Ален де Ботон: Добріша, м'якша філософія успіху

Ален де Боттон розглядає наші уявлення про успіх та поразку і ставить під питання припущення, що стоять за цими двома судженнями. Чи наші успіхи завжди заслужені? А поразки? Він красномо й дотепно аргументує, що для того, щоб віднайти справжнє задоволення в роботі, нам варто переступити через снобізм.

У мене кар'єрні кризи зазвичай бувають

недільними вечорами,

коли заходить сонце

і прірва між моїми сподіваннями

і реальністю мого життя розширюється так болюче,

що я починаю ридати в подушку.

Я все це говорю,

бо мені здається, що це не лише моя особиста проблема.

Можливо, ви скажете, що це не так.

Але я думаю, що в нашому з вами житті регулярно

відбуваються кар'єрні кризи,

і наші уявлення

про життя, про кар'єру,

зіштовхуються з жорстокою правдою життя.

Зараз легше, ніж будь-коли, добре заробляти.

Але важче, ніж будь-коли,

бути вільним від кар'єрних переживань.

Я хотів би розглянути

деякі причини, через які

ми переживаємо за свою кар'єру,

стаємо жертвами кар'єрних криз

і тихо ридаємо в подушку.

Одна з причин наших страждань –

це те, що нас оточують сноби.

Тут у мене погані новини,

зокрема для тих, хто приїхав до Оксфорду з-за кордону.

Зі снобізмом реальна проблема.

Іноді люди за межами Британії вважають,

що снобізм – суто британське явище

довкола садиб і титулів.

Погана новина – це неправда.

Снобізм – явище глобальне.

Ми – глобальна організація. Це глобальне явище.

Хто такий сноб?

Сноб – це людина, яка бере маленьку частинку вас

і використовує її, щоб скласти повний образ того, ким ви є.

Це – снобізм.

Найпоширеніший вид снобізму

нашого часу – кар'єрний снобізм.

З ним можна мати справу на вечірці,

коли вам задають знамените питання

початку 21-го сторіччя – «Чим ти займаєшся?»

Залежно від відповіді

людям або дуже приємно познайомитися,

або вони поглядають на годинник і відпрошуються.

(сміх)

Протилежність сноба – це ваша мама.

(сміх)

Не конче конкретно ваша мама, чи моя.

Але, так би мовити, ідеальна мама.

Людина, яка не зважає на ваші досягнення.

На жаль, більшість людей нам не мама.

Більшість людей вбачає чіткий зв'язок між тим, скільки часу,

і любові, не кохання,

хоча це було б щось,

а посто любові, поваги,

вони готові приділити нам, і це чітко визначено

нашою позицією у соціальній ієрархії.

Це – одна з причин, чому ми так переживаємо за кар'єру

і чому для нас стають важливими матеріальні речі.

Часто говорять, що ми живемо у матеріалістичні часи,

що ми всі жадібні.

Не думаю, що ми матеріалістичні.

Ми просто живемо в суспільстві,

яке встановлює певні емоційні винагороди

за придбання матеріальних речей.

Ми хочемо не матеріальних речей, а винагороди.

Це – новий погляд на предмети розкоші.

Тепер, коли ви побачите когось за кермом Ferarri,

то не думайте: «От жаднюга!»,

а краще: «Чувак вразливий, його недолюбили».

Інакше кажучи... (сміх)

Поспівчувайте йому замість ненавидіти його.

Є інші причини,

(сміх)

є інші причини, чому зараз важче

зберігати душевний спокій.

Одна з них, і це парадокс, бо вона пов'язана з чимось приємним,

це наші з вами кар'єрні сподівання.

Ніколи сподівання не були такими високими

щодо того, чого людина може досягти за своє життя.

Всі говорять, що кожен здатен досягти всього.

Ми відмовилися від кастової системи.

Тепер маємо систему, де кожен може піднятися

на будь-яку посаду.

Це прекрасно.

Це – певний дух рівності. Ми всі рівні.

Немає чітко визначених

ієрархій.

Є лише одна проблема.

А саме – заздрість.

Говорити про заздрість – справжнє табу.

Але якщо в сучасному суспільстві є домінуюче почуття, то це заздрість.

І це пов'язано з духом рівності. Зараз поясню.

Скоріш за все, ніхто з присутніх чи глядачів

не заздрить королеві Англії.

Хоча вона набагато заможніша за вас.

У неї дуже великий дім.

А не заздримо ми їй, бо вона надто дивна.

Вона надто своєрідна.

Ми не відчуваємо зв'язку з нею. Вона дивно розмовляє.

Вона живе в інших умовах.

Ми не пов'язуємо себе з нею. Коли не пов'язуєш себе з кимось, то й не заздриш.

Чим ближчі люди за віком, за походженням,

за процесом самоідентифікації, тим більша небезпека заздрості.

Тому не варто ходити на зустрічі однокласників.

Немає потужнішого орієнтиру,

ніж люди, з якими разом вчився.

Проблема сучасного суспільства в тому, що воно перетворює весь світ

на школу. Всі ходять в джинсах, всі однакові.

Але й не однакові.

Отже, маємо дух рівності, поєднаний з суттєвими нерівностями.

Це може призвести до дуже напруженої ситуації.

Сьогодні так само неймовірно

стати багатим і знаменитим, як Білл Гейтс,

як у 17-му столітті

стати французьским аристократом.

Але воно не відчувається.

Журнали та ЗМІ дають відчуття,

що, якщо ти енергійний, трохи розбираєшся в техніці

і маєш гараж, то з тебе також будуть люди.

(сміх)

Наслідки цієї проблеми відчуваються у книгарнях.

Коли заходиш у велику книгарню, у відділ про особистісний ріст,

як я інколи роблю,

коли аналізуєш ці підручники, що друкуються

у світі сьогодні, то фактично маємо дві категорії.

Перша категорія каже тобі: «Ти вмієш! Ти можеш! Усе можливо!»

А друга розповідає, як впоратись з тим,

що називається заниженою самооцінкою,

або «почуватися нікчемою».

Насправді є реальний зв'язок

між суспільством, яке каже людям, що вони спроможні зробити будь-що,

та наявністю низької самооцінки.

Це – черговий випадок, коли щось позитивне

може вилізти боком.

Є ще одна причина, чому ми тепер більш напружені

щодо своєї кар'єри, свого статусу у світі, ніж будь-коли раніше.

І це, знову ж таки, пов'язано з чимось приємним.

Ця приємна річ називається «меритократія».

Зараз кожен, всі політики, ліві і праві,

погоджуються, що меритократія – це добре,

що ми всі маємо робити суспільство меритократичним.

Що таке меритократичне суспільство?

Меритократичне суспільство – це

коли у вас є талант, енергія та вміння,

ви підніметесь нагору. Ніщо не повинно вас спинити.

Це прекрасна думка. Проблема в тому,

що якщо ви вірите в суспільство,

де достойний дістається вершини,

то ви автоматично, і це набагато неприємніше,

вірите у суспільство, де той, хто заслуговує опуститись на дно,

опускається і там залишається.

В результаті положення в житті стає не випадковим,

а закономірним і заслуженим.

І тут невдача вже видається набагато більш нищівною.

У середньовічній Англії,

коли бачили дуже бідну людину,

то казали про неї, що це «невдаха».

Буквально – людина, яку не благословила доля, якій не щастить.

Сьогодні, зокрема в США,

коли бачать когось із низів суспільства,

то часто кажуть, що це «лузер».

Є велика різниця між невдахою і лузером.

І це показує 400 років еволюції у суспільстві

і нашому розумінні щодо відповідальності за життя.

Це вже не боги, а ми самі. Ми сидимо за кермом.

Це може буде неймовірно захопливо, коли все вдається,

і дуже ніщівно, коли ні.

У найгіршому випадку це призводить, згідно аналізу соціологів,

таких як Еміль Дуркгейм, до більшої кількості самогубств.

У розвинутих, індивідуалістських країнах самогубств більше,

ніж деінде у світі.

Це частково пояснюється тим, що люди все беруть

дуже близько до серця.

Вони ототожнюють себе зі своїми успіхами та провалами.

Чи можна звільнитися від тиску,

який я описав?

Вважаю, що так. Хотів би вказати деякі можливості.

Візьмемо меритократію.

Концепція, згідно якій кожен заслуговує мати те, що має.

На мою думку, це просто божевільно.

Я підтримаю будь-якого політика, як лівого, так і правого,

з прийнятними уявленнями про меритократію.

У цьому розумінні я меритократ.

Але я думаю, що божевільно вірити, що ми зможемо

зробимо суспільство по-справжньому меритократичним. Це нежиттєздатна мрія.

Думка, що буде суспільство,

де всі оцінюються за достоїнством,

хороші – зверху, погані – знизу,

точно так, як треба – нереалістична.

Тут надто багато випадкових факторів.

Випадковості, випадковості народження,

випадковості предметів, падаючих на голову, хвороб тощо.

Ми ніколи не оцінимо їх.

Ніколи не відранжируємо людей.

Мені сподобалась цитата Св. Августина з «Міста Бога»:

«Судити людину за посадою – гріх».

Сьогодні ми б сказали, що

гріх робити висновки, з ким варто розмовляти, а з ким ні,

залежно від його візитної картки.

Не посада повинна мати значення.

І, згідно зі Св. Августином,

тільки Господь може розставити всіх по місцях.

І він зробить це у Судний день

з янголами, трубами, і небом, що розверзається.

Це божевільна думка, якщо ви атеїст, як я.

Втім, є в цьому щось дуже цінне.

Отож, не поспішайте судити людей.

Важко сказати, яку цінність має конкретна людина.

Ця її складова – невідома.

І не треба поводитись так, наче вона відома.

Існує ще одне джерело заспокоєння.

Коли ми думаємо про провали, поразки,

то одна з причин, чому ми їх боїмося – це не просто

втрата доходу, втрата статусу.

Ми боїмося осуду та кпинів з боку оточуючих.

Орган глузування №1

на сьогодні – це газета.

Якщо в будь-який день відкрити газету,

то в ній буде повно людей, які занапастили своє життя.

Не з тим переспали, не те курили,

не той закон ухвалили. Що б там не було.

І тепер вони – об'єкт для висміювання.

Вони зазнали поразки. Про них кажуть «лузери».

Чи є альтернатива?

Західна традиція надає прекрасну альтернативу.

А саме – трагедію.

Трагічне мистецтво театрів стародавньої Греції,

5-го століття до н.е. було по суті видом мистецтва,

присвяченим розбору людських невдач.

А також надання їм співчуття,

яке вони б не відчули у звичайному житті.

Пам'ятаю, пару років тому я думав про це.

І я пішов на зустріч із «The Sunday Sport»,

таблоїдом, який я не раджу читати,

якщо ви з ним не знайомі.

Я пішов поговорити з ними

про деякі великі трагедії західного мистецтва.

Я хотів подивитись, як би вони охарактеризували суть

деяких історій, якби вони надійшли

у відділ новин суботнім вечором.

Отже, я розказав їм про Отелло. Вони про це не знали, але були в захваті.

(Сміх)

Я попросив їх написати заголовок до історії Отелло.

Вони видали: «Закоханий емігрант вбив доньку сенатора»

на всю першу полосу.

Тоді я їм переповів сюжет «Мадам Боварі».

Книжки, яка стала для них черговим відкриттям.

Вони написали: «Шопоголічка-зрадниця отруїлась миш'яком після кредитних махінацій»

(Сміх)

А тепер мій улюблений приклад.

У хлопців є своєрідний геній.

Мій улюблений, це – «Цар Едіп» Софокла.

«Секс із мамою був засліплючим»

(сміх)

(оплески)

Можна сказати, що на одному кінці спектру співчуття

знаходиться газета-таблоїд.

З іншого боку спектру у нас трагедія і трагічне мистецтво.

Я веду до того, що ми маємо дечому повчитись

у трагічному мистецтві.

Було б безглуздо назвати Гамлета лузером.

Він не лузер, хоч і зазнав поразки.

Напевно, саме це нам хоче сказати трагедія,

і тому це настільки важливо.

Ще одна річ про сучасне суспільство,

і чому воно викликає такі переживання,

це те, що нема нічого в його центрі не-людського.

Ми – найперше суспільство, яке живе у світі,

в якому ми не поклоняємося нікому, крім нас самих.

Ми дуже високої думки про себе. І це добре.

Ми відправили людину на місяць. У нас є неабиякі досягнення.

Тому ми схильні поклонятися собі.

Наші герої – це люди.

Це зовсім нова ситуація.

У центрі інших суспільств стояло

поклоніння чомусь трансцендентному. Богу,

духові, природній стихії, всесвіту.

Тобто поклонялися чомусь іншому.

Ми трохи розівчилися це робити.

Тому нас і тягне так до природи.

Не заради нашого здоров'я, хоча це часто так подається.

А тому, що це втеча з людського мурашника.

Це втеча від власного суперництва

і власних драм.

Тому ми любимо дивитися на льодовики та океани,

споглядати Землю ззовні, і таке інше.

Нам подобається контакт з не-людським.

Це для нас надзвичайно важливо.

Насправді, я говорю про успіх і невдачу.

Один із цікавих аспектів успіху

це те, що ми вважаємо, що знаємо, що він означає.

Якщо я вам скажу, що за екраном людина, яка

дуже успішна, то у вас відразу виникнуть асоціації.

Ви подумаєте, що у неї, мабуть, багато грошей,

що вона визнана в якійсь сфері.

Моя власна теорія успіху, а я належу до тих,

кому успіх цікавий. Я хочу бути успішним.

Я завжди думаю: «Як мені стати більш успішним?»

Але з віком я починаю відрізняти різні відтінки

поняття «успішність».

Ось яке відкриття я зробив для себе про успіх.

Не можна бути успішним у всьому.

Ми багато чуємо про баланс роботи та особистого життя.

Дурниці. Нереально можна мати все. Нереально.

Будь-яка концепція успіху

має передбачати недоліки,

елемент втрати.

Вважаю, що кожне мудре життя розуміє,

що завжди присутня яка сфера, в якій ми не успішні.

І ще про успішне життя:

досить часто наше уявлення про те,

що означає бути успішним, – не наші власне.

Воно перейняте в інших.

Якщо ви чоловік, то передусім від батька.

Якщо ви жінка, то від матері.

Психоаналіз нам це втовкмачує вже 80 років.

Ніхто не приділяє цьому достатньо уваги. Але я дуже в це вірю.

Ми переймаємо посилання

звідусіль – з телевізора, реклами,

маркетингу...

Це дуже потужні сили,

які визначають наші бажання, наше бачення самих себе.

Коли нам кажуть, що банкір – це дуже престижна професія,

то багато з нас хоче стати банкіром.

Коли бути банкіром стає вже не так престижно, нам стає нецікаво.

На нас легко можна вплинути.

Я не кажу, що ми мусимо відмовитися

від свого уявлення про успіх.

Але маємо переконатись, що воно – наше власне.

Треба зосередитися на власному баченні.

І переконатись, що ми ототожнюємо себе з ним,

і що ми дійсно є авторами своїх амбіцій.

Бо й так досить погано не отримувати, чого хочеш.

Але ще гірше – мати уявлення

про те, чого хочеш, і дізнатись у кінці шляху,

що це, насправді, не те, до чого прагнув.

На цьому завершу.

Я тільки хочу підкреслити, що

успіх – не зло.

Але давайте приймемо дивність деяких наших уявлень.

Давайте випробуємо наші уявлення про успіх.

Переконаймося, що наше уявлення про успішність – дійсно наше.

Дякую.

(оплески)

Кріс Андерсон: Дуже захопливо. Але як ти поєднуєш

концепцію, що...

що погано вважати людину лузером,

з концепцією, яка багатьом подобається, про контроль над власним життям?

І що суспільство, яке це заохочує,

мусить мати переможців і переможених.

Ален де Боттон: Мабуть, тут ідеться просто про випадковість

перемог і поразок.

Акцент у наш час постійно

на справедливості.

Політики весь час говорять про справедливість.

Я теж за справедивість. Я просто вважаю її неможливою.

Тому ми маємо робити все можливе,

щоб її досягти.

Але треба завжди пам'ятати,

що, хто б не стояв перед нами, щоб не сталося у їхньому житті,

у цьому є суттєвий фактор випадковості.

І для цього я б хотів залишити місце.

Бо інакше може виникнути відчуття клаустрофобії.

Кріс Андерсон: Як ти вважаєш, чи можна поєднати

твою добрішу, м'якшу філософію роботи

з успішною економікою?

Чи думаєш, що неможливо?

Чи це не має такого значення, що ми так акцентуємо на цьому увагу?

Ален де Боттон: Найжахливіша думка – це те,

що залякування людей – найкращий спосіб змусити їх працювати.

І, що чим жорстокіше оточення,

тим більше людей прийме цей виклик.

Уявіть собі, яким би мав бути ваш ідеальний тато.

Ідеальний тато одночасно і строгий, і м'який.

І це дуже складна грань.

Нам потрібні, так би мовити, зразкові тати в суспільстві,

без крайнощів.

Тобто, з одного боку, авторитарний, прибічник дисципліни.

А з іншого боку, безвільний, без правил.

Кріс Андерсон: Ален де Боттон.

Алан де Боттон: Дякую.

(оплески)