мені.

Коли ми отримали цю землю, вона була такою ж ослабленою, як і я.

В часи мого дитинства тропічні ліси займали 50 відсотків території.

Коли ж ми отримали землю,

то тропічних лісів було менше, ніж пів відсотка,

як і в цілому моєму регіоні.

Для розвитку, бразильського розвитку,

ми знищили багато лісів.

Так само, як і ви зробили тут, у Сполучених Штатах,

або як ви зробили в Індії, всюди на нашій планеті.

Щоб досягнути розвитку,

ми вдаємось до великих протиріч,

знищуючи все довкола нас.

На фермі, де поголів'я великої рогатої худоби налічувало тисячі,

залишилось всього кілька сотень,

і ми не знали, як з ними впоратись.

І у Лейли з'явилась неймовірна ідея, божевільна ідея.

Вона сказала: "Чому б не відновити тропічний ліс, що був тут раніше?

Ти ж кажеш, що народився у раю.

Давай збудуємо рай знову."

І я зустрівся з хорошим другом,

який займався вирощуванням лісів,

з проханням приготувати для нас проект,

і ми почали. Ми почали садити дерева,

але у перший рік ми втратили багато дерев, наступного року - вже менше,

і повільно-повільно ця мертва земля почала відроджуватись знову.

Ми почали висаджувати сотні тисяч дерев,

лише місцеві види, лише місцеві породи,

будуючи таку ж екосистему, яка і була знищена.

І життя почало повертатись дивовижним чином.

Нам потрібно було перетворити нашу землю

у національний парк.

І ми перетворили. Ми повернули цю землю природі.

Вона стала національним парком.

Ми створили організацію під назвою "Instituto Terra"

і ми розробили великий проект у сфері довкілля аби залучити кошти звідусіль.

Тут у Лос-Анджелесі, на території затоки Сан-Франциско,

за це передбачені податкові пільги у Сполучених Штатах.

Ми збирали кошти в Іспанії, Італії, значною мірою у Бразилії.

Ми співпрацювали з багатьма бразильськими компаніями,

котрі інвестували в цей проект, з урядом.

І життя поступово налагоджувалось, і я мав велике бажання

повернутись до фотографування, знову фотографувати.

На цей раз я більше не хотів фотографувати

лише одну тварину, яку я знімав усе своє життя: нас.

Я хотів фотографувати інших тварин,

фотографувати пейзажі,

фотографувати нас, але з самого початку,

з часу, коли ми жили в рівновазі з природою.

І я поїхав. Я почав у перші місяці 2004,

а завершив наприкінці 2011.

Ми створили неймовірну кількість фотографій,

і в результаті Лейла розробила дизайн усіх моїх книг,

дизайн усіх моїх виставок. Вона є творцем виставок.

І нашою метою щодо цих фотографій

є викликати дискусію про всю недоторканість, що залишилась на нашій планеті

і про те, що нам слід зберегти на цій планеті,

якщо ми хочемо жити, мати певну рівновагу у нашому житті.

Все, чого я хотів, це побачити нас,

коли ми використовували, так, інструменти з каменю.

Ми все ще існуємо. Минулого тижня я побував

у Національному фонді індіанців Бразилії,

і лише на території Амазонії мешкає близько 110 груп

індіанців, з якими ще не налагоджено контакт.

Ми повинні захищати ліс у прямому сенсі цього слова.

І я сподіваюсь, що за допомогою цих фотографій ми зможемо створити

інформацію, систему інформації.

Ми спробували створити нову презентацію планети,

і я хочу показати вам кілька фото

цього проекту, будь ласка.

Що ж, це — (Оплески) —

Дякую. Щиро дякую.

Ось за що ми повинні наполегливо боротись,

аби зберегти це в теперішньому стані.

Але є ще дещо, що нам слід разом відбудовувати,

будувати наші суспільства, нашу сучасну родину суспільств.

Ми знаходимось на етапі, коли назад немає вороття.

Проте ми створюємо дивовижний контраст.

Щоб збудувати все це, ми багато чого руйнуємо.

Наш ліс у Бразилії, цей старовинний ліс,

розміром із Каліфорнію,

сьогодні знищений на 93 відсотки.

Тут, на Західному узбережжі, ви знищили ваші ліси.

Неподалік звідси, чи не так? Ліси червоного дерева зникли..

Зникли дуже швидко, щезли.

Недавно, повертаючись з Атланти, тут, два дні тому

я пролітав над пустелями,

які ми самі створили, ми спровокували їх появу власноруч.

Індія залишилась без дерев. Іспанія залишилась без дерев.

І ми повинні відновити ці ліси.

Ці ліси - суть нашого життя.

Нам потрібно дихати. Єдина фабрика,

що здатна перетворити CO2 на кисень -

це ліси.

Єдиний механізм, що може захоплювати вуглець,

який ми виробляємо завжди,

навіть, якщо ми зменшимо все, що робимо, ми і надалі виробляємо CO2 -

це дерева.

Я поставив запитання -- три чи чотири тижні тому

у газеті ми прочитали,

що мільйони риб помирають у Норвегії.

Брак кисню у воді.

Я поставив собі запитання, якщо на мить

нам не бракуватиме кисню для всіх видів тварин,

включно з нами, це було б дуже складно для нас.

Дерева необхідні для водопостачання.

Я приведу невеличкий приклад, який ви дуже легко зрозумієте.

Якщо ви, щасливчики з великою кількістю волосся на голові,

приймете душ, то знадобиться

дві-три години аби волосся висохло

без використання фена.

У моєму ж випадку потрібна одна хвилина. Як і для дерев.

Дерева - це волосся нашої планети.

Коли падає дощ на території без дерев,

то всього за кілька хвилин вода збирається у потік,

несе з собою ґрунт, знищуючи наші водні ресурси,

знищуючи річки,

а вологість не утримується.

Якщо є дерева, то коренева система затримує воду.

Усі гілки дерев, листя, що падає,

створюють вологу ділянку,

зберігаються місяцями під водою, прямують до річок,

підтримують наше джерело, підтримують наші ріки.

Це найважливіша річ

з огляду на те, що вода необхідна нам у всіх сферах життя.

І на завершення я хочу показати вам

кілька фотографій, які для мене

дуже важливі у цьому контексті.

Пам'ятаєте, я говорив,

що ферма, яку я отримав від батьків,

стала для мене моїм раєм.

Земля повністю зруйнована, ерозія, земля висохла.

Але на цьому фото ви бачите,

що ми починали зводити освітній центр,

який став досить великим центром з охорони довкілля в Бразилії.

Але ви бачите багато маленьких плям на цьому фото.

На всіх цих місцях ми висадили дерева.

Там тисячі дерев.

А зараз покажу вам фото з того ж місця,

зроблене через два місяці.

(Оплески)

На початку я вам казав, що нам потрібно було

висадити близько 2.5 мільйона дерев

приблизно двохсот різних видів,

щоб відновити екосистему.

І я покажу вам останнє фото.

Зараз тут росте близько двох мільйонів дерев.

Таким чином, відбувається

зв'язування близько 100,000 тонн вуглецю завдяки цим деревам.

Друзі, це дуже легко зробити. І ми впорались, чи не так?

Після випадку, що трапився зі мною,

ми повернулись, ми збудували екосистему.

Я вірю в те, що всі присутні тут

мають спільні турботи,

і модель, яку ми створили у Бразилії,

можна застосувати і тут.

Ми можемо застосувати її у будь-якому куточку світу, правда ж?

І я вірю, що ми можемо зробити це разом.

Щиро дякую.

(Оплески)