Поговорімо про помирання

За словами Пітера Сола, ми не можемо передбачити того, як ми помремо, але можемо "захопити смерть". Він звертається до нас із проханням чітко заявити про наші уподобання щодо того, яку допомогу ми хотіли б отримати в кінці життя, і пропонує два запитання, які допоможуть розпочати діалог. (Запис з TEDxNewy)

Я довго сумнівався,

чи зможу говорити на цю тему з вами,

з такою життєрадісною і повною сил публікою.

І тоді мені пригадалася цитата Ґлорії Стайнем,

яка звучить так:

‘’Правда подарує вам волю,

але спочатку вона добре полоскоче ваші нерви’’. (Сміх)

Отже - (Сміх)

Маючи це на увазі, я спробую

поговорити та вияснити

про помирання в 21 столітті.

Перший факт, який неодмінно роздратує вас, це те,

що всі ми, по суті, помремо

в 21 столітті.

Тут не буде винятків.

Але, згідно з дослідженнями, приблизно один з 8

явно думає, що не помре ніколи, але...

(Сміх)

На превеликий жаль, так не станеться.

Під час мого 10-хвилинного виступу

100 млн. клітин мого тіла помруть,

а за цілий день 2 тис. клітин мого мозку

відімруть і вже ніколи не поновляться,

тому можна стверджувати, що процес помирання

розпочинається досить таки рано.

І все ж, друге, що хочу сказати про смерть

в 21 столітті, окрім того, що це станеться з кожним,

для більшості з нас це ще й нагадуватиме

аварію потяга,

якщо ми не зробимо хоч найменших зусиль,

щоб змінити траєкторію цього поїзда, що так невблаганно мчить.

Доходимо до суті. Такою є правда.

Знаю, це роздратує вас, але подивімось,

чи зможемо позбавити вас цих почуттів. Наперед нічого не обіцяю.

Ну, як ви вже чули, я працюю в відділі інтенсивної терапії.

Думаю, що пережив якраз сам розквіт

інтенсивної терапії. Яка ж це була гонка!

Не передати словами.

Маємо спеціальне обладнання.

Його чимало, як бачите на екрані.

Маємо чарівну технологію, яка

як гадаю, дійсно добре працює.

В той час поки я працював у відділенні інтенсивної терапії,
рівень смертності чоловічого населення

Австралії зменшився вдвічі,

і це також почасти завдяки інтенсивній терапії.

Безперечно, багато технологій, які ми застосовуємо,

вклали свою лепту до рішення цієї проблеми.

Наш успіх був просто приголомшливим,

емоції покрили нас з головою,

і ми почали називати себе тими, що рятують життя.

Я щиро вибачаюсь за це перед кожним із вас,

адже ми, очевидно, нікого не рятуємо.

Ми просто продовжуємо людські життя,

затримуємо смерть,

перенаправляємо її, але ми не в змозі, грубо кажучи,

постійно рятувати життя.

Ось що дійсно трапилося за той період,

коли я працював у відділі інтенсивної терапії:

люди, чиї життя ми почали рятувати ще в 70-х,

80-х і 90-х, тепер приходять, щоб померти у 21-му столітті

від хвороб, яких ми вже не лікуємо

тими методами, якими робили це ще тоді.

Що ж відбувається зараз?

Люди помирають зовсім по-іншому.

Більшість хвороб, які вкорочують

їм життя, не піддаються лікуванню так, як це було раніше,

в 80-х і 90-х, тоді, коли я лікував.

Ми були дещо засліплені нашим успіхом

і не були щирі з вами,

говорячи, що дійсно відбувається зараз. Прийшов час зробити це.

Я немовби прокинувся у кінці 90-х,

коли зустрів одного чоловіка.

Його звали Джим, Джим Сміт, і виглядав він так.

Мене покликали в його палату, щоб оглянути його.

Це його маленька рука.

Мене покликав до нього

лікар-пульмонолог.

Він сказав: ”Подивись на цього пацієнта.

Його уразила пневмонія,

і все скидається на те, що його потрібно перевести до реанімації.

Його дочка тут і хоче, щоб ми

зробили все можливе”.

Для нас ця фраза дуже знайома.

Я спустився до палати і побачив Джима,

його шкіра була напівпрозора,як ось тут.

Крізь шкіру виднілися кістки.

Він був дуже, дуже худий,

і, звичайно, виснажений пневмонією,

і настільки слабкий,
що не був в змозі говорити зі мною,

тому я запитав його доньку Кетлін:

“Ви коли-небудь говорили з ним про те,

щоб ви хотіли зробити,

якщо він опиниться у такій ситуації?”

Вона подивилася на мене і сказала:“Ні, звичайно, що ні!”

Я подумав: “Гаразд, спокійно, не все одразу”.

Ми розговорились, і за якусь хвилю вона
сказала мені:

”Знаєте, ми все думали, що ще буде час”.

Джиму було 94 роки. (Сміх)

І я зрозумів, що тут чогось бракувало.

Не було того діалогу,

що я його собі уявляв.

Ми почали проводити дослідження.

Ми опитали чотири з половиною тисячі людей похилого віку з

будинків для пристарілих у Ньюкаслі і його округах,

і виявили, що лише один зі 100

має поняття того, що він робитиме, коли його серце перестане битися.

1 зі 100.

І лише 1 з 500 думав, що робитиме,

якщо важко захворіє.

Я зрозумів, що, безумовно, цей діалог

не виникає в суспільстві загалом.

Я працюю лікарем швидкої допомоги.

Це лікарня Джона Гантера.

І я дійсно думав, що у нас все не так вже й погано.

Разом з колегою Лізою Шоу,

ми прогортали сотні записів

медичної документації у пошуках того,

чи була хоч десь помітка про те,

що могло трапитися з ними, якщо

лікування, яке вони отримували до того

було неефективним, і їх очікував летальний кінець.

Ми не знайшли жодного запису якихось

вказівок, цілей, методів лікування чи наслідків,

жодного запису з волі лікаря чи пацієнта.

Ми збагнули,

що перед нами постала проблема,

і проблема від цього була ще серйознішою.

Для нас очевидно, що всі ми помремо,

але те, як ми помремо, дійсно дуже важливо,

і не тільки для нас,

а й для тих всіх, хто житиме після цього.

Те, як ми помрем, живе в свідомості кожного,

хто живе поруч з нами, а сім’їя

переживає через це величезний стрес.

Насправді, рівень стресу в палаті інтенсивної

терапії в десятки разів вищий, ніж деінде.

Отож, помирання в реанімації – не найкращий варіант,

якби у вас був вибір.

Хоч як песимістично це не звучить,

але мушу перейти до того,

що багато з вас, приблизно 1 з 10, в якийсь момент

помре в реанімації.

У США, за статистикою, це 1 з 5.

У Маямі три особи з п'яти помирають в реанімації.

Так що це своєрідна рушійна сила,

яку ми тепер маємо.

Я хочу розповісти вам про причину,

через яку маємо те, що маємо.

Є 4 варіанти.

Один із них обов’язково станеться з кожним із нас.

Варіант, про який більшість із нас знає,

і який становить щораз більший історичний інтерес:

раптова смерть.

Цілком ймовірно, що

з жодним присутнім у цьому залі цього не трапиться.

Раптова смерть нині рідкість.

Такі випадки, як смерть маленьких Нелла і Корделії,

більше не трапляються.

Процес смерті людей з невиліковними хворобами,

яких ми щойно бачили,

трапляється з молодими людьми.

Малоймовірно, що це станеться з вами,
поки ви досягнете 80-ти річчя.

Лише 1 особа з 10, якій понад 80 років
помре від раку.

Список основних причин виглядає так:

ви помрете від недостатності органів

дихальної, серцевої, ниркової

чи будь-якої іншої системи, яка почне барахлити. Кожна з них буде

перепусткою до палати реанімації,

де наприкінці або просто якоїсь миті

хтось скаже: ”Все, достатньо”, і ми припинимо.

Тут все відбувається дуже швидко,

принаймі 6 з 10 осіб, що знаходяться зараз у цій кімнаті,

помруть в такий спосіб,

тобто втратять працездатність

і ослабнуть.

Слабкість – невідворотний елемент старіння.

Слабкість, що з роками проявляється щораз більше – ось основна причина

людських смертей,

і в останні кілька років чи в останній рік свого життя

ми, на жаль, вже зовсім знесилені.

Ну як, все ще подобається?
(Сміється)

(Сміх)

Вибачте, почуваюся тут у ролі Кассандри.

(Сміх)

Чи можу сказати щось позитивне?

Це відбудеться у глибокій старості.

Всі ми, більшість з нас, живемо,
щоб досягнути цього моменту.

Ще ніколи в історії ми не досягали цього віку.

Ось що стається,

якщо ви доживаєте до старості,

на жаль, більша тривалість життя означає

збільшення кількості літніх людей,
а не молоді.

Хоч як прикро це звучить.(Сміх)

І все ж ми робили щось добре,

ми не просто приймали це як даність,

ні в шпиталі Джона Гантера, ні будь-де-інде.

Ми почали цілу серію проектів,

щоб спробувати і подивитись, чи зможемо ми більш

зацікавити людей тим, що з ними відбувається.

Але ми зрозуміли, що маємо справу з

культурною проблемою.

Мені дуже подобається ця картина Клімта,

адже що довше ви на неї дивитесь, то

глибше переймаєтесь тим, що на ній зображено.

Чітко видно, що це відокремлення
життя від смерті

і страху. І якщо ви придивитесь,

то побачите жінку,

у якої розплющені очі.

Вона одна з тих, на кого він дивиться,

і вона одна з тих, за ким він прийшов. Бачите?

У її очах жах.

Це неймовірна картина.

І все ж перед нами культурний аспект.

Люди не хотіли розмовляти про смерть,

чи так нам здавалося.

Зі щедрим фінансуванням з боку федерального уряду

і місцевої служби охорони здоров’я

ми презентували в шпиталі Джона Гантера програму
під назвою “Шанування вибору пацієнта”.

Ми проводили тренінги для сотень людей,

які потім йшли в палати і говорили людям, що вони помруть, і питали,

чому б вони віддали перевагу при таких обставинах.

Їм сподобалося. Пацієнти та їхні сім’ї полюбили цю програму.

98 відсотків людей дійсно вважали,

що це повинно бути нормою, звичайною процедурою

і саме так на практиці все повинно відбуватися.

І коли вони висловили побажання,

вони всі збулися.

Зробити це для них було в наших силах.

Але коли фінансування припинилося,

ми повернулися через 6 місяців

і побачили, що все знову зупинилося,

і ніхто вже не вів розмов із пацієнтами.

Наше серце облилося кров’ю,

тому що ми думали, що це вже стало звичаєм.

Культурний фактор вкотре заявив про себе.

Ось така позиція:

важливо, що ми не просто
опинилися на цій автостраді

інтенсивної терапії, не подумавши добре,

чи то, власне, те місце,
де ми хочемо закінчити наше життя,

особливо, коли ми старіємо і щораз слабшаємо,

і інтенсивна терапія може запропонувати все менше і менше.

Повинна бути інша дорога

для людей, які не хочуть йти цим шляхом.

Маю одну маленьку

та одну велику ідею про те, що може статися.

Почнімо з меншої.

Ось ця ідея: давайте всі разом

станемо більш ініціативними, так як це показав Джейкоб.

Чому ми не можемо поговорити про це

зі старшими людьми з нашого найближчого оточення,

а також із тими, які наближаються до такого віку?

Існує кілька речей, які ви можете зробити.

Одна з них – ви можете

просто поставити це просте запитання.
Це безпрограшний варіант.

“Якщо хвороба так знесилить тебе, що не зможеш говорити,

то хто зможе робити це замість тебе?”

Це дійсно важливе запитання,

оскільки надання людині контролю

дає неймовірний результат.

Друге, про що можете запитати:

”Чи ви розмовляли з цією людиною

про те, що для вас дійсно важливе,

так, щоб ми могли краще розуміти, що саме ми можемо зробити?”

Це була моя маленька ідея.

Велика ідея, я думаю, має політичний бік.

Думаю, нам варто сприймати це серйозно.

Я пропоную нам захопити смерть.
(Сміх)

(Сміх)

Моя дружина сказала: ”Ага, це будуть страйки у морзі.

Так, так. Звичайно”. (Сміх)

Це не спрацювало,

і я був дуже здивований.

Я старіючий хіпі.

Я не думаю, що виглядаю ще як такий, але я ним був,

і двоє моїх дітей народились вдома в 80-тих роках,

коли пологи вдома були дуже популярними, і ми, бейбі-бумери,

брали на себе відповідальність за цей процес.

Можемо замінити слово “народження” на іншу версію:

”мир, любов, природна смерть”.

Я дійсно вважаю, що ми мусимо зважати на це і в політичному ракурсі

переробити цей процеc

з тієї медичної моделі, в якій він зараз існує.

Можливо, це звучить як заклик і підтримка евтаназії.

Хочу, щоб все було всім ясно:

я ненавиджу евтаназію. Я думаю, це інтермедія.

Не думаю, що евтаназія щось значить.

Я вважаю, що

в таких місцях, як Орегон,

де дозволене самовбивство за участі лікаря,

коли ви приймаєте смертельну дозу,

лише половину відсотків людей погоджуються на це.

Мені цікавіше, що відбувається з 99.5 відсотків людей,

які не зважуються на цей крок.

Думаю, більшість людей не хочуть помирати,

але я вважаю, що більшість людей хочуть мати хоч якийсь контроль

над процесом своєї смерті.

І так, я противник евтаназії,

але я таки думаю, що ми повинні
давати людям хоч трохи контролю.

Це позбавить евтаназію кисню.

Я думаю, що ми мусимо звернути увагу на зупинення

прагнень здійснити евтаназію,

не зробити її нелегальною чи легальною, чи
взагалі не турбуватися нею.

Ось цитата Сіслі Сандерс,

яку я зустрів, ще коли був студентом медицини.

Вона заснувала рух хоспісів.

І сказала: ”Ви є цінним з самого початку свого існування

і маєте значення до останнього моменту життя".

І я свято вірю,

що саме з такою ідеєю ми повинні іти вперед.

Дякую. (Оплески)