Чого я навчився за 100 днів відмов

Сміливі пригоди Джіа Джіанґ на території страху, знайомого багатьом: відмови. У пошуках відмов упродовж 100 днів - від прохання незнайомцю позичити 100$ до прохання "оновити бургер" у ресторані - Джіанґ вилікував себе від болю та сорому, спричинених відмовами, та дослідив, що просте прохання про те, що ти хочеш, може відкрити можливості, яких ти навіть не сподівався.

Коли мені було шість років,

я отримав подарунок.

У моєї першої вчительки
виникла геніальна ідея.

Вона захотіла, щоб ми
прожили досвід отримання подарунків

і познайомились з чеснотою
привітання одне одного.

Тож вона вишикувала нас
перед класною дошкою,

принесла усі наші подарунки
та склала їх у куток.

А потім сказала:

"Станьмо всі ось тут
і привітаймо одне одного.

Як тільки ви почуєте своє ім'я,

виходьте,
беріть свій подарунок і сідайте".

Яка чудова ідея, правда?

Що могло піти не так?

(Сміх)

Нас було 40 спочатку.

І кожного разу, коли я чув,
що когось викликали,

я з завзяттям сердечно вітав їх.

А потім нас залишилось 20,

залишилось 10,

п'ять

і троє.

А я був одним з них.

А привітання закінчились.

На цю мить я вже плакав.

А вчителька запанікувала.

Вона така: "Гей, може хтось
скаже щось приємне цим учням?"

(Сміх)

"Ніхто?
Тоді візьміть свої подарунки та сідайте.

Поводьтеся добре
наступного року -

і хтось скаже
вам щось приємне".

(Сміх)

Чуєте, як я вам це розповідаю?

Певно, ви зрозуміли,
що я дуже добре все пам'ятаю.

(Сміх)

Але я не знаю,
хто почувався гірше того дня.

Я чи вчителька?

Вона, напевно, усвідомила,
що задумане згуртування класу

перетворилось у публічне знущання
для трьох шестиліток.

І зовсім не смішне.

Знаєте, коли ви бачите,
як висміюють людей на ТБ,

то це смішно.

Але нічого смішного того дня
там не було.

Це була одна версія мене.

І я краще б помер, ніж потрапив би
у таку ситуацію знову,

коли мною знехтували привселюдно.

Це одна версія.

Пройшло вісім років.

Білл Ґейтс приїхав
до мого рідного міста

Пекін в Китаї,

щоб виступити з промовою,

і я дивився його виступ.

Я захопився цим хлопцем.

Я думав, вау,
я знаю, що я тепер хочу робити.

Тої ночі я написав листа моїй родині:

"До того, як мені стукне 25,

я побудую найбільшу
компанію у світі

і ця компанія купить Майкрософт".

(Сміх)

Я дійсно захопився ідеєю
підкорення світу,

домінування.

І я не вигадую,
я справді написав того листа.

Ось він.

(Сміх)

Вам не треба його читати повністю.

(Сміх)

До того ж, там поганий почерк,
але я виділив декілька ключових слів.

Ви зрозумієте.

(Сміх)

Отже...

Це була друга версія мене:

та, в якій я підкорював світ.

Через два роки

мені випала нагода
поїхати до Сполучених Штатів.

Я схопився за неї,

бо саме там жив Білл Ґейтс,
чи не так?

(Сміх)

Я вважав, що це буде початком
мого підприємництва.

Потім, швидко пролетіли ще 14 років.

Мені було 30.

Ні, я не побудував компанію.

Я навіть не розпочав.

Я був менеджером з маркетингу
в компанії зі списку Форчен-500.

Та я відчував, що застряг.

Я був у застої.

Але чому?

Де той 14-літній,
який написав того листа?

Це не тому,
що він не намагався.

Це тому, що кожного разу,
як з'являлася нова ідея,

кожного разу, коли я хотів
спробувати щось нове,

хоча б на роботі -

я хотів висловити пропозицію,

я хотів виголосити промову
перед групою людей...

Але я відчував постійну боротьбу

між 14-річним і 6-річним хлопцем.

Один хотів підкорити світ,

щось змінити,

а інший боявся отримати відмову.

І кожного разу 6-річний перемагав.

Цей страх зберігся навіть після того,
як я створив свою компанію.

Я маю на увазі, що створив
свою компанію, коли мені було 30.

Якщо хочеш бути Біллом Ґейтсом,

ти ж повинен створити її
раніше чи пізніше, так?

Коли я був підприємцем,

у мене з'явився шанс
отримати інвестицію,

але мені відмовили.

І ця відмова була для мене болючою.

Мені було так боляче,
що хотілося просто все кинути.

Але потім я подумав,

чи Білл Ґейтс кидав усе
після простої відмови в інвестуванні?

Чи хтось з успішних підприємців
зупинявся ось так?

Ні в якому разі.

І тоді мене осяяла думка:

добре, я можу побудувати
кращу компанію,

можу побудувати кращу команду,
зробити кращий продукт,

та одне без сумнівів:

я повинен стати кращим лідером.

Я повинен стати
кращою особистістю.

Я більше не можу дозволити,

щоб 6-річний хлопець
далі керував моїм життям.

Я повинен поставити його на місце.

Тож тоді я вийшов онлайн
і почав шукати допомогу.

Ґуґл був моїм другом.

(Сміх)

Я шукав:
"Як подолати страх отримати відмову?"

І знайшов купу статей з психології

про те, звідки приходять страх і біль.

Потім я знайшов купу
надихаючих статей

у стилі "не переймайтесь,
просто подолайте це".

Хто ж цього не знає?

(Сміх)

Але чому мені все ще лячно?

Тоді мені пощастило
знайти вебсайт,

що називався rejectiontherapy.com.

(Сміх)

"Терапія відмов" - це гра,
яку винайшов канадський підприємець.

Його звали Джейсон Комелі.

І головна ідея була така: 30 днів
ти ходиш і шукаєш відмови,

кожного дня тобі у чомусь відмовляють,

а наприкінці ти перестаєш відчувати біль.

Мені сподобалася ця ідея.

(Сміх)

Я сказав собі:
"Я це зроблю.

Відчую, як мною нехтують 100 днів".

Тоді у мене виникли мої власні ідеї
про відмови

і я зробив відеоблог про них.

Ось що я зробив.

Ось як виглядає цей блог.

День перший...

(Сміх)

Позичити 100 доларів у незнайомця.

Тож я прийшов на роботу,

спустився східцями

і побачив дужого хлопця,
що сидів за столом.

Він виглядав як охоронець.

Я просто наблизився до нього.

Просто підійшов.

Та це були найдовші
декілька кроків в моєму житті,

а волосся на моїй потилиці
стало сторчма.

Я пітнів і моє серце голосно калатало.

Та я дістався і вимовив:

"Сер, може ви позичите мені 100 доларів?"

(Сміх)

Від подивився і відповів:
- Ні. Нащо?

Та я просто сказав:
- Ні? Вибачте.

Тоді повернувся і просто втік.

(Сміх)

Я почувався так зніяковіло.

Та я ж спостерігав за собою

і цю ніч я досліджував того себе,
який отримав відмову.

Я побачив, яким я був наляканим.

Я виглядав, як дитина
у "Шостому відчутті",

наче я бачив мерців.

(Сміх)

А потім я згадав того хлопця.

Знаєте, насправді
він не був дуже грізний.

Він був пухленьким, приємним хлопцем,

І він спитав мене: "Нащо?"

Він дійсно запрошував мене пояснити.

І я міг би сказати багато чого.

Я міг би пояснити.
Я міг би домовитися.

Та я не зробив нічого цього.

Лише втік.

Я відчув, вау,
це ж як мікрокосмос мого життя.

Кожного разу,
коли я відчував найменшу відмову,

я втікав так швидко, як тільки міг.

І знаєте що?

Наступного дня, щоб не сталося,

я не збираюся втікати.

Я продовжу розмову.

День другий: попрохати "оновити бургер".

(Сміх)

Це коли я прийшов до бару,

з'їв ланч,
підійшов до касира і запитав:

- Привіт, чи можу я отримати
оновлення бургеру?

(Сміх)

Він зніяковів:
- Що таке "оновлення бургеру"?

(Сміх)

Я кажу:
- Це як напій оновити, але для бургеру.

Він каже:
- Вибачте, ми не оновлюємо бургери.

(Сміх)

В цей момент я отримав відмову
і міг би втекти, але я залишився.

Я продовжував:
- Що ж, мені сподобалися ваші бургери

та сподобався ваш бар,

а якщо ви будете
оновлювати бургери,

то ви мені сподобаєтесь
ще дужче.

(Сміх)

А він каже:
- Добре, я скажу менеджеру,

можливо, ми це виправимо,
але, вибачте, не сьогодні.

Тоді я пішов.

До речі,

я не сподіваюсь, що вони
колись оновлюватимуть бургери.

(Сміх)

Я думаю,
вони все залишили по-старому.

Але відчуття смертельної загрози,
як першого разу

більше не виникло,

лише тому, що я продовжував розмову,

тому, що я не втік.

Тож я зауважив:
"Я справді вчуся. Чудово".

День третій:
отримати олімпійську пампушку.

Саме тоді моє життя
перевернулося.

Я пішов до Кріспі Крем.

Це така крамниця з пампушками,

переважно на південному заході
Сполучених Штатів.

Я впевнений, що тут є також.

Я зайшов і спитав:

- Можете зробити мені пампушку,
що виглядатиме як олімпійський символ?

Просто з'єднайте
п'ять пампушок разом...

Вони аж ніяк не могли погодитись,
чи не так?

Пекар сприйняла мене дуже серйозно.

(Сміх)

Вона взяла папір,

швиденько намалювала
кольори та кільця,

щоб прикинути, як це зробити.

А через 15 хвилин

виходить з коробкою
у вигляді олімпійських кілець.

Я був дуже зворушений!

Я просто не міг повірити.

Це відео отримало понад п'ять мільйонів
переглядів на Youtube.

Світ також не міг повірити у це.

(Сміх)

Про мене написали газети,

запрошували на ток-шоу.

Я став відомим.

Люди почали писати
мені листи,

вони писали:
"Те, що ви зробили - чудово".

Але слава і знаменитість
були мені не потрібні.

Я насправді хотів навчитись

і змінити себе.

Тож я замінив решту
моїх "100 днів відмов"

на гру,

на дослідний проект.

Мені кортіло дізнатись,
чому я можу навчитись.

І я навчився багато чому.

Я розкрив багато таємниць.

Наприклад, я переконався,
що якщо не втікати

навіть отримавши відмову,

то можна змінити "ні" на "так"

магічним словом "чому?".

Одного дня я прийшов у дім незнайомця,
у мене в руках була квітка.

Я постукав у двері і спитав:

- Можна мені посадити цю квітку
в твоєму садку?

(Сміх)

А він каже:
- Ні.

Та поки він не пішов, я кажу:

- Можу я спитати чому?

А він відповідає:
- У мене є пес,

він викопує все,
що я саджаю в садку.

Я не хочу занапастити
твою квітку.

Якщо є бажання,
то на другому боці вулиці живе Коні.

Вона полюбляє квіти.

І ось що я зробив.

Я перейшов вулицю
і постукав у двері Коні.

Вона була дуже рада
зустрітися зі мною.

(Сміх)

І через півтори години

у садку Коні з'явилася квітка.

Я впевнений,
тепер квітка виглядає краще.

(Сміх)

Та якби я пішов
після першої відмови,

я б думав,

що хлопець просто не довіряє мені,

бо я божевільний,

бо я погано вдягнутий
і виглядаю не дуже.

Але це було зовсім не так.

Насправді, я запропонував йому те,
що йому не підходило.

І він довіряв мені досить,
щоб перенаправити мене.

У термінах маркетингу

я знайшов посередника.

Одного разу

я розібрався, що можу сказати
певну річ

і максимально збільшити свої
шанси на "так".

Наприклад,
одного дня я зайшов до Старбаксу

і спитав у менеджера:
- Можна мені бути зазивалою Старбакса?

А він:
- Хто такий зазивала Старбакса?

Я кажу:
- Ви ж знаєте Волмартовських зазивал?

Це люди, які кажуть "Привіт"
у дверях магазину

та приглядають, щоб ви нічого не вкрали.

Я хочу використати досвід Волмарту
для покупців Старбаксу.

(Сміх)

- Хоча, я не впевнений,
що це гарна думка.

Насправді я впевнений,
що це погана думка.

Він тоді каже:

- О, це саме так і виглядає.
Його звали Ерік.

Каже:
- Я не впевнений.

Тобто він почув: "Не впевнений".

А я питаю:
- Це ж дивно?

- О так, справді дивно.

Та як тільки він це промовив,
його поведінка змінилася,

наче він відкинув сумніви.

І каже:
- Добре, зроби це,

тільки не занадто дивно.

(Сміх)

Отже, наступну годину
я був Старбаксівським зазивалою.

Я казав "привіт" кожному покупцю,
який заходив

і дарував йому святковий настрій.

До речі, я не знаю,
як там з вашою кар'єрою,

але не ставайте зазивалами.

(Сміх)

Це дуже нудно.

Але потім я зрозумів, що зміг зробити це,
тому що я спитав: "Це ж дивно?"

Я висловив сумнів, який він відчував.

Тож коли я сказав, що це дивно,
це означало, що я не дивний.

Це означало, що я насправді
міркую так само, як і він,

розуміючи дивність цього.

І знову, знову

я навчився тому, що якщо висловити
сумніви, які можуть бути у людей

стосовно мого питання,

то можна викликати їхню довіру.

Люди схиляються до того,
щоб відповісти мені "так".

Потім я дізнався,
що можу здійснити свої мрії

питаючи.

Розумієте, чотири покоління моїх предків
були вчителями.

Моя бабця завжди казала мені:

"Джіа, ти можеш бути ким завгодно,

але було б чудово,
якби ти став вчителем".

(Сміх)

Та я захотів
стати підприємцем.

Але завжди мріяв
дійсно навчити когось чомусь.

Тож я сказав собі:
"А якщо я просто попрохаю

викладати у класі коледжу?"

Я тоді жив у Остіні,

тож я пішов
до університету Техасу в Остіні,

постукав у двері професора і запитав:
"Можна мені викладати у вашому класі?"

Перші декілька разів
у мене нічого не вийшло,

але я не тікав
і продовжував пробувати,

а на третій раз
професор був дуже вражений.

Він вимовив: "Ніхто
не робив цього раніше".

Тоді я приготувався до уроку і
виготовив слайди.

Він каже: "Що ж, це може бути корисно.

Повертайся через два місяці.
Я тебе впишу в навчальний план".

Через два місяці
я викладав у класі.

Це я. Можливо, ви не бачите,
це погана фотографія.

Знаєте, часом світло
відмовляє вам.

(Сміх)

Та вау,

коли урок закінчився,
я вийшов плачучи,

бо зрозумів,

що зміг здійснити мрію
просто питаючи.

Я звик вважати, що я повинен
виконувати усе це -

повинен бути гарним бізнесменом,
отримати докторську, щоб викладати,

але я просто запитав

і зміг викладати.

На цій картинці,
якої ви не бачите,

я цитую Мартіна Лютера Кінґа.

Бо завдяки моєму дослідженню
я дізнався, що люди, які змінюють світ,

які змінюють наше життя
і наші думки,

це люди, які на початку і частенько надалі
отримували відмови.

Такі люди, як Мартін Лютер Кінґ,

Махатма Ґанді, Нельсон Мандела,

або навіть Ісус Христос.

Ці люди не дозволяли відмовам
визначати себе.

Їх визначає їхня власна реакція
на отримання відмови,

їхнє сприйняття відмов.

Не обов'язково бути цими людьми,
щоб навчитись сприймати відмови.

У моєму випадку

відмови були моїм прокляттям,

були для мене бабаєм.

Вони турбували мене все життя,
тому що я втікав від них.

Тоді я почав їх приймати.

Я перетворив їх
у найбільший подарунок у своєму житті.

Я почав вчити людей,
як перетворити відмови в протилежність.

Я використовую свій блог,
виступаю з промовами,

написав книжку, яку недавно опублікував,

розробив технологію,

яка допомагає людям
навчитися долати страх відмови.

Коли вам відмовляють,

коли ви стикаєтеся з перешкодами

або поразками,

обмірковуйте можливості.

Не втікайте.

Якщо ви їх приймете,

вони можуть стати
і вашим подарунком.

Дякую.

(Оплески)