Я син терориста. Це розповідь про те, як я обрав мир.

Якщо вас виховали на засадах догматизму та ненависті, чи є у вас шанс обрати інший шлях? Заку Ібрагіму було лише 7, коли його батько допомагав планувати бомбардування Всесвітнього центру торгівлі у 1993 році. Його історія є вражаючою, сильною та, врешті-решт, вона надихає.

5 листопада 1990 року

чоловік на ім'я Ель-Саїд Норсар

дорогою до готелю у Мангеттені

убив Раббі Меїра Кагане,

лідера Ліги захисту євреїв.

Спочатку Норсар не був звинуваченим у вбивстві,

але відбуваючи покарання за менші злочини,

він разом з компаньйонами планував напади

на велику кількість споруд Нью-Йорка,

зокрема тунелей, синагог

та штаб-квартири ООН.

На щастя, ці плани були зірвані

інформатором ФБР.

Шкода, що це не стосувалося бомбардування

Всесвітнього торгового центру в 1993 році.

Все ж Норсара ув'язнили

за причетність до скоєного.

Ель-Саїд Норсар - це мій батько.

Я народився у Піттсбурзі, Пенсильванія,

у 1983 році в сім'ї єгипетського інженера

та люблячої американки, вчительки початкової школи,

яка робила все можливе для того,

щоб моє дитинство було щасливим.

Коли мені виповнилося 7,

динаміка моєї сім'ї почала змінюватися.

Мій тато схиляв мене до ісламу,

якого дотримуються небагато людей

і мало-хто з мусульман.

Тоді я зрозумів одну річ: коли люди

починають спілкуватися один з одним,

не треба багато часу, аби зрозуміти, що

всі наші бажання щодо життя є однаковими.

Проте в кожній релігії, у кожного народу

ви знайдете невеликий відсоток людей,

які настільки дотримуються своїх вірувань,

що беруть за обов'язок змушувати інших

жити так, як живуть вони.

Декілька місяців перед арештом

батько посадив мене біля себе і розповів,

що протягом останніх кількох тижнів вони з друзями

відвідували тир у Лонг-Айленді

задля практики стрільби по мішені.

Він сказав, що вранці візьме мене з собою.

Ми приїхали у тир "Кальвертон",

який без нашого відома був об'єктом

спостереження ФБР.

Коли прийшла моя черга стріляти,

батько допоміг мені притиснути гвинтівку до плеча

і пояснив, як цілитися у мішень

на відстані 30 ярдів.

В той день остання куля, якою я вистрілив,

попала в оранжеву лампу на вершині мішені,

і всі здивувалися, а я особливо,

коли вся мішень зайнялася вогнем.

Мій дядько повернувся до іншого чоловіка

і сказав арабською "Ібн абу".

Який батько, такий син.

Здалося, вони всі почали сильно реготати,

і лише кілька років після цього

я врешті зрозумів, чому було так смішно.

Вони подумали, що бачать у мені

такий самий руйнівний потенціал, як у мого тата.

Пізніше ці люди були все ж ув'язнені за

паркування фургону з вибухівкою у 1500 футів

на підземній стоянці Північної вежі
Всесвітнього торгового центру,

спричинивши вибух, який вбив 6 людей

та поранив понад 1000.

Це були люди, до яких я відчував повагу.

Їх я називав "амму", що означає "дядько".

До 19 років

я 20 разів змінював місце проживання,

і ця нестабільність дитинства

ніколи не давала мені можливості

мати велику кількість друзів.

Завжди, коли я намагався з кимось здружитись,

наставав час пакувати речі і переїжджати в інше місто.

Постійний новачок у школі,

я часто зазнавав насмішок з боку однокласників.

Я ніколи не відкривав своєї особистості,

щоб не стикатись з задираками,

але для їхніх дій, як виявилося, бути тихим,

незграбним новим учнем у класі було достатньо.

Тому більшість часу я проводив вдома

за читанням книжок, телебаченням

або комп'ютерними іграми.

Через це в мене не було таких соціальних навичок,

як мінімум,

і, живучи в нестерпному домашньому середовищі,

я не був готовим до реального життя.

Мене вчили судити людей

за такими ознаками, як

раса або релігія.

То ж що мені відкрило очі?

Перший випадок, що заставив мене

сумніватися у своїх поглядах

відбувся під час виборів президента 2000 року.

Через програму підготовки до коледжу

я мав можливість взяти участь

у Національному конвенті у Філадельфії.

Моя група зосереджувалася на темі підліткового насилля,

і, усе життя будучи об'єктом задирань,

я почував себе повністю в своїй тарілці.

Серед учасників нашої групи були представники різних станів суспільства.

Одного разу, вже під кінець конвенту,

я виявив, що хлопчик, з яким я здружився,

був євреєм.

Минуло декілька днів,

поки це не вийшло назовні,

і тоді я зрозумів, що жодної неприязні

між нами немає.

Раніше у мене ніколи не було друзів-євреїв,

і, чесно кажучи, я відчув гордість за те,

що зміг подолати бар'єр,

який я все своє життя вважав

непереборним.

Інший ключовий момент настав тоді,

коли я знайшов літню роботу у "Баш Ґарденс",

парку розваг.

Там мені довелося стикнутися з людьми різних вірувань та культур,

і цей досвід мав великий вплив

на розвиток мого характеру.

Майже все життя мене вчили,

що гомосексуалізм є гріхом,

і що геї погано впливають на оточуючих.

У мене був шанс потрапити під такий вплив,

коли я працював з геями-акторами

на тодішньому шоу,

але тоді я відчув, що багато з них були найдобрішими

та найменш осудливими людьми, яких я коли-небудь зустрічав.

Те, що мене завжди зачіпали в школі,

створило у мені відчуття емпатії

до страждань інших,

і я не розумію, як можна

ставитися до добрих людей гірше,

ніж ти б хотів, щоб вони ставилися до тебе.

Через такі почуття я міг

порівнювати стереотипи, до яких мене привчали,

з реальним життєвим досвідом і людською взаємодією.

Я не знаю, що таке бути геєм,

яле я добре знаю,як це, коли тебе осуджують

за речі, які неможливо змінити.

Далі було "Щоденне шоу".

Кожної ночі Джон Стюард примушував мене

бути інтелектуально чесним з самим собою стосовно власних упереджень

і допоміг мені зрозуміти, що раса людини,

її релігія чи сексуальна орієнтація

не мають ніякого відношення до якості її характеру.

У багатьох випадках цей чоловік заміняв мені тата,

коли я так його потребував.

Натхнення часто приходить несподівано,

і те, що єврейський комік мав більш

позитивний вплив на мій кругозір,

ніж мій батько-екстреміст

просто не вкладається мені у голові.

Одного разу я мав розмову з матір'ю

про те, як мій світогляд почав змінюватись,

і тоді вона сказала мені те,

що я триматиму в серці

до кінця своїх днів.

Вона глянула на мене втомленими очима

людини, яка за своє життя пережила

достатньо догматизму, і сказала:

"Я втомилася ненавидіти людей".

В цей момент я зрозумів, скільки енергії

треба, щоб втримувати в собі цю ненависть.

Зак Ібрагім не є моїм справжнім іменем.

Я змінив його, коли моя сім'я вирішила

припинити спілкування з моїм батьком

і почати нове життя.

Навіщо ж було мені викривати себе

і ставити при цьому під загрозу?

Відповідь проста.

Я роблю це з надією, що. можливо, колись той,

хто змушений вдаватися до насильства,

почує мою розповідь і зрозуміє,

що існує кращий шлях,

що навіть попри те, що мене привчали

до насильницької нетерпимої ідеології,

я не став фанатиком.

Я використав свій досвід

у боротьбі проти тероризму,

проти сліпої відданості переконанням.

Я роблю це в честь жертв тероризму

та їхніх близьких,

в честь жахливого болю та втрат,

які вони переживають через тероризм.

В честь жертв тероризму я виступатиму

проти цих безглуздих актів

та засуджуватиму дії мого тата.

Я стою на цій сцені як доказ того,

що насильство не є вродженою рисою якоїсь релігії чи раси,

та що син не завжди повинен йти

по стежці свого батька.

Я не є тим, ким є мій батько.

Дякую. (Оплески)

Дякую кожному. (Оплески)

Дякую вам усім. (Оплески)

Дякую щиро. (Оплески)