Син нестерпного батька

Життєвий шлях Коліна Гранта перетинає дві реальності: перша реальність створена його батьком, друга - ним самим. Народжений у Англії, у сім'ї переселенців з Ямайки, Грант розповідає про взаємодію мігранта з оточенням, а також про прощення батька, який його покинув.

Це фотографія людини,

вбийство якої

я планував роками.

Це мій батько.

Клінтон Джордж "Мішкоок" Грант.

Мішкооком його прозвали

через постійні мішки під очима.

У віці 10 років, я разом з моїми братами

мріяли додати отруту з пасток для мух

в його каву,

чи підмішати подрібнене скло

до його сніданку,

або зім'яти килим на сходах,

щоб він перечепився і зламав шию.

Але щоразу

він пропускав ту сходинку,

чи виходив з дому,

не торкнувшись ні кави,

ні їжі.

Роками мене лякала думка,

що мій батько помре, перш ніж

я матиму нагоду вбити його.

(Сміх)

Допоки мати не позбулась його

раз і назавжди,

Мішкоок вселяв у нас жах.

Батько міг вибухнути будь-якої миті,

в цьому я весь у нього.

Працюючи ночами в "Воксхолл Моторс"
в Лутоні,

вдень він вимагав повної тиші в будинку.

Тому коли ми поверталися зі школи

о 3:30 після обіду, ми скупчувалися

біля телевізора і крутили
регулятор гучності,

наче зломщики сейфів,

так, що було майже нечутно.

В такі часи

звук "Тссс"

заповнював будинок.

І я уявляв нас

командою німецької субмарини,

яка прокрадалась у безодні океану,

в той час як на поверхні

патрулював корабель
його величності "Мішкоока".

Готовий знищити все,

що здатне видавати звуки.

Це правило мігранта № 1:

"Не привертай уваги

в будинку чи на вулиці",

і це правило не єдине.

Ми мали бути поза зоною досяжності,

що означає відсутність зв'язку.

Ми - Мішкоок, Мішкоок - Ми,

і найочікуванішим звуком було, -

ну знаєте, як для дітей

повернення тата - це щастя,
і вони очікують

звуку відкриття дверей.

А ми очікували

на звук закриття дверей,

що означає - батько пішов і не повернеться.

Протягом 3-ох десятиріч

ми з батьком не бачились.

Ані пари з уст 30 років,

але декілька років тому

я вирішив покласти кінець мовчанню.

"За тобою спостерігають".

Урок №2.

"За тобою спостерігають".

Він повторював це нам

знову і знову.

Це було в 70-ті, в Лутоні,
коли батько працював

в "Воксхолл Моторс".

Він мігрував з Ямайки,

і мав на увазі,

що суспільство постійно стежить

за дітьми ямайських мігрантів,

очікуючи хибних кроків,

на підтвердження того, що всі вони

нероби і жебраки,

або навіть злочинці.

Тебе пильнують,

тож не підтверджуйте їх очікування.

Отже, Мішкоок з друзями,

переважно співвітчизниками,

продемонстрував найкращі якості ямайців,

створивши привабливий образ,

візитну картку, що всім сподобається.

Якщо вам траплялись знімки

прибуття мігрантів з Карибських островів

в 40-х, 50-х роках.

то помітно, що більшість

новоприбулих носить фетрові капелюхи.

Так от на Ямайці ніхто не носить
такі капелюхи.

Цей вигаданий образ був їх візиткою
по прибутті у Британію.

Таким чином вони

створювали перше враження,

а саме -

їх зовнішність і прізвиська

визначали, хто вони.

Отже Мішкоок був лисим,
з мішками під очима.

"Чоботочист" дуже переймався
чистотою своїх черевиків.

"Тривожний" завжди тривожився.

У "Годинника" одна рука була
довшою за іншу.

(Сміх)

Та моїм улюбленцем був хлопець
на прізвисько "Літній Одяг".

Коли він приїхав сюди з Ямайки,

на початку 60-х,

він вперто носив легкий
літній одяг,

незважаючи на погоду.

Почавши наводити довідки

про тих людей, я спитав у матері,
що сталось з Літнім Одягом,

а вона відповіла:
"Він застудився і помер" (Сміх)

Люди на кшталт цього хлопця

вчили нас важливості стилю.

Можливо, вони перебільшували
його значимість,

тому що, на їх гадку, люди не вважали їх

достатньо цивілізованими.

І ми, наступне покоління,
успадкували їхні страхи

і їхнє ставлення настільки,

що у дитинстві,

коли телебачення чи радіо розповідали

про чорношкіру людину,

що скоїла злочин -

напад, вбивство чи крадіжку,

я, брати і батьки здригалися,

тому що та людина підвела усіх нас.

Ти представляв не лише себе,

а всю громаду.

Було жахливо усвідомлювати,
що, можливо,

тебе сприймають також як злочинця,

лише тому, що ти належиш
до певної групи.

Це потребувало змін.

Батько разом з багатьма його колегами

були налаштовані лише на передачу,
але не на прийом.

Так вже вони були влаштовані.

Ми були влаштовані тримати язик за зубами.

І коли батько щось казав нам,

то це більше нагадувало проповідь.

Дорослі вірили, що сумніви

руйнують їх зсередини.

Коли я працюю вдома,

пишу увесь день,
а потім шалено збуджений

починаю розповіді
про Маркуса Гарві чи Боба Марлі,

і слова зриваються з моїх уст,
наче метелики,

і я так схвильований, що мої діти
зупиняють мене,

кажучи: "Тату, це нікого не хвилює".

(Сміх)

Але, насправді, це не так.

Вони будують духовний зв'язок.

І якось встановлюють контакт з тобою.

Будуючи своє життя
згідно з твоєю історією,

можливо, як я будував своє,
згідно з життям моїх батькв,

і можливо, Мішкоок - згідно його батьків.

Це стало мені зрозуміло,

коли я переглядав його життя,

і зрозумів прислів'я

корінних американців:

"Не засуджуй людину,

допоки не пройшовся в її мокасинах".

Але його життєвий шлях

дуже наочно зображує

життя карибських мігрантів
в Англії у 70-х роках,

з типовими бутафорними
фруктами у чашах,

стелями з полістеролової плитки,

канапами, вкритими фабричною плівкою,

яку так ніхто і не здер.

Але що насправді складно,

так це емоційні відносини

між поколіннями,

і давня приказка, що вік надає мудрість -

неправда.

Вік надає пошани

і багаж з незручних істин.

А правда була в тому,

що мої батьки

не довірили мою освіту державі.

Чуєте, як я розмовляю?

Вони вирішили відіслати
мене в приватну школу,

але працюючи в Воксхолл Моторс,

батькові було не до снаги
дозволити приватну освіту

і годувати всю зграю дітей.

Пам'ятаю, якось на вступних
іспитах у школу

батько сказав священику

— то була католицька школа —

що хоче кращої "досвіти" для хлопчика,

сам же батько

ніколи навіть медобстеження
не проходив,

не кажучи про іспити.

Тож, щоб сплатити моє навчання,

батько вдався до хитрощів.

З метою назбирати грошенят,

він торгував дечим забороненим
зі своєї автівки,

яка до того ж була не його,

що ускладнювало справу.

Тим авто батько марив,

його ж справжнім авто
була старенька Міні.

Всі роки перебування в Англії

батько водив авто без посвідчення,

страхового полісу чи техогляду.

Він пояснював: "Я вже за кермом!

Нащо мені їх папірці?"

Складніше було, коли
нас зупиняла поліція,

і це траплялось не рідко.

Я був завжди вражений,

як батько спілкувався з поліцією.

Він розкидувався підвищеннями.

В ході розмови патрульний
перетворювався спершу на детектива,

а потім і на інспектора,

і на радощах відпускав нас.

Старий ямайський трюк,

типу: "Битий небитого везе".

Я подумав, що,

мабуть, це змушувало поліціянтів

відчувати себе значними —

10-річному хлопцю це було ясно —

Але тут простежувалась двобічність.

З одного боку, знущання над владою,

з іншого — пошана.

Мігранти з Карибів

мали схильність до покори перед владою,

що дивно,

тому що вони були дуже сміливими людьми.

Всі вони покинули домівку.
Батько з матір'ю

подолали 4000 миль з Ямайки.

але так і залишились дітьми.

Так і не подорослішали,

але на якомусь етапі

все змінилось.

Діти стали дорослими
і дали фору своїм батькам.

Приїхавши, вони не збирались
залишатись .

Думали назбирати грошей і поїхати.

Лише пару років, згодом ще декілька,

а потім ти переклеюєш шпалери і розумієш,

що нікуди не їдеш.

Але все ж батьки відчували
якусь тимчасовість

у їхньому перебуванні тут.

В той час як ми, діти, розуміли
- це на постійно.

Я думаю дорослі відчували,

що не спроможні продовжувати жити

з ідеалами, яких очікували від життя.

Реалії дуже відрізнялись.

І спроба навчати мене -

одна з таких реалій.

Батько розпочав це,

але завершувати довелось моїй матері.

Джордж Ламінг сказав би,

що моя мати "убатькувала" мене.

Батько пішов, проте його урок залишився:

"Тебе пильнують".

Хоча така завзята спостережливість
може спричинити тривогу.

Тож роки потому, під час моїх досліджень
про те,

чому так багато молодих

чорношкірих людей хворіють на шизофренію.

В шість разів частіше за норму.

Коли один психіатр сказав:
"Чорношкірі виховані у параної"

- я не був здивований.

І якби Мішкоок знав це, що він вчинив би?

тому, коли моєму сину було 10 років,

я вирішив розшукати Мішкоока.

Це було нескладно.

Я знайшов його в Лутоні, у віці 82 років.

Ми не бачились 30 років,

тому коли він відчинив двері,

я побачив маленьку стару людину,
яка посміхалась до мене.

Це вперше я бачив батька усміхненим!

І це мене спантеличило.

Ми сіли, з ним був ще якийсь приятель,

розповідав про старі добрі часи.

І тут батько подивився на мене,

наче на повсталого з мертвих,

І промовив до свого приятеля:

"У нас з сином дуже глибокий зв'язок,

дуже-дуже глибокий".

Та щось я його не відчував.

Якщо і був колись,

то вже минув.

Я радше відчував, ніби я на пробах

на роль його сина.

І ось моя книга вже на полицях,

а відгуки з'явились у газетах.

Але найпопулярніша газета
у Лутоні не "Guardian" [Гвордіан],

а місцева "Лутон Ньюс"

із заголовком на першій сторінці:

"Книга, що загоїла рану
глибиною в 32 роки",

і рана та наче тріщина

між двома поколіннями людей,

поколінням батька і моїм.

Але на Карибах немає звичаю,

писати мемуари чи біографії.

Проте є звичай не виносити
особисте на публіку.

Мені ж особисто назва сподобалась
і я подумав,

що, може, це можливість

розпочати діалог, якого не було.

Можливо, книга може налагодити

відносини між поколіннями.

Можливо, батько сприйме книгу

як акт відданості

сина батькові.

Яким я був наївним!

Мішкоок сприйняв це

як демонстрацію його провин.

Він був уражений моєю зрадою,

тож наступного дня він прийшов у газету,

вимагаючи спростування,

яке згодом назвали:

"Мішкоок б'є у відповідь".

Він побачив у цьому зраду.

Немає більше у нього сина.

Його облили брудом

і він не може це так залишити.

Він зробив це, щоб зберегти обличчя.

Хоча я був розчарований цим,

його позиція вражала.

В свої 82 він все ще мав

порох у порохівницях.

І якби це означало повернення

до 30-річного мовчання,

то батько б сказав:" Значить, так треба"

Ямайці вважають, що не існує фактів,

існують лише версії.

Всі ми розповідаємо собі версії історій,

які найзручніші для нас.

Кожне покоління будує щось,

що згодом не хоче, а інколи

не може зруйнувати.

Але під час написання моя версія

почала змінюватися.

Щось я втратив.

Я гадаю, то була ненависть до батька.

Я більше не бажав йому смерті.

І вперше за все життя

я відчув себе вільним.

Цікаво, чи може це почуття

передатися і до нього.

Впродовж того воз'єднання з батьком

мене вразив факт,

що існує лише декілька

фотокарток мене у дитинстві.

Це моє фото,

тут мені 9 місяців.

На оригінальній фотографії

мене тримає на руках батько - Мішкоок,

але після розлучення батьків

мати позбавилась усіх
нагадувань про нього.

Просто взяла ножиці і вирізала батька
з усіх фотокарток.

Тож роками це фото нагадувало мені,

що я самотній,

позбавлений підтримки.

Але якщо поглянути з іншого боку,

цей знімок презентує

імовірність возз'єднання.

Возз'єднання мене і мого батька.

Тож намагаючись привернути увагу батька,

я привернув увагу до нього.

Перше возз'єднання

мало багато незручних
і напружених ситуацій.

Тож щоб зменшити напругу,

ми вирішили піти на прогулянку.

Пам'ятаю, що я раптом

відчув себе хлопчиком,

хоча тепер я дивився на нього зверху вниз,

а не знизу вгору, як у дитинстві.

Він все ще був великим дядьком,

було складно крокувати з ним в ногу.

Він рухався так,

наче його все ще пильнують,

але я милувався його ходою.

Його хода нагадувала

ходу канатоходця.

Кожен крок впевнений і відпрацьований.

То була поразка з гідністю.

Дякую.

(Оплески)