Скорбота та любов у царстві тварин

Від сумуючих косаток до занепокоєних слонів — біологиня-антропологиня Барбара Дж. Кінг на власні очі бачила скорботу та любов у царстві тварин. У цій вражаючій розповіді, окрім своїх власних переконань, вона ділиться доказами складних емоцій, які відчувають тварини, і пропонує шляхи для всіх нас, щоб ми могли поводитися з ними більш етично — навіть тоді, коли їмо. "Тварини не сумують так само, як ми, але це не свідчить про несправжність їх скорботи, — каже вона, — Вона справжня, і вона спустошлива, і ми можемо побачити її, якщо захочемо."

Сьогодні я б хотіла розповісти
про косатку на ім'я Талекуа.

Для вчених Талекуа відома як Джей35,

адже вона плаває
зі зграєю "Джей" у Солоному морі.

Ці води омивають штати
Британської Колумбії та Вашингтону.

Минулого року у липні 2018-го

вона була вже на 17-му місяці вагітності,

і вчені були дуже схвильовані,

адже жодне немовля цієї зграї
не вижило впродовж трьох років.

Косатки також відомі, як кити-вбивці.

Вони надзвичайно соціальні
та надзвичайно розумні істоти.

І вчені дуже зацікавлені
у вивченні їхньої поведінки,

тому що у своїй соціальній мережі
вони діляться звичками, інформацією

та, навіть, прихильностями.

Вони створюють справжні
океанічні культури.

Але ця зграя в біді.

Королівський лосось, їхня улюблена їжа,
значно порідшав у цьому регіоні,

а забруднення зросло.

Однак, 24 липня Талекуа народила дочку,

і вчені були дуже схвильовані
таким розвитком подій.

Але, на жаль, того ж дня
скоро після народження

маля померло.

Те, що трапилось далі,
шокувало прихильників тварин

по всьому світі,

бо Талекуа не дала своєму маляті
зіслизнути у воду.

Вона тримала її на своєму тілі
і плавала із нею.

Якщо маля зіслизало,
вона пірнала та рятувала її,

і заради цього вона долала сильні течії.

Вона продовжувала так впродовж 17 днів,

і за цей час пропливла більш,
ніж півтора тисячі кілометрів.

Лише тоді вона дозволила маляті
зіслизнути у воду,

Сьогодні Талекуа продовжує
плавати зі зграєю "Джей",

та її скорбота досі зворушує мене.

Я справді вважаю, що "скорбота" —
це правильне слово.

Я вважаю, що скорбота — це правильне слово

для багатьох тварин,
що сумують за померлими.

Вони можуть бути друзями,
партнерами або родичами.

Тому що ці видимі сигнали,
ці поведінкові сигнали

говорять нам про емоційний стан тварини.

Тому останні 7 років

я документувала приклади скорботи тварин:

у птахів, у ссавців,

у домашньої худоби та диких тварин —

і я вірю у справжність скорботи тварин.

Я кажу це,

тому що маю одразу визнати —

не всі вчені погоджуються зі мною.

Гадаю, частково

через те, що я називаю "а-слово".

А-слово — це антропоморфізм,

історично, це був великий
стримуючий фактор

у визнанні емоцій у тварин.

Антропоморфізм — це коли ми
переносимо на інших тварин

наші здібності та наші емоції.

І, ймовірно, ми всі можемо
навести приклади.

Скажімо, у нас є друг, який каже нам:

"Мій кіт розуміє все, що я кажу".

Або "Мій собака такий милий,

зранку він побіг за білкою
через все подвір'я, та я знаю,

що він просто хотів погратися".

Що ж, можливо.

А можливо, ні.

Я скептично ставлюсь до таких стверджень.

Але скорбота тварин це інше,

бо ми не намагаємося читати думки тварини.

Ми шукаємо видимі сигнали певної поведінки

та намагаємося інтерпретувати їх значення.

Щоправда, науковці часто перечать мені,

вони кажуть:

"Можливо, тварина у стресі,

або тварина просто спантеличена

через те, що її звички тепер порушені".

Але я вважаю, що надмірне
занепокоєння через антропоморфізм

не дає побачити фундаментальний аспект.

Тварини можуть
глибоко піклуватися одне про одного,

і, можливо, вони навіть
люблять одне одного.

І коли це відбувається,

серце вцілілого може бути
вражене смертю іншого.

Подивимось правді у вічі,

якщо ми заперечуємо еволюційну
спадкоємність,

то насправді, ми втрачаємо можливість
прийняти частину себе.

Тож, так, я вірю у справжність
скорботи тварин,

і також вважаю, що якщо ми визнаємо її,

то зможемо покращити світ для тварин,

зробити його добрішим для тварин.

Дозвольте розповісти вам трохи більше
про скорботу тварин.

Я розпочну із Кенії.

Ви бачите слониху на ім'я Елеонора,

яка одного дня прийшла
із перебитими ногами і впала.

Ліворуч ви бачите,

як інша самиця на ім'я Грейс
одразу підійшла до неї

та своїм власним тулубом підперла її,

намагаючись підняти її на ноги.

І в неї вийшло,

але Елеонора впала знову.

В цей момент Грейс почала
помітно непокоїтися,

вона підштовхувала тіло,
вона голосила.

Елеанора впала знову,

та, на жаль, вона таки померла.

Праворуч ви бачите самицю
з іншої родини на ім'я Моі,

вона прийшла після загибелі
та залишилася поряд з тілом.

Вона пильнувала і навіть
розгойдувалася над тілом у занепокоєнні.

Науковці, що спостерігали за слонами,

продовжували пильнувати
за тілом Елеонори

протягом семи днів.

І впродовж цих семи днів

приходила ціла вервиця слонів

із п'яти різних сімей.

Деяким було просто цікаво,

але інші демонстрували поведінку,

яка, на моє переконання, має бути
класифікована як скорбота.

То як виглядає скорбота?

Це може бути розгойдування,
як я казала, у занепокоєнні.

Це також може бути соціальне відчуження,

коли тварина відділяється від друзів

та залишається наодинці,

або неспроможність належно їсти або спати,

іноді пригнічена постава або голосіння.

Для тих із нас, хто вивчає це,
буде дуже корисно

порівняти поведінку вцілілого
до смерті та після неї,

адже це підвищує точність
нашої інтерпретації.

І я можу це вам пояснити,

розказавши про двох качок
на ім'я Гарпер та Кол.

Зараз розмова піде про птахів.

Гарпер та Кол виросли на фабриці
з виробництва фуа-гра,

де до них жорстоко ставилися.

Фуа-гра потребує насильного
годування птахів.

Це шкодить їхньому тілу, та й їхній дух
був також пригнічений.

Однак, на щастя, їх врятував фермерський
заповідник у північній частині Нью-Йорку.

Впродовж 4 років вони відновлювалися
та швидко потоваришували.

Вони часто ходили на невеликий
ставок на території.

Згодом Кол почав страждати
від нестерпного болю в ногах,

і стало зрозуміло, що його треба
гуманно евтаназувати;

так і вчинили.

Потім працівники зробили дещо геніальне —

вони принесли Гарпера до тіла,
щоб він побачив.

Спочатку Гарпер підштовхував тіло друга,

потім ліг і накрив його собою,

і залишався так зі своїм другом
більше години.

І навіть після кількох тижнів

йому все ще було важко.

Він ходив на той самий ставок,
де вони плавали з Колом,

і відмовлявся від нових друзів.

Не пройшло й двох місяців,
як він теж помер.

Я рада повідомити,

що не всі тварини у скорботі приходять
до такого сумного результату.

Минулого літа я літала до Бостону
навідати мою дочку Сару.

Я була зі своїм
чоловіком Чарлі.

Мені була дуже потрібна
перерва від роботи.

Але я не втрималася та перевірила
робочу електронну пошту.

Ви знаєте, як це буває.

Там було повідомлення
про пригніченого віслюка.

Для мене, як для антрополога,
це було неочікуваним,

але так сталося,
і я рада, що прочитала це.

Тому що віслюк на ім'я Ліна
потрапив до іншого заповідника,

що у місті Альберта в Канаді.

Єдиний віслюк,

вона не могла там ні з ким потоваришувати.

Але врешті вона знайшла друга,
старого коня на ім'я Джейк,

і впродовж трьох років
вони були нероздільні.

Та причина листа була в тому,
що Джейк у віці 32 років

смертельно захворів,
через що його були змушені приспати.

Ось що було далі.

Це Ліна на Джейковій могилі.

Вона не хотіла повертатися вночі.
Вона не хотіла повертатися за їжею.

Вона не хотіла повертатися за водою.

Вона топталася на могилі,
вона ревла від занепокоєння

і залишалася там.

Тож ми розмовляли і вигадували ідеї.

Що можна зробити для такої тварини?

Ми говорили про роль часу,

трохи більше любові та доброти від людей,

та спонукання до пошуку нового друга.

І ось, де її траєкторія відхиляється
від качки Гарпера,

адже вона таки знайшла нового друга.

Працівники заповідника написали,
що все спрацювало.

Іноді науковці підкріплюють спостереження
аналізами гормонів.

Наприклад, група вчених у Ботсвані

зібрала фекалії бабуїнів
і порівняла дві різні групи.

Перша група — самиці, що
пережили напад хижака

і втратили когось у цьому нападі.

Друга група — самиці,
що пережили напад,

але нікого не втратили.

У першій групі гормони стресу
були набагато вищими.

Та ось у чому справа:

вчені назвали їх не просто
"бабуїни в стані стресу",

вони назвали їх
"бабуїни у стані скорботи",

і, частково, завдяки
власним спостереженням.

Наприклад, ці мати й дочка
були дуже близькі.

Пізніше доньку вбив лев.

Мати віддалилася від всіх друзів,

перестала доглядати за собою,
і залишалася сама впродовж тижнів —

скорбота,

далі вона поволі відновилася.

Отже, маємо бабуїнів у скорботі.

Чи зможе наука одного дня розповісти нам
про бджіл у скорботі?

Чи почуємо ми про сум у жаб?

На мою думку, ні, і гадаю, причина
у тому, що тваринам насправді потрібні

близькі стосунки між собою,
щоб це стало можливим.

Я також знаю, що обставини та риси
характеру мають значення.

Маю задокументувану скорботу
котів і собак,

наших тварин-товаришів,

однак, я також спілкувалась із жінкою,
яка була занепокоєна

через те, що її собака не сумував.

Вона сказала: "Один собака в домі загинув.

Другий собака не виглядає стурбованим.

Що з ним не так?"

(Сміх)

Слухаючи її розповідь,

я усвідомила, що цей собака тепер
єдиний в цьому домі, і хай там який

він був стурбований, але то було
для нього виграшне становище.

Тож, обставини мають значення.

У будь-якому випадку тварини
не будуть сумувати

точнісінько, як ми.

У нас є людська винахідливість.

Ми малюємо нашу скорботу, ми танцюємо її,

ми її пишемо.

Ми також можемо сумувати за людьми,
яких ніколи не зустрічали

у часі та просторі.

Я відчула це дуже сильно,
коли поїхала до Берліну

та стояла біля Меморіалу Голокосту.

Тварини не сумують точнісінько, як ми,

але це не свідчить про те, що їхня
скорбота не є справжньою.

Вона справжня і спустошлива,

і ми можемо побачити її, якщо захочемо.

Я втратила обох батьків.

Я втратила дуже близького друга
ще молодим, від СНІДу.

Дуже ймовірно, що більшість
із вас втратила когось.

Розуміння, що ми не єдині на Землі,

хто відчуває любов та скорботу,

заспокоювало мене та давало розраду.

Гадаю, це важливо.

Я також вважаю, що ми могли б
піти далі,

могли б усвідомити, що справжність
скорботи у тварин

може допомогти нам стати кращими
і ставитися краще до тварин.

Це вже відбувається з Талекуа,

адже Сполучені Штати та Канада
терміново відновили перемовини

щодо того, як допомогти косаткам,

як відновити популяції
королівського лосося,

і як зарадити забрудненню води.

Ми також можемо зрозуміти,
якщо скорбота є справжньою,

то існує величезна ймовірність того,

що тварини відчувають широкий
спектр почуттів.

Тож ми можемо побачити
радість, сум, навіть надію.

І якщо ми це зробимо,

то зможемо сприймати світ інакше.

Знаючи, що косатки також сумують,

що вони мають почуття,
ми можемо

відмовитися від ув'язнення їх у маленьких
резервуарах у розважальних парках,

і припинити змушувати їх виступати
задля нашої розваги.

(Оплески)

Дякую.

Ми можемо побачити і визнати
скорботу у слонів,

і поновити зусилля у боротьбі
з полюванням та браконьєрством.

(Оплески)

Дякую.

Ми можемо поглянути на наших
найбільш близьких родичів, мавп,

і визнати, що вони сумують,
що вони мають почуття,

і вони не заслуговують бути приреченими

на високоінвазивні біомедичні експерименти

рік за роком.

І знаєте що,

(Оплески)

качки Гарпер та Кол теж вчать нас дечому.

Вони допомагають нам усвідомити,
що те, що ми вживаємо в їжу,

впливає на життя тварин.

І це не лише фуа-гра, і не лише качки.

Подумаймо про свиней та курей,
корів на заводських фермах.

І ми знатимемо...

Наука доводить — тварини
теж здатні відчувати.

Тож щоразу, як ми обираємо рослинну їжу,

ми робимо свій внесок у зменшення
страждань тварин.

(Оплески)

Тож, так, я вірю у справжність
скорботи тварин.

Я вірю у справжність любові тварин,

і гадаю, настав час для нас,
людей, усвідомити,

що ми не єдині, хто це відчуває.

І коли ми зрозуміємо це,

ми зможмо зробити світ набагато
кращим місцем для тварин,

добрішим, лагіднішим місцем,

І на цьому шляху ми, можливо,
врятуємо й самих себе теж.

Дуже дякую.

(Оплески)

Дякую. Дякую.

(Оплески)