Чи справді школи вбивають творчість?

Сер Кен Робінсон цікаво та надзвичайно хвилююче доводить, що система освіти має виховувати — а не вбивати — креативність та творчі здібності.

Доброго ранку. Як справи?
Чудова конференція, чи не так?

Я був у захваті від попередніх виступів.

Тож, я мабуть піду. (Сміх)

Тут було три теми

впродовж конференції, які стосуються

того, про що я хочу поговорити.

Одна з них — надзвичайні докази
людської креативності

в усіх презентаціях, які ми тут бачили,

та в усіх людях, тут присутніх. Сама широта

та розмах заходу. Друга — це те,

що ми всі опинилися в місці, де ми й гадки
не маємо, що з нами станеться

в майбутньому. Жодної здогадки,

чим це все врешті обернеться.

Мене дуже цікавить освіта...

власне, я помічаю, що всіх і кожного цікавить освіта.

Хіба вас ні? Я це знаходжу дуже цікавим.

Наприклад, ви на вечірці, і ви кажете комусь,

що працюєте в галузі освіти...

Власне, ви нечасто буваєте на вечірках,
якщо ви працюєте в освіті.

(Сміх) Вас не запрошують.

Що цікаво, навіть у відповідь на ваше запрошення.
Це мене дивує.

Але якщо ви на вечірці й на чиєсь запитання

«Ким ви працюєте?»

відповідаєте, що працюєте в сфері освіти,

ви побачите, як кров відливає від обличчя
вашого співрозмовника, і він думає:

«О боже,» — ну, знаєте, — «Чому я? У мій єдиний
вихідний за весь тиждень». (Сміх)

Але якщо ви спитаєте про їхню освіту,

вони просто притиснуть вас до стіни.
Тому що це — одна з тих речей,

які дуже глибоко зачіпають людей, чи не так?

Так само, як релігія, гроші і таке інше.

Я дуже цікавлюся освітою, гадаю, як і всі ми.

Вона цікавить нас особливо гостро

почасти тому, що саме освіта

має привести нас до майбутнього,
що його ми не можемо уявити.

Якщо замислитися, діти, які
цьогоріч ідуть до школи,

виходитимуть на пенсію у 2065 році.
Ніхто й гадки не має —

попри всі ці знання, що демонстрували тут протягом
останніх 4 днів, —

яким буде світ

навіть через п‘ять років.
І все ж ми маємо

якось їх підготувати до нього.
Тож, я гадаю, ситуація тут

надзвичайно непередбачувана.

І третя причина— це те, що

ми всі погоджуємося,

що діти мають надзвичайні можливості —

дивовижну спроможність до інновацій.
Сірена вчора ввечері — це просто диво,

правда ж? Що вона може зробити!

Вона — виняток, але, з іншого боку,

вона не є винятком в масштабі всіх дітей світу.

Що ми тут маємо — надзвичайно
віддану людину,

яка знайшла в собі талант.
Але я маю на увазі,

що в кожної дитини надзвичайні таланти.

А ми їх розтринькуємо, доволі безтурботно.

Тож, я хочу поговорити про освіту

і креативність. Моя думка полягає в тому,

що креативність сьогодні не менш важлива в освіті,
ніж грамотність,

і ми маємо надати їй такий же статус.

(Оплески) Дякую. До речі, це все.

Дуже дякую. (Сміх) Тож, у мене ще 15 хвилин.

Я народився... ні (Сміх)

Я нещодавно почув чудову історію...
обожнюю її розповідати...

про маленьку дівчинку, яка ходила на уроки малювання.
Їй було шість,

вона сиділа позаду,

і вчителька казала, що ця дівчинка

була зазвичай неуважна, а на уроках малювання
ставала уважною.

Вчительку це зацікавило,
вона підійшла до неї

та спитала: «Що ти малюєш?»

Дівчинка відповіла: «Я малюю Бога».

Тоді вчителька сказала: «Але ніхто не знає,
як виглядає Бог».

А дівчинка відповіла:
«За хвилину дізнаються».

(Сміх)

Коли моєму сину виповнилося чотири, в Англії...

власне, йому всюди було чотири, якщо чесно. (Сміх)

Строго кажучи, куди б він не поїхав,
йому скрізь було того року чотири.

Він грав в п‘єсі про Різдво.

Ви пам‘ятаєте сюжет? О, це було дещо.

Це була велика історія. Мел Гібсон зробив продовження.

Можливо, ви його бачили: «Різдво II».
Джеймсу дісталася роль Йосипа,

ми були дуже цьому раді.

Ми вважали, що це одна з головних ролей.

Ми найняли натовп людей у футболках з написом

«Джеймс Робінсон» — це Йосип!» (Сміх)

У його ролі не було діалогу, то був епізод,

де заходять троє волхвів.
Вони увійшли з подарунками

і принесли золото, пахощі та мирру.

Це було насправді. Ми сиділи дивилися,

і, здається, вони переплутали дари.

Ми після спектаклю
розмовляли з малим і запитали його:

«Все було гаразд?»
А він відповів: «Так, а що, щось не так?»

Вони просто помінялися, і все.

Тож, входить троє хлопців

чотирьох років, з рушниками на головах,

і ставлять на підлогу коробки,

і перший каже: «Я приніс вам золото».

А другий каже «Я приніс вам мирру».

А третій каже: «Френк передав ось це». (Сміх)

Що в цих історіях спільного — це те,
що діти хапаються за можливість.

Якщо вони не знають чогось, вони спробують.

Я маю рацію? Вони не бояться помилитися.

Я не хочу сказати, що постійно помилятися —
це означає бути творчим.

Але ми знаємо,

що коли ти не готовий помилитися,

то ніколи не створиш нічого оригінального.

Якщо ти не готовий помилитися.
А до того моменту, коли вони стають дорослими,

більшість з дітей вже втрачають цю здатність.

Вони бояться робити помилки.

І, до речі, ми саме так керуємо компаніями.

Ми не прощаємо помилок. І ми так само

працюємо з національною системою освіти, де

помилки — це найгірше, що ви можете зробити.

І, як наслідок, у процесі навчання
ми забираємо в дітей

їхні творчі здібності.
Пікассо колись сказав,

що всі діти народжуються митцями.

Проблема в тому, щоб залишитися митцем,
коли подорослішаєш. Я вірю в це всім серцем:

ми не набуваємо творчих здібностей з віком,

ми їх переростаємо.
Точніше, ми навчаємося їх втрачати.

Чому так відбувається?

Років п‘ять тому я жив у Стретфорді-на-Ейвоні.

До речі, ми переїхали зі Стретфорду-на-Ейвоні
до Лос-Анджелесу.

Тож, можете собі уявити, який це був легкий переїзд.

(Сміх) Насправді,

ми жили в містечку під назвою Сніттерфілд,

неподалік від Стретфоду, там ще

народився батько Шекспіра.
Вас нічого не зачепило? Мене — так.

Ви не думали, що в Шекспіра був батько, так?

Так? Тому що ви не думали про те,

що Шекспір був дитиною, правда?

Семирічний Шекспір? Я ніколи про це не думав.
Тобто, йому колись

було сім років. Він ходив

на чиїсь уроки англійської, чи не так?
Якось ніяково.

(Сміх) «Треба бути стараннішим».
Батько вкладав його спати, ну, знаєте,

Шекспіру: «Час лягати спати»,

Вільяму Шекспіру, «Поклади олівця,

і перестань так розмовляти.
Ніхто тебе не розуміє».

(Сміх)

Тож, ми перебралися зі Стретфорду
до Лос-Анджелеса,

до речі, хочу декілька слів сказати про переїзд.

Син не хотів їхати.

У мене двоє дітей. Сину зараз 21 рік,
а доньці — 16.

Він не хотів їхати до Лос-Анджелесу.
Йому подобалося місто,

але в Англії у нього була подружка.
Вона була коханням його життя, Сара.

Вони були знайомі вже місяць.

Звертаю вашу увагу, вони тільки-но відсвяткували
свій четвертий ювілей,

адже місяць — це багато, коли тобі 16.

Отже, він був дуже засмучений під час польоту

і сказав: «Я більше ніколи не зустріну такої, як Сара».

Ми, до речі, були раді його словам, якщо чесно,

тому що вона була головною причиною,
чому ми їхали з країни.

(Сміх)

Але коли ти приїздиш до Америки, або подорожуєш,

помічаєш одну цікаву річ:

кожна система освіти на планеті
має однакову ієрархію предметів.

Кожна. Хоч куди ти поїхав.

Здавалося б, має бути навпаки, але ні.

На вершині — математика та мови,

потім гуманітарні науки, а внизу — мистецтва.

Скрізь на Землі.

І майже в кожній системі

однакова ієрархія в мистецтвах.

Образотворче мистецтво та музика в школах
зазвичай мають вищий статус,

ніж драма й танці.
Немає жодної системи освіти на планеті,

яка б вчила дітей танцям кожного дня,

так само, як ми вчимо дітей математиці. Чому?

Чому ні? Я гадаю, це важливо.

Я думаю, що математика дуже важлива,
але танці важливі теж.

Діти танцюють весь час, коли їм це дозволяють,
ми всі танцюємо.

У всіх нас є тіла, правда?
Або я щось не так розумію?

(Сміх) Відверто кажучи, ось що відбувається.

Коли діти підростають, ми починаємо вчити їх

від пояса та вище. А потім концентруємося на голові.

І дещо з одного боку.

Уявіть, що ви прибулець,
дивитесь на систему освіти

й питаєте : «А для чого вона - загальна освіта?»

Я гадаю, щоб відповісти на це запитання,
треба подивитися на результат,

хто виграє в цьому,

хто робить все, що треба,

кому дістаються всі нагороди, хто перемагає...

Я думаю, висновок звучав би так:
головна мета загальної освіти

по всьому світу —

створювати університетських професорів.
Чи не так?

Це люди, які виходять з вершини.

Я також був одним із них, тож ось. (Сміх)

Ні, мені подобаються професори, але, знаєте,

не треба ставитися до них як до
найвищого досягнення людства.

Вони — просто форма життя,

тільки форма життя.
Але вони доволі цікаві,

і я кажу це з приязні до них.

Є щось цікаве, з мого досвіду, в професорах...

не у всіх, але зазвичай...
вони живуть у своїх головах.

Вони живуть там,
здебільшого з одного боку голови.

Вони немов без тіла, розумієте, майже буквально.

Вони дивляться на своє тіло,

як на якийсь транспорт для своїх голів, правда?

(Сміх) Це немов засіб, щоб перевозити
голову на зустрічі.

Якщо ви хочете спражні докази не-тілесного досвіду,

до речі, навідайтеся до конференції

вищих академіків

та загляньте на дискотеку в останній вечір.

(Сміх) І там ви все побачите,
дорослі чоловіки та жінки,

які корчаться, не потрапляють в ритм,

чекають, коли вже все скінчиться, та можна буде
поїхати додому та написати про це наукову роботу.

Сучасна система освіти покладається
на ідею академічних здібностей.

І на це є причина.

Ця система була створена...
в усьому світі, насправді, не було

жодної системи освіти до 19 століття.

Воні всі з'явилися,

щоб задовільнити потреби індустріалізму.

Тож, ієрархія походить з двох ідей.

По-перше, що найкорисніші для роботи дисципліни

посідають верхні сходинки.
Тож, у школі вас, мабуть, м'яко відводили вбік

від речей, що вам насправді подобалися як дитині,

на підставі того, що

ви ніколи не зможете заробляти
цим на життя. Чи не так?

Не займайся музикою, ти не будеш музикантом;

не займайся мистецтвом, ти не будеш художником.

М'яка порада — але ж помилкова. Весь світ

зараз перебуває в стані революції.

І по-друге, це академічні здібності, які
насправді почали домінувати

в нашому сприйнятті інтелекту,

тому що університети збудували систему,
подібну до себе.

Якщо подумати, то вся система

загальної освіти по всьому світу —
це затяжний процес

вступу до університету.

Як наслідок, багато талановитих,

обдарованих, творчих людей себе такими не вважають,

адже те, що їм гарно вдавалося в школі,

не цінувалося або навіть таврувалося.

І я вважаю, що ми не можемо собі дозволити
продовжувати в тому ж дусі.

За наступні 30 років, за даними ЮНЕСКО,

через освіту пройде більше людей,

ніж від початку історії.

Більше людей, і в цьому поєднання

всього, про що ми говорили —

технологія і те, як вона впливає на роботу,
демографія

та величезний сплеск росту населення.

Несподівано, вчені ступені не мають ніякого значення.
Хіба це не так?

Коли я був студентом, якщо у вас був диплом,
ви мали роботу.

Якщо ж у вас не було роботи,
то це тому, що ви самі її не хотіли.

Якщо чесно, я і сам її не хотів. (Сміх)

Проте сьогодні люди з дипломами дуже часто

біжать додому грати у відеоігри,

тому що там, де раніше вистачало ступені бакалавра,
тепер треба бути магістром,

або ж навіть доктором наук.

Це процес академічної інфляції.

І це показник того, що вся система освіти

хитається під нашими ногами.
Нам треба радикально переглянути

наші погляди на інтелект.

Про інтелект ми знаємо три речі.

По-перше, він різнобічний.
Ми мислимо про світ так само,

як і сприймаємо його.
Мислимо зоровими образами,

звуками, кінестетично.

Мислимо абстракціями, рухом.

По-друге, розум динамічний.

Якщо подивитися на зв‘язки в людському мозку,
як ми чули

вчора від кількох доповідачів,

розум — штука наздвичайно інтерактивна.

Мозок не ділиться на відділи.

Насправді, креативність — яку я визначаю як процес

отримання оригінальних ідей, які мають цінність —

частіше за все походить від взаємодії

різних способів світосприйняття.

Мозок навмисне... до речі,

існує нервовий вузол, що поєднує дві півкулі мозку,

він називається мозолисте тіло.
У жінок воно товстіше.

Погоджуся з вчорашнім виступом Гелен,
я думаю,

що в цьому, мабуть, причина, чому жінкам краще вдається мультизадачність.

Адже це насправді так.

Існує безліч досліджень,
але я знаю це з власного досвіду.

Якщо моя жінка готує дома вечерю —

що, на щастя, трапляється не так часто. (Сміх)

Але, знаєте, вона... ні, дещо їй вдається...

але якщо вона готує, то, коротше кажучи,

вона одночасно розмовляє по телефону,

спілкується з дітьми, білить стелю,

робить операцію на відкритому серці.

Якщо готую я, то двері зачинено, діти вийшли,

телефон на місці, якщо вона заходить,
це мене дратує.

Я кажу: «Террі, будь ласка, я намагаюся зробити яєшню.
Дай мені спокій». (Сміх)

Знаєте цей давній вислів,

якщо в лісі падає дерево, і цього ніхто не чує,

чи трапилося це насправді?
Пам'ятаєте цю бородату фразу?

Нещодавно я побачив чудову футболку з написом
«Якщо чоловік висловить свою думку

в лісі, і жодна жінка його не почує,

він все ще не має рації?» (Сміх)

І третя річ про розум —

він у кожного свій. Я зараз працюю над
новою книжкою,

яка називається «Одкровення»,
вона базується на серії

інтерв‘ю, в яких люди розповідають про те,
як вони відкрили

свій талант. Мене захоплює,
як люди знайшли себе.

Початком послужила одна розмова

з чудовою жінкою, про яку, мабуть, майже ніхто

не чув, її звати Джиліан Лінн,

знаєте про неї? Дехто знає. Вона хореограф,

і всі знають її роботи.

Вона ставила «Кішки» та «Привид Опери».

Вона чудова. Я колись був членом ради
Королівського балету в Англії,

як можна здогадатися.

Одного разу ми обідали з Джиліан, і я спитав:

«Джиліан, як ти стала танцівницею?»
І вона розповіла,

що в школі її вважали безнадійною,

І школа, це було в 1930-ті,

написала її батькам: «Ми вважаємо,

що у Джиліан проблеми з навчанням».
Вона не могла зосередитися,

постійно метушилася.
Тепер, мабуть, сказали б,

що в неї синдром дефіциту уваги та гіперактивності.
Але це було в 30-ті,

і тоді цей синдром ще не винайшли.

Такого захворювання просто не існувало. (Сміх)

Люди не знали, що воно в них може бути.

Тож, її відправили до спеціаліста,
в кабінет з дубовими панелями.

Вона прийшла туди з мамою,

і її посадили на стілець в кінці кімнати,

вона там сиділа, підклавши під себе долоні,

20 хвилин, поки лікар розмовляв з її матір'ю

про всі проблеми, які в Джиліан виникли в школі,
про те, що

вона заважала іншим,

завжди запізнювалася з домашньою роботою,
і таке інше,

восьмирічна дівчинка...
врешті-решт, лікар підійшов,

сів поруч з Джиліан, і сказав: «Джиліан,

я послухав все, що розповіла твоя мати,

і мені треба поговорити з нею наодинці».

Він сказав: «Почекай, ми повернемось,
це ненадовго».

І вони пішли та залишили її саму.

Але, виходячи з кімнати, він увімкнув радіо,

яке стояло на столі. І коли вони

вийшли з кімнати, він сказав її матері:

«Постійте тут і просто спостерігайте за нею».
Щойно вони вийшли,

вона підвелася й почала танцювати.

Вони подивилися на неї кілька хвилин,

тоді лікар обернувся до її матері та сказав:

«Міссіс Лінн, Джиліан не хвора, вона танцівниця.

Віддайте її до школи танців».

Я спитав: «І що сталося?»

А вона відповіла: «Вона так і зробила.
Не можу передати, як було чудово.

Ми зайшли в кімнату, яка була повною

таких саме людей, як я.
Людей, які не могли всидіти на місці.

Людей, яким треба було рухатися, щоб думати».
Яким треба рухатися, щоб думати.

Вони займалися балетом, степом,
джазовими танцями,

модерном, сучасними танцями.

І врешті-решт, Джиліан пройшла прослуховування
в Королівську школу балету,

стала солісткою, зробила блискучу кар'єру

в балетній школі. Нарешті,

випустилася зі школи та

заснувала власну компанію,
Танцювальну трупу Джиліан Лінн,

познайомилася з Ендрю Ллойдом Вебером.
Вона створила

одні з найуспішніших театральних постановок в історії,

подарувавши задоволення мільйонам, і зараз вона мультимільйонерка.

Якийсь інший лікар міг посадити її на ліки
та наказати дівчинці заспокоїтися.

(Оплески)

(Оплески)

Тож, я думаю... Я думаю, все сходиться до ось чого:

нещодавно Ел Ґор у своєму виступі говорив

про екологію, про революцію,
яку почала Рейчел Карсон.

Я вважаю, що єдина наша надія на майбутнє —

це прийняти нову концепцію екології людства,

таку, в якій ми почнемо переглядати наші погляди

на багатство людських можливостей.

Наша система освіти підривала ресурси
нашого мозку, так само,

як ми спустошуємо ресурси Землі:
задля задоволення попиту.

І в майбутньому це вже не буде працювати.

Ми маємо переосмислити основні принципи,

за якими виховуємо дітей. Є одна

чудова фраза Йонаса Салка,
який сказав: «Якщо всі комахи

раптом зникнуть із Землі,

за 50 років життя на Землі скінчиться.

Якщо зникне все людство,

за 50 років інші форми життя розквітнуть".

І він має рацію.

TED — це данина поваги дару людської уяви.

Ми маємо застосовувати цей дар з розумом,

щоб запобігти деяким сценаріям,

про які ми говорили. І єдиний шлях

зробити це — побачити
нашу творчу спроможність,

її багатство, побачити

наших дітей такими, якими вони є.
А наше завдання —

виховувати їх так, щоб вони могли
жити в майбутньому.

До речі... можливо, ми не побачимо
цього майбутнього,

але вони побачать.
І наша справа — допомогти

їм зробити його кращим.
Щиро дякую.