Чотири засади успіху університетської науки

У 12 років Фрімен Грабовскі взяв участь у марші Мартіна Лютера Кінга. Сьогодні він є ректором Мерілендського університету, округ Балтімор, де працює над створенням середовища, яке допомагає студентам із низькими стартовими можливостями -- афро- і латиноамериканцям та студентам із бідних сімей -- здобувати наукові ступені в математиці й природничих науках. Він розповідає про чотири засади методики Мерілендського університету.

Сьогодні я говоритиму про успіх мого університету,

університету штату Меріленд, округ Балтімор, (УМОБ),

що надає студентам освіту різного спрямування:

від галузей культури і мистецтв до науки і технічних дисциплін.

Наша історія особливо важлива тому,

що ми так багато почерпнули від групи студентів

які, зазвичай, не перебувають на верхніх щаблях академічної драбини -

студентів інших рас, студентів, кількість яких обмежена у певних галузях.

Ця історія ще й унікальна,

бо ми навчилися допомагати афро- та латиноамериканським студентам,

студентам із малозабезпечених сімей,

досягти вершин у галузі науки і техніки.

Отже, я почну з розповіді про моє дитинство.

Всі ми є продуктом нашого дитячого досвіду.

Мені важко повірити, що минуло 50 років

відколи я був дев'ятикласником із Бірмінгему, штат Алабама,

хлопчиком, якому подобалося здавати додаткові шкільні екзамени,

хлопчиком, який любив математику, читання,

і який би у відповідь вчителю на слова:

"Тут є 10 задачок", сказав,

цей маленький товстий хлопчик сказав би: "Дайте нам ще 10".

І весь клас кричав би: "Заткнись, Фрімане!"

І кожного дня я отримував очікуваного копняка.

Мене постійно запитували:

"Як нам заохотити більше дітей справді полюбити навчання?"

І от, якимось чудесним чином, одного разу в церкві,

де, сказати правду, я не дуже хотів бути

і тому, сидячи на задніх рядах, розважався розв'язанням математичних задачок,

я почув, як один чоловік сказав ось що:

"Якщо нам вдасться залучити дітей

до участі в цій мирній демонстрації тут, в Бірмінгемі,

ми зможемо показати Америці, що навіть діти розуміють різницю між добром і злом,

а також, що діти хочуть мати найкращу можливу освіту".

Я поглянув на нього і запитав: "Хто цей чоловік?"

Мені сказали, що його ім'я - доктор Мартін Лютер Кінг.

І я повідомив моїм батькам: "Я маю туди йти.

Я хочу туди піти. Я хочу бути частиною цього всього".

А вони відповіли: "Ні в якому разі".

(Сміх)

Це була складна ситуація.

В ті часи, правду кажучи, з батьками не сперечалися.

Але все-таки якось я видавив: "Знаєте, ви - лицеміри.

Ви змусили мене піти туди. Ви змусили мене все вислухати.

А тепер, коли чоловік каже, що треба йти, ви кажете ні".

Вони думали над цим всю ніч.

І прийшли в мою кімнату наступного ранку.

Батьки зовсім не спали.

Плачучи і молячись, вони роздумували:

"То як - ми маємо дозволити 12-літній дитині

взяти участь у цьому марші і, можливо, потрапити до тюрми?"

І вони вирішили дозволити.

Коли вони ввійшли, щоб сказати це мені,

спочатку я був у захваті.

А далі, я раптом подумав про собак і пожежні брандспойти

і дуже злякався, дійсно.

Я постійно нагадую людям,

що коли люди роблять вчинки, які здаються безстрашними,

це ще зовсім не означає, що вони такі герої.

Це може означати також те, що вони дуже вірять у необхідність цих дій.

Я хотів кращої освіти.

Я не бажав використовувати чиїсь вживані підручники.

Я хотів знати, що школа, в якій я вчуся,

має не лише хороших вчителів, а й ресурси, яких ми потребуємо.

І як результат усіх цих подій,

десь всередині тижня, коли я перебував у тюрмі,

доктор Кінг прийшов з нашими батьками і сказав:

"Те, що ваші діти роблять сьогодні,

буде мати вплив на дітей, які зараз ще не народжені".

Не так давно я усвідомив, що дві третини сучасних американців

таки були народжені після 1963 р.

І тому зрозуміло, що коли вони чують про Дитячий похід в Бірмінгемі,

наприклад, дивлячись кадри по телебаченню,

для них це виглядає так само, як і перегляд фільму "Лінкольн" про 1863 р.,

а саме - це історія.

Тому головне питання звучить ось як - яку науку нам усе це дасть?

І особисто для мене найважливішим було таке:

дітям можна довірити контроль за їхньою освітою.

Їх можна навчити бути пристрасними

у прагненні до знань і в любові задавати запитання.

І для мене має особливе значення те,

що університет, який я зараз очолюю,

Університет Меріленду, округ Балтімор,

було засновано якраз у тому ж році, коли я потрапив до тюрми з доктором Кінгом, у 1963 р.

Заснування цього університету особливо важливе ще й тому,

що Меріленд, як вам відомо, це Південь,

і, відверто кажучи, це був перший університет у нашому штаті,

заснований у той час,

в якому могли навчатися студенти усіх рас.

Таким чином ми мали чорних і білих студентів, та й інші раси, які спільно відвідували заняття.

І от протягом уже 50 років триває експеримент.

Він полягає ось у чому:

Чи можливе в нашій країні існування інституцій, університетів,

куди могли б приходити люди різного походження і навчатись,

навчатись працювати разом, ставати лідерами,

при цьому підтримуючи один одного?

Вкрай важливий досвід для мене полягає у тому, що

ми зрозуміли, що можемо багато зробити в мистецтві, гуманітарних та соціальних науках.

І ми працюємо в цьому напрямі роками, починаючи з 60-х.

Ми підготували багато правників, а також спеціалістів інших гуманітарних наук.

У нас є великі актори. Бекетт - наша муза.

Багато наших студентів виступають в театрі.

Пророблена велика робота.

А проблема, з якою ми зіткнулись, це спільна проблема для всієї Америки:

студенти природничих та інженерних дисциплін,

темношкірі студенти, не були успішними.

Але коли я ознайомився з даними,

то зрозумів, що студенти загалом,

принаймні велика частина, були неуспішними в цих предметах.

Проаналізувавши ці дані,

ми вирішили зробити щось, що могло би допомогти групі,

яка знаходилась найнижче: афро- і латиноамериканським студентам.

А філантропи Роберт і Джейн Меєргоф сказали: "Ми хотіли б допомогти".

Роберт Меєргоф додав: "Чому все, що я бачу по телевізору про чорних хлопців,

якщо це не стосується баскетболу, є негативним?

Я би хотів щось трохи змінити, зробити щось позитивне".

Ми підхопили цю ідею і створили стипендіальну програму Меєргофа.

Найважливіше в цій програмі це те,

що завдяки їй ми навчились багатьом речам.

Залишилось одне питання:

"Як же так вийшло, що ми займаємо лідерські позиції в країні з підготовки афро-американців,

котрі стають магістрами і докторами в природничих та інженерних дисциплінах?"

Це велика справа. Поаплодуймо. Це велика справа.

Це велика справа. Дійсно велика.

(Оплески)

Розумієте, більшість людей не усвідомлює того,

що мова йде не лише про меншини, які не дають собі ради в природничих та інженерних науках.

Взагалі кажучи, мова йде про американців.

Якщо ви не знаєте - лише 20 % афро- і латиноамериканців,

які поступили на природничі та інженерні спеціальності,

отримають дипломи з цих спеціальностей,

лише 32 % білих, які почали навчання в цих областях,

будуть справлятися і зможуть отримати ці дипломи,

і лише 42 % американців азійського походження.

То в чому ж проблема?

Звичайно, частина проблеми лежить у шкільному курсі.

Ми повинні посилити шкільну програму.

Але інша частина проблеми пов'язана з традиціями викладання

природничих та інженерних дисциплін у наших університетах.

Можливо, не всі знають, але велика частина студентів з високими балами зі вступних тестів

і великою кількістю предметних кредитів,

які вступають до найпрестижніших університетів нашої країни

на медичні та інженерні спеціальності, завершують навчання, змінивши спеціальність.

І головна причина цього, як ми зрозуміли,

це те, що вони не справляються з природничими курсами протягом першого року.

Дійсно, по всій Америці, дисципліни першого року

називають прополюванням або ж бар'єрними курсами.

Хто з вас, у цьому залі, знає когось,

хто починав у медицині чи інженерії,

але змінив спеціалізацію через рік чи два?

Це проблема Америки. Десь половина аудиторії.

Знаю. Знаю. Знаю.

І найцікавіше,

що є багато розумних студентів, які можуть бути успішними.

І ми мусимо знайти спосіб, щоб усе так і відбувалось.

Отже, які чотири принципи ми застосували, щоб допомогти студентам із меншин,

і які можуть бути корисні всім?

По-перше: високі очікування.

Це вимагає розуміння академічної підготовки студентів -

їхні оцінки, інтенсивність навчальної роботи,

вміння здавати тести, соціальні установки,

запал в їхніх очах, пристрасть до роботи і бажання чогось досягти.

Отже, виконання дій, які підготують студентів до правильного навчання, є дуже важливим.

Але також важливо дати їм розуміння, що лише тяжка праця приводить до успіху.

Не має значення, наскільки ви розумні чи вважаєте себе розумним.

Розум у даному випадку означає здатність навчатися.

Вас заводить процес навчання і вам подобається ставити гарні запитання.

Нобелівський лауреат І. Рабі, згадуючи своє дитинство в Нью-Йорку, відзначав,

що батьки всіх його друзів запитували їх

після уроків: "Що ви сьогодні вивчали в школі?"

На противагу цьому, його мати-єврейка цікавилась ось чим:

"Іззі, чи ставив ти сьогодні гарні запитання?"

Тобто, високі очікування мають бути пов'язані з цікавістю

і заохоченням молоді бути допитливими.

І як результат цих високих очікувань,

ми почали знаходити студентів, з якими хотілось працювати,

дивитись, чим ми можемо їм допомогти,

і не просто виживати в природничих науках та інженерії,

а ставати найкращими.

Наведу доволі цікавий приклад.

Одному юнаку, який отримав С на першому курсі і збирався йти в медицину,

ми порадили: "Тобі потрібно повторно пройти курс,

тому що ти мусиш мати міцний фундамент для виходу на наступний рівень.

Кожен етап формує фундамент для наступного рівня".

Він повторно пройшов курс.

А потім, закінчивши університет Меріленду,

цей юнак став першим темношкірим, який отримав магістерський ступінь в університеті Пенсільванії.

Зараз він працює в Гарварді.

Гарна історія. Поаплодуймо йому.

(Оплески)

По-друге, не зациклюємось на оцінках.

Бали за тести є важливими, але це - не найважливіша річ.

Одна дівчина мала непогані поточні оцінки, але екзаменаційні не були такі ж добрі.

Однак вона мала одну вагому рису.

Вона не пропустила й дня в університеті.

У неї в очах горів вогонь.

Вона продовжувала навчання і зараз у неї ступінь доктора медицини від університету Джона Гопкінса.

Зараз вона в штаті факультету, з постійною ставкою, докторський ступінь у неврології.

Вона і її керівник мають патент на альтернативне використання віагри для хворих на діабет.

Поаплодуймо їй.

(Оплески)

Таким чином, високі очікування є дуже важливими.

По-друге, це створення студентського середовища.

Ми всі знаємо, що досить часто в науці й інженерії

ми ведемо запеклі суперечки.

Студенти не навчені працювати в групах.

І саме це потрібно робити в групах:

добитись, щоб вони розуміли один одного,

вибудувати взаєморозуміння і взаємопідтримку,

навчити ставити добрі питання,

і разом з тим - навчити ясно викладати свої думки.

Як ви знаєте, одна річ - зробити самому щось на відмінну оцінку,

і зовсім інша справа - допомогти комусь зробити щось добре.

Відчуття такої відповідальності і визначає успіх справи.

Значить, вибудовування співдружності між студентами є дуже важливим.

По-третє, щоб виростити дослідників, потрібні дослідники.

Ми можемо казати, що потрібні артисти, щоб виростити артистів,

чи про людей, які досягнуть успіху в соціальних науках,

чи про будь-яку іншу галузь, а особливо природничі
науки й інженерію, а також мистецтво.

Потрібні вчені, щоб залучити студентів до дослідницької праці.

Тому наші студенти постійно працюють в лабораторіях.

А ось один гарний приклад, щоб оцінити досягнуте:

коли декілька років тому в Балтіморі була велика заметіль,

і один співробітник, який мав грант медичного інституту Говарда Гьюза,

зміг нарешті знову приступити до роботи після кількох днів перерви,

то студенти просто відмовлялися покидати лабораторію.

Вони брали з собою пакети з їжею.

Вони працювали в лабораторії

і розглядали цю роботу не як навчальне навантаження, а як своє життя.

Вони знали, що працюють над проблемами СНІДу.

Студенти розробляли цей вражаючий дизайн протеїну.

І найцікавіше, що кожен із них був захоплений цією роботою.

Вони казали: "Немає нічого кращого за цю діяльність".

І насамкінець, якщо ви створили спільноту,

маєте високі очікування, маєте дослідників для навчання дослідників,

то далі - ви повинні мати людей, які палають бажанням

працювати з цими студентами в аудиторіях.

Я ніколи не забуду одного нашого професора, який звертався до колег:

"Я маю в групі одного студента, він афроамериканець,

у мене таке враження, що він зовсім не займається навчанням.

Він нічого не конспектує. Ми мусимо поговорити з ним".

Найважливіше, що професор спостерігав за кожним студентом,

щоб зрозуміти, хто займається навчанням, а хто ні,

при цьому він казав: "Погляньмо, як ми можемо з ними працювати.

Колеги повинні мені допомогти".

Все в світі взаємопов'язано.

Сьогодні той юнак є доктором медицини з нейроінженерії в університеті Дюка.

Поаплодуймо йому.

(Оплески)

А найважливіше, що ми розробили модель,

яка допомагає нам не лише при кінцевому оцінюванні, а й дає змогу зрозуміти, що у нас не працює.

Завдяки їй ми зрозуміли, що повинні переробити певні курси.

Ми переробили курс хімії та фізики.

А зараз ми працюємо над оновленням гуманітарних і соціальних дисциплін.

Тому що багато студентів просто нудьгують в аудиторіях.

Чи знаєте ви про це?

Багато школярів і студентів університетів

не хочуть просто сидіти й слухати, як хтось балакає.

Вони хочуть брати участь у процесі.

І саме так ми й зробили - якщо ви глянете на сайт нашого Центру хімічних досліджень,

ви побачите, що люди звертаються з усієї країни,

щоб побачити, як ми переробили курси,

поставивши акцент на взаємодію, використання технологій,

розв'язуючи задачі, що їх ставлять перед нашим університетом біотехнічні компанії,

і не завантажуючи студентів теорією,

а спонукаючи їх прориватись до цієї теорії.

Це працює настільки добре, що по всій університетській системі Меріленду

починають переробляти щораз більше курсів.

Це зветься академічною інновацією.

І які ж наслідки всього цього?

Сьогодні, не лише в природничих науках та інженерії,

ми маємо програми для мистецьких, гуманітарних та соціальних наук,

для підготовки вчителів, і навіть, уявіть, інформатику для жінок.

Якщо ви не знаєте, порівняно з 2000 роком

кількість жінок, які вивчають комп'ютерні науки, впала на 79%.

Я певен, що все це можна виправити,

створюючи студентську спільноту,

говорячи молодим жінкам, студентам з меншин і взагалі студентам -

ви це можете зробити.

А найважливіше - дати їм шанс збудувати спільноту,

залучаючи їх до роботи на факультеті,

і постійно оцінюючи - що працює, а що ні.

Дуже важливо, щоб студент мав ціль у житті,

неймовірно, як мрії і життєві цінності

визначають хід справ у житті.

Коли 12-літнім хлопчиком я перебував у тюрмі в Бірмінгемі,

одна думка не давала мені спокою: "Яке ж то майбутнє може бути у мене?"

Я не міг уявити, що це мале чорне хлопченя з Бірмінгему

одного дня може стати ректором університету, де вчаться студенти зі 150 країн,

де студенти перебувають не тому, що більше нікуди подітись,

а тому, що вони люблять навчатись, прагнуть бути лідерами

і одного дня вони змінять світ.

Арістотель говорив: "Досконалість ніколи не є результатом випадку.

Це завжди результат високої мети, щирої праці й розумного виконання.

Це - наймудріший вибір зі всіх альтернатив".

А ще він сказав одну річ, від якої в мене мурашки по шкірі:

"Вибір, а не випадок визначає твою долю".

Вибір, а не випадок визначає твою долю, мрії та цінності.

Дуже вам дякую.

(Оплески)