Що США можуть зробити з трагедією самогубств ветеранів

Те, як часто ветерани у Сполучених Штатах накладають на себе руки, жахає. Чарльз П. Сміт, що намагається їм допомогти, пропонує нові шляхи зробити захист психічного здоров'я у збройних силах першочерговою задачею. Це допоможе, спираючись на дані, запобігти самогубствам і забезпечити для військовослужбовців належну допомогу до, під час та після їх перебування у зоні військових дій.

Шостого травня 2019 року

сонце сяяло в блакитному небі

серед схожих на пушок хмаринок.

Ідеальний весняний день.

Я повертався до офісу,

коли задзвонив телефон.

Дзвонив один із моїх лейтенантів.

Я сказав: «Привіт, Джоне.

Як справи?»

«У мене все добре.

Але є погані новини.

На вихідних помер
наш помічник командира».

Я не зрозумів.

«Що таке? Про що ти?»

Я спитав його, що трапилося.

Він відповів: «Самогубство».

Кілька годин я ходив по офісу,
наче в суцільному тумані,

намагаючись зрозуміти,
що трапилось і чому.

Я розмовляв із небіжчиком
лише кілька місяців тому.

Я й гадки не мав,
що він мав якісь проблеми.

Що я за лідер, якщо не знав про це?

Я намагався зрозуміти,

що діється у ветеранській спільноті,

чому таке відбувається.

Я читав звіти
Міністерства у справах ветеранів,

Міністерства оборони,

національні дослідження
з психічного здоров'я

і всього, що із цим пов'язано.

Хочу поділитися з вами
дечим з того, що я виявив.

Найбільше зробило
Міністерство у справах ветеранів.

Для них це першочергова справа.

З їхніх звітів та того,
що я вирахував, виходить,

що між 2001 та 2019 роками

під час «Глобальної війни з тероризмом»

близько 115 тисяч ветеранів

наклали на себе руки.

Я також переглянув
звіт Міністерства оборони

зі списком загиблих.

Цей звіт містить

прізвища всіх,
хто загинув з жовтня 2001 року

до 18 листопада 2019 року.

Протягом цього часу
у «Війні з тероризмом»

під час бойових дій загинуло
5440 військовослужбовців.

Ось що я отримав:
приблизно 115 тисяч самогубств

і 5440 загиблих в бою.

Що це значить для мене?

На кожного військовослужбовця,
що загинув від рук ворога,

десь 21 ветеран загинув від власних рук.

Це жахливі цифри.

Національні дослідження

із психічного здоров'я кажуть нам,

що для тих, у кого в сім'ї
є генетичні психічні негаразди,

що можна успадкувати,

або хто отримав
психічну травму в дитинстві,

здатність дати собі раду
з посттравматичним стресовим розладом,

або ПТСР, значно нижча.

Вони також кажуть,

що для того, щоб вичерпно оцінити,

чи має людина ПТСР,

треба, щоб протягом не менше години
з нею розмовляв

фахівець-психолог,

якого навчили виявляти ПТСР.

Лише він може поставити діагноз.

А ось що відбувається,
коли ви приходите на військову службу.

Коли всі підписи поставлено,

ви проходите медичну комісію,

оцінку рівня фізичної підготовки,

перевірку на наркотики

і, нарешті, професійний тест,

щоб дізнатися про ваші здібності

і (сподіваюся) надати вам
саме таку роботу.

Але уявіть собі,

що після приблизно 115 тисяч самогубств
за останні 20 років

і даних національних досліджень про те,

як визначити,
чи зможе людина дати собі раду

з ПТСР,

і досі немає стандартної оцінки
психічного здоров'я

новобранців, що приходять
до збройних сил.

Вважаю, що далі так бути не може.

Друге.

Коли служба закінчується…

Коли я залишив службу у 2003-му,

мене зобов'язали відвідати заняття,

де я просидів майже два дні

і після цього був вільний.

Зараз це виглядає інакше.

Зараз вам просто дзвонять,

коли ви у відпустці перед звільненням

або квапитесь витратити всі відгули,

доки вас остаточно не звільнили.

Ось що розповів мені один ветеран.

Йому задзвонили на шляху додому,

і він думав лише про одне:

як найшвидше це закінчити.

Думаю, дзвінок тривав хвилин 10–15.

Але ж дослідження стверджують,

що розмовляти треба
віч-на-віч і не менше години.

Думаю, тут теж є що покращувати.

Міністерство у справах ветеранів
ще дещо зауважило

у своїх звітах.

Для військовослужбовців,
що приймають щось самі,

ризик самогубства значно вищий.

Ці ветерани починають вживати алкоголь,

наркотики або…

Власне кажучи,
Міністерство у справах ветеранів вважає

розлад вживання опіоїдів

справжньою епідемією.

Розмови з морпіхами мого підрозділу

у спробах прояснити ситуацію

виявили деякі жахливі речі.

Один із морпіхів звернувся до шпиталю

після повернення з Іраку
через біль у спині.

Йому прописали опіоїди.

У нього також був
посттравматичний стресовий розлад.

Він став залежним від цих знеболюючих,

бо вони не лише нівелювали
біль у спині,

але й допомагали йому справитися

з тими жахливими речами, що йому довелося
бачити, переживати і робити

на Близькому Сході.

Врешті-решт він прийняв забагато.

Ще одна проблема в тому,

що протягом перебування у збройних силах

ви належите до Міністерства оборони.

І все ваше медичне забезпечення,
всі лікарі

теж звідти.

Коли ви залишаєте службу,

далі вами займається
Міністерство у справах ветеранів.

Уявіть військовослужбовця,

якому потрібна допомога
з психічними проблемами,

бо у нього діагностували
ПТСР або щось інше.

Коли він залишає службу,

його справу не передають лікарю

з Міністерства у справах ветеранів

чи звичайному цивільному лікарю,

бо це особисті дані.

Але є й трохи гарних новин.

Згідно з нещодавно прийнятим законом

створять базу даних,

що міститиме всі медичні записи
і Міністерства оборони,

і Міністерства у справах ветеранів.

Але я пропоную піти далі.

У моїй роті було 204 морпіхи та моряки.

В розмовах з морпіхами мого підрозділу

з'ясувалося, що більше десятка
наших колишніх товаришів

вчинили самогубство.

Я звернувся до керівництва батальйону.

Там було від 600 до 700 морпіхів.

За оцінками керівництва,
кількість самогубств вимірюється сотнями.

Тому після створення об'єднаної бази даних

треба піти трохи далі.

Наприклад, коли помирає ветеран,

байдуже, чи природною смертю,

через самогубство
чи завелику дозу наркотиків,

повідомити про це Міністерство ветеранів.

Там перевірять
в записах Міністерства оборони,

в яких підрозділах ці люди служили,

в яких операціях і боях брали участь.

З цієї статистики може виявитись,

що в деяких підрозділах
ПТСР у бійців виникає частіше.

Їм треба надати психологічну допомогу

до того, як підрозділ поїде

до театру бойових дій.

Якщо він вже там,

треба надавати
психологічну допомогу на місці,

допомагати їм ще до того,

як вони полишать зону війни.

(Оплески)

До речі,

якщо ці бази даних зможуть таке зробити,

це може спрацювати не лише в армії,

але й щодо населення в цілому.

Якщо ми поєднаємо наші уми

і наші ресурси,

будемо обговорювати це відкрито

і намагатися знайти засоби

проти цієї епідемії, що крокує Америкою,

можливо, ми врятуємо життя.

Я виклав свої думки та ідеї.

Сподіваюся, що ця розмова
не закінчить дискусію,

а лише почне її.

Дякую, що знайшли час для неї.

(Оплески)