Коротка історія довгої боротьби трансгендерних людей за рівність

Трансгендерний активіст і резидент TED Семі Нур Юнес розповідає дивовижну багатовікову історію трансспільноти, наповнену сміливими історіями, надихаючими тріумфами та боротьбою за громадянські права, яка триває довгий час. «Уявіть, як зміниться діалог, якщо ми усвідомимо, наскільки давно трансгендерні люди борються за рівність», - каже Семі Нур Юнес.

Чому всюди несподівано з‘явились
трансгендерні люди?

(Сміх)

Будучи трансактивістом
я часто чую це питання.

Зауважте, що менше одного відсотка
дорослих америкаців

відкрито визнають себе
трансгендерними людьми.

Згідно нещодавного опитування від GLAAD,
близько 16% нетрансгендерів Америки

стверджують, що знайомі
з трансгендерною людиною.

Для інших 84%
це може здаватися чимось новим.

Але трансгендерні люди – це не новина.

Історія гендерної варіативності старша,
ніж ви думаєте,

і трансгендерні люди –
частина цієї історії.

Від Африки та Південної Америки,
до островів Тихого океану і далі

існували групи людей, які визнавали
багатоманітність гендерів,

і вже давно.

Хіджри Індії та Пакистану, наприклад,

згадувалися 2000 років тому в Камасутрі.

Корінні американці
використовують інші назви,

але більшість
користується виразом «дві душі».

Вони вважали
гендерно-варіативних людей

шаманами і цілителями племені,

але з поширенням колоніалізму

їх навчили думати по-іншому.

Вивчаючи історію трансгендерності,

ми шукаємо людей та події,
які пов'язані з трансгендерністю.

Наприклад, жінки,
які прикидалися чоловіками,

щоб боротися в часи
громадянської війни в США.

Після війни більшість повернулося
до жіночого життя,

але деякі, як Альберт Каш‘єр,
продовжили жити як чоловіки.

Зрештою, Альберт був поміщений
в психіатричну лікарню

і змушений носити жіночу сукню
до кінця життя.

(Зітхання)

Близько 1895-го року,
група самовизначених андроґінів

заснувала спілку Cercle Hermaphroditos.

Їхньою ціллю було об‘єднання
проти жорстоких гонінь по всьому світу.

Вони були однією з перших
груп підтримки трансгендерних людей.

У 40-50-х роках почалися дослідження
в області трансгендерної медицини

за підтримки трансгендерних пацієнтів.

Наприклад, Луїза Лоренс, трансжінка,
яка активно листувалась

із людьми, заарештованими
за публічний крос-дресинг.

Вона познайомила дослідників,
таких як Альфред Кінсі,

із великою громадою трансгендерів.

Іншими першопрохідцями були

Вірджинія Принс, Рід Еріксон
та знаменита Крістін Йоргенсен,

яка потрапила в заголовки газет після
операції з корекції статі в 1952 році.

Поки білі трангендерні люди
формували свої групи підтримки,

трансгендерам із кольоровою шкірою
доводилося прокладати власний шлях.

Деякі, як Міс Мейор Грифін-Грейсі
відвідували нелегальні ЛГБТ вечірки.

Інші були так званими
«вуличними королевами»,

яких часто переслідувала поліція
за вираження гендерної ідентичності

і які були в центрі головних подій

у русі за права ЛГБТ.

Це приводить нас до повстань
у Cooper Do-nuts у 1959-му,

у Compton’s Cafeteria в 1966-му

та знаменитих бунтів у Stonewall
у 1969-му.

У 1970-му Сильвія Рівера
та Марша П. Джонсон,

учасниці бунту в барі Cтоунволл,

заснували STAR, «Вуличну Акцію
Трансвеститів-Революціонерів».

Трансгендерні люди продовжували боротися
за рівність перед законом,

незважаючи на дискримінацію,

безробіття, арешти та епідемію СНІДу.

Із того часу, як ми з‘явилися,

ті, у кого була влада, намагалися
позбавити прав трансгендерних людей

за те, що ми хотіли жити своїм життям.

Цей кадр із кінофільму,
знятого в Берліні в 1933-му,

іноді використовується
в підручниках з історії,

щоб показати, як нацисти спалювали праці,
які вони признали антинімецькими.

Але рідко згадується,
що в цій величезній купі

були присутні роботи
Інституту сексуальних наук.

Я тільки що коротко розповів про рух
трансгендерних людей в Америці,

але Магнус Хіршфельд
і його колеги в Німеччині

випередили нас на декілька десятиліть.

Магнус Хіршфельд одним із перших
почав захищати права ЛГБТ.

Він написав першу велику роботу
про трансгендерних людей.

Він допомагав їм отримувати
медичні послуги і документи.

Він співпрацював із поліцією Берліну,

щоб зупинити дискримінацію
представників ЛГБТ,

яких він наймав на роботу в Інституті.

Коли нацисти спалили його бібліотеку,

наслідки для світових досліджень
трансгендерності були жахливими.

Це була навмисна спроба
позбутися трансгендерних людей,

і це було не вперше, і не востаннє.

Коли мене запитують, чому трансгендери
несподівано з‘явились усюди,

я завжди відповідаю, що ми тут вже давно.

Ці історії потрібно розповідати,

як і багато інших,
які втратились із часом.

Наші життя не цінилися,
і наша боротьба була забута,

тому людям може здаватися, що проблема
трансгендерних людей нова.

Я зустрічаю багато людей,
які вважають наш рух

лише тимчасовим етапом.

Але також я часто зустрічаю союзників,
які говорять нам бути терплячими,

бо наш рух «все ще новий».

Уявіть, як зміниться діалог,

якщо ми усвідомимо, наскільки давно
трансгендерні люди борються за рівність.

Ми занадто емоційно реагуємо?

Чи нам варто продовжувати чекати?

Чи може ми, наприклад,

зробимо щось у зв'язку з вбивством
кольорових трансжінок,

чиїх вбивць так і не засудили?

Умови нашого життя все ще не лякають вас?

(Зітхання)

Нарешті, я хочу, щоб трансгендерні люди
зрозуміли, що вони не самотні.

Я виріс, вважаючи своє справжнє «Я»
аномалією, яка помре зі мною.

Люди переконували мене, що я «інший»,

а я їм вірив, бо не знав
нікого схожого на мене.

Можливо, якби я дізнався
про своїх попередників раніше,

то я б швидше почав пишатися

своїм «Я» та своїм оточенням.

Тому що я належу до спільноти
чудових, яскравих людей,

які підтримають тебе,
навіть якщо інші відвернуться,

які піклуються про тебе,
навіть під час боротьби,

які, не дивлячись ні на що,

знаходять причини радіти одне за одного,

любити одне одного,

дивитись одне одному в очі і говорити:

«Ти не один.

У тебе є ми.

І ми нікуди не зникнемо».

Дякую.

(Оплески)