Краса людської шкіри в кожному кольорі

Світлини Анжеліки Дасс кидають виклик нашим стереотипам щодо кольору шкіри й етнічної ідентичності. В цій сповненій особистих моментів промові ми почуємо про те, що надихнуло її на проект людських портретів Humanæ, а також про прагнення художниці задокументувати справжні кольори людства замість несправжніх білого, червоного, чорного й жовтого, що їх зазвичай пов'язують із расою.

Вже минуло 128 років

з того часу, як остання на світі країна
скасувала рабство,

і 53 роки,

відколи Мартін Лютер Кінг виголосив
свою промову "У мене є мрія".

Проте ми все ще живемо у світі,

де по кольору шкіри не лише зустрічають,

а й проводжають.

Я народилась у різнобарвній сім'ї.

Мій батько - син служниці,

від якої він успадкував
насичений темно-шоколадний відтінок.

Його всиновили ті,
кого я називаю дідусем та бабусею.

У голови сім'ї, моєї бабусі,

порцеляново-біла шкіра та
волосся кольору бавовни.

Відтінок шкіри мого дідуся був чимось між
ваніллю та полуничним йогуртом,

так само як і мого дядька та
двоюрідного брата.

Моя матір, шкіра якої має колір кориці, -
донька корінної бразилійки,

з щіпкою лісового горіха та меду,

і чоловіка,
кольору кави з молоком,

але ближче до кавового.

У неї є дві сестри.

В одної шкіра кольору смаженого арахісу,

а в іншої,

також прийомної,

більш бежева,

як млинець.

(Сміх)

Оскільки я зростала у такій сім'ї,

колір для мене ніколи не був важливий.

Однак поза межами дому
все незабаром стало по-іншому.

Колір мав багато інших значень.

Пригадую, як мій перший
урок малювання у школі

викликав у мене
низку суперечливих почуттів.

Він був захопливий і креативний,

але я ніяк не могла зрозуміти
особливого олівця тілесного кольору.

Я була зроблена з плоті,
однак не була рожевою.

У мене була коричнева шкіра,
а люди казали, що я чорна.

Мені було сім років,
і кольори переплутались у моїй голові.

Пізніше,

коли я приводила
свою двоюрідну сестру до школи,

мене зазвичай вважали нянькою.

Коли я допомагала на кухні
на вечірці у подруги,

люди думали, що я служниця.

Мене навіть сприйняли за повію

лише тому, що я гуляла
по пляжі зі своїми друзями з Європи.

І багато разів,

коли я відвідувала бабусю чи друзів
у будинках вищих класів суспільства,

мене просили не користуватися
головним ліфтом.

Адже, врешті-решт,

з таким кольором шкіри й таким волоссям,

мені не можна відвідувати деяких місць.

Певною мірою,

я звикла до цього і
частково з цим змирилась.

Проте щось всередині мене продовжує
бунтувати та боротись.

Через багато років я одружилась
з іспанцем.

Але не просто з іспанцем.

Той, кого я вибрала, мав колір шкіри як
у обпаленого сонцем лобстера.

(Сміх)

З того часу мене почали переслідувати
з новим питанням.

Яким буде колір шкіри ваших дітей?

Як ви розумієте,
це мене цікавить найменше.

Однак, якщо подумати про це,

беручи до уваги мій попередній досвід,

моя історія привела мене до вибору
особистого заняття в якості фотографа.

І саме так народився проект "Humanae".

"Humanae" - це прагнення
виділити наші справжні кольори,

а не помилкові

білий, червоний, чорний чи жовтий,
які асоціюють з расою.

Це щось на кшталт гри,
яка кидає виклик старим правилам.

Це незакінчена робота:
від особистої історії до загальної.

Я створюю портрети людей на білому фоні.

Тоді вибираю квадрат на носі
розміром 11 пікселів,

замальовую фон

і шукаю відповідний колір
на промисловій палітрі "Pantone".

Я почала зі своєї сім'ї та друзів,

тоді все більше і більше людей
приєдналися до пригоди,

завдяки закликам,
що лунали із соціальних мереж.

Я думала, що основним місцем
для виставки моїх робіт буде інтернет,

тому що я хочу відкритий формат,
який заохочує кожного

натиснути кнопку "поділитися з друзями"
як у комп'ютері, так і в своїй голові.

Снігова грудка почала рости.

Проект чудово сприйняли:

запрошення, виставки,

фізичні формати,

галереї та музеї ...

все це було.

А посеред них - моє улюблене:

коли "Humanae" з'являється
у громадських місцях

і на вулицях,

він стає предметом популярної дискусії

і створює відчуття спільності.

Я сфотографувала більше, ніж 3 000 людей

у 13 різних країнах,

19 різних містах по всьому світу.

Згадаю лише декілька з них:

від тих, хто входить у список "Форбс",

до біженців. які перетнули
Середземне море на човні.

У Парижі - від штаб-квартири ЮНЕСКО
до притулку для бездомних.

І студентів у Швейцарії,
і в нетрях Ріо-де-Женейро.

Люди всіх віросповідань,

з різною гендерною ідентичністю

чи фізичними вадами,

новонародженні або невиліковно хворі.

Усі ми разом становимо проект "Humanae".

Ці фотографії змушують нас переосмислити
своє ставлення одне до одного.

Коли сучасна наука
ставить під сумнів поняття "раса",

що ж означає для нас
бути чорним, білим, жовтим чи червоним?

Це колір очей, носа, рота чи губ?

Чи воно стосується нашого походження,

національності,

або банківського рахунку?

Це особисте заняття виявилось відкриттям.

Раптом я зрозуміла, що "Humanae"
був корисний для багатьох людей.

Він є своєрідним дзеркалом

для тих, хто не може віднайти
себе у жодному ярлику.

Було неймовірно,

коли люди почали ділитись зі мною
своїми думками стосовно цієї роботи.

У мене сотні відгуків,

і я також поділюсь із вами.

Мати одинадцятирічної...

Мати одинадцятирічної дівчинки написала:

"Це неабияк допомогло мені
додати їй упевненості в собі,

бо минулих вихідних

одна з її подруг посварилась з нею,
сказавши, що вона не є родом з Норвегії

і їй потрібно заборонити там жити.

Тому ваша робота посіла дуже
особливе місце у моєму серці

і є надзвичайно важливою для мене".

Одна жінка поділилась своєю фотографією
у Фейсбуці та написала:

"Усе своє життя

людям по всьому світу було важко
віднести мене до якоїсь групи,

стереотипу,

рамки.

Можливо, нам потрібно зупинитись.

Замість того, щоб класифікувати,
запитайте в людини:

"Який ярлик ти на себе приклеїш?"

Тоді я б відповіла:

"Привіт. Я Массіель.

Я домініканка-голландка,

я виросла у змішаній сім'ї,

і я бісексуалка".

Окрім таких неочікуваних
та зворушливих реакцій,

"Humanae" віднайшов нове життя
у багатьох різних сферах.

Наведу лише декілька прикладів:

ілюстратори та студенти художніх академій

використовують проект як основу
для своїх нарисів та навчання.

Це зібрання облич.

Дослідники у сфері атропології,

фізики та нейробіології

використовують "Humanae"
для різних наукових цілей,

пов'язаних з етнічною
приналежністю людини,

оптофізіологією,

розпізнанням осіб

чи хворобою Альцгеймера.

Одним із найбільших досягнень проекту

є те, що "Humanae" вибрали
обкладинкою журналу "Foreign Affairs",

одного з найважливіших політичних видань.

І ящо говорити про міжнародні відносини,

я знайшла ідеальних
послів для мого проекту ...

вчителів.

Саме вони використовують "Humanae"
як інструмент для навчання.

Їхній ентузіазм заохочує мене
повернутись назад до уроків малювання,

проте цього разу вже у ролі вчителя.

Мої учні, -

і дорослі, і діти, -

малюють свої автопортрети,

і в такий спосіб намагаються віднайти
свій власний унікальний колір

Як фотограф,

я розумію, що можу бути засобом
комунікації між людьми.

Як людина,

як Анжеліка,

кожного разу, коли я фотографую,

я відчуваю, що сиджу
перед терапевтом.

Всі розчарування, страхи та самотність,

які я колись відчувала, ...

стають любов'ю.

Остання країна ...

Остання країна в світі,
яка скасувала рабство -

це та країна, де я народилась,

Бразилія.

Нам все ще потрібно наполегливо працювати,
щоб скасувати дискримінацію.

Вона все ще поширена у світі,

і не зникне сама по собі.

Дякую.

(Оплески)

Дякую.