Моя історія, від дочки ґанґстера до зіркового викладача Перл Арредондо: Моя історія, від дочки гангстера до зіркового викладача.

Перл Арредондо виросла у східному Лос-Анджелесі, вона є дочкою авторитета банди, який жив від ув'язнення до ув'язнення. Багато вчителів поставили на ній хрест, як на дитині, яка має проблеми з підкоренням владному впливу.
Сьогодні, працюючи вчителем, вона створює відмінну від звичної модель школи та розповідає учням історію свого життя, щоб вони зрозуміли, що у них все ще може бути попереду, незважаючи на те, що іноді виконання домашнього завдання не стоїть у них на першому місці.

Я виросла у східному Лос-Анджелесі,

навіть не підозрюючи, що я була з бідної родини.

Мій татко був високоавторитетним членом банди, який контролював вулиці.

Кожен знав, хто я така,

тому я думала, що була досить таки важливою персоною та була захищеною,

і навіть, незважаючи на те, що мій тато провів більшу частину свого життя, поки я росла,

то за ґратами, то на свободі,

у мене була чудова мама, яка була надзвичайно незалежною.

Вона працювала у місцевій середній школі

секретаркою директора,

тому їй довелося бачити всіх дітей, яких вигнали з класу

з різних причин та які чекали своєї черги для проведення виховної роботи з ними.

Слухайте, її офіс був битком набитий.

Ну от дивіться, такі діти як я, в нас є багато проблем, з якими нам треба справлятися,

за межами школи,

й іноді, ми просто не в змозі зосередитись.

Але це не означає, що ми не можемо.

Просто нам треба трохи більше часу.

Я пам'ятаю, як одного дня я застала свого тата

у конвульсіях, з піною у рота,

від передозування наркотиками. Він лежав на підлозі у ванній кімнаті.

Як Ви гадаєте, чи дуже я переймалася

домашнім завданням тієї ночі?

Не так щоб дуже.

Але мені справді необхідна була підтримка,

група людей, які допомогли б мені

переконатися у тому, що я не стану

жертвою власних обставин,

люди, які вселили б у мене впевненість у те,

що я можу навіть більше, аніж собі уявляла.

Мені потрібні були вчителі, у школі, щодня,

які б мені говорили "Ти можеш справитися з цим та рухатися вперед".

Але, на жаль, місцева середня школа

не надавала такої підтримки.

То була школа з величезною кількістю ґанґстерів та високою плинністю кадрів.

Отже, мама мені сказала: "Ти будеш щодня їздити на автобусі

півтори години від нашого дому".

Тому наступні два роки саме так я і робила.

Шкільний автобус віз мене в престижний район міста.

І, в кінці кінців, я опинялася у школі,

де була змішана аудиторія.

Були такі підлітки, які дійсно мали відношення до банд,

але також були й такі як я,

які намагалися вчитися, щоб здобути повну середню освіту.

Але наші зусилля триматися подалі від проблем були трохи марними.

Ти мав виживати.

Іноді просто необхідно було робити певні речі.

Було багато вчителів, які були з тих людей, хто запевняв:

"У неї це ніколи не вийде.

У неї проблеми - вона підкоряється владному впливу.

Вона нічого не досягне".

Деякі з вчителів просто поставили на мені хрест, як на втраченій дитині.

Але потім, як вони були здивовані,

коли я здобула повну середню освіту.

Мене зарахували до Університету Пеппердайн,

і я повернулася у свою школу, де навчалася раніше,

у ролі спеціального асистента.

І потім я сказала їм: "Я хочу стати вчителем".

І знаєте що, їхня реакція була на кшталт "Що? Чому?

Чому б ти цього хотіла?"

Отже, я розпочала свою педагогічну кар'єру

саме зі своєї середньої школи, у якій я навчалася,

і я дійсно хотіла спробувати врятувати якогомога більше дітей,

історія яких була схожа на мою.

Щороку я ділюся зі своїми підопічними своїм минулим,

тому що їм варто знати, що у кожного є своя історія,

свої труднощі,

і кожному потрібна підтримка на життєвому шляху.

І я збираюся надавати їм цю підтримку.

Отже, як молодий вчитель, я надала їм таку можливість.

Одного разу до мене в клас прийшов учень,

якого вночі вдарили ножем.

Я почала казати: "Тобі треба звернутися в лікарню,

до шкільної медсестри або щось таке".

На що він відповідав: "Ні, пані, я нікуди не піду.

Мені треба бути на навчанні, тому що я хочу закінчити школу."

Отже, він знав, що я не дозволю йому стати жертвою

його обставин,

а допоможу справитися з цим та продовжити рухатися вперед.

Виникла ідея створити безпечне місце для наших дітей,

я усвідомлювала, через що саме їм доводиться проходити,

треба було познайомитися з їхніми сім'ями - я цього хотіла,

але я не могла цього зробити в школі, де навчається 1600 учнів,

і щороку змінюються викладачі.

Яким чином побудувати такі стосунки?

Отже, ми створили нову школу.

І ми створили

інститут Сан Фернандо для прикладної журналістики.

Також ми подбали про те, щоб залишитися

в межах шкільного району для отримання фінансування та підтримки.

Але разом з цим, ми отримували свободу:

можливість обирати вчителів,

які, на наше переконання, були б ефективними викладачами;

можливість контролювати шкільну програму,

іншими словами, ми не повинні були робити саме вправу 1.2 на сторінці 5, ні;

а також можливість контролювати бюджет,

витрачати кошти, коли ми вважатимемо за потрібне,

а не тоді, коли район або держава накаже нам.

Ми прагнули до цих свобод.

Та змінити цілу систему не так легко,

цей процес і досі не закінчений.

Але ми повинні були це зробити.

Наша громада заслуговувала на новий підхід до справ.

І зі створенням першої пілотної середньої школи

у цілому об'єднаному шкільному районі Лос-Анджелесу,

повірте, ми отримали достатьню кількість спротиву.

Його причиною був страх --

страх того, а що, якщо ми помиляємось,

Так, і справді, а що, як ми помиляємося?

А що, як ми не помиляємося?

І ми не помилилися.

І хоча викладачі були проти цього,

ми пропонували однорічні трудові контракти --

не можеш навчати або не хочеш навчати -

тобі не місце в нашій школі з нашими учнями.

(Оплески)

Ми працюємо вже третій рік у такому режимі. Як нам це вдалося?

Отже, ми працюємо щодня над тим, щоб перетворити школу на заклад, у який варто приходити.

Ми намагаємося довести нашим дітям, що вони нам небайдужі.

Ми розробляємо шкільну програму таким чином, щоб вона була і насиченою, і одночасно корисною для дітей,

і вони користуються усіма технологіями, до яких вони звикли.

Ноутбуки, комп'ютери, планшети -- вони все це мають.

Анімація, програмне забезпечення, програми для кінематографу - все це в них є.

Ми поєднуємо ці технології з навчанням -

наприклад, учні готують соціальну рекламу

для Організації з боротьби з раком.

Вона була розміщена у місцевих тролейбусах.

Навчальні елементи переконання -

немає нічого більш справжнього, аніж це.

Результати наших учнів з державного тестування підвищились

більше, ніж на 80 балів, відколи ми стали окремою школою.

Але таким досягненням ми завдячуємо спільній роботі всіх зацікавлених сторін --

вчителів та директорів, які працюють за однорічними контрактами,

які працюють понад робочі години, в позаурочний час,

без компенсації.

І так само це заслуга члена шкільної ради,

який готовий лобіювати твої інтереси та скаже,

"До вашого відома, район намагається нав'язати ось це,

але у вас є свобода зробити інакше".

І також це заслуга Центру активних батьків,

який існує не лише для того, щоб бути просто присутнім щодня,

але який є частиною нашого керівництва,

що приймає рішення стосовно їхніх дітей, наших дітей.

Чому наші студенти мають їхати

кудись далеко від місця проживання?

Вони заслуговують на якісну школу в своєму районі,

школу, відвідуванням якої вони будуть пишатися,

а також школу, якою буде пишатися і сама громада,

і вони потребують вчителів, які будуть боротися за них щодня

та сприятимуть тому, щоб такі діти рухалися далі, за межі тих обставин, у яких вони знаходяться.

Тому що саме зараз час усвідомити, що такі діти, як я,

не є винятком - вони є нормою.

Дякую.

(Оплески)