Чому ви думаєте, що маєте рацію -- навіть коли помиляєтесь

Перспектива - це все, особливо, коли справа доходить до аналізу власних переконань. Ви - солдат, який будь-що захищатиме свої погляди всіма можливими способами -- чи розвідник, спонукуваний власною цікавістю? Джулія Ґалеф досліджує мотивацію в основі цих двох типів мислення і те, як вони формують способи інтерпретації інформації, даючи при цьому переконливий урок з історії ХІХ століття у Франції. Коли ваші непохитні думки потрапляють під перевірку, Ґалеф запитує: "До чого ви прагнете? Ви прагнете захищати власні переконання чи хочете побачити світ так, ясно, як це можливо?"

Я б хотіла, щоб ви на хвилину уявили,

що ви - солдат
у розпалі битви.

Можливо, ви римський піхотинець
чи середньовічний стрілець

або воїн Зулу.

Незалежно від часу та місця,
деякі речі є незмінними.

Ваш адреналін підвищується,

і ваші дії, які випливають
із глибоко вкорінених рефлексів,

рефлексів, вкорінених у потребі
захищати себе та друзів

і перемагати ворога.

А тепер я хотіла б, щоб ви уявили
себе в іншій ролі,

в ролі розвідника.

Робота розвідника - це не атакувати
чи захищатись.

Робота розвідника
- це розуміти.

Розвідник - це той, хто
виходить,

наносить на карту місцевість,
відображаючи потенційні перепони.

Розвідник може дізнатись
про те, що, скажімо, є міст

у зручному місці вздовж річки.

Однак найголовніше те, що розвідник
хоче знати, що ж там насправді,

якнайточніше.

У справжній, діючій армії,
необхідні і солдати, і розвідники.

Та ви можете вважати ці ролі просто
способом мислення -

метафору щодо того, як кожен із нас
обробляє інформацію та ідеї

у повсякденному житті.

Сьогодні я хочу поговорити про те,
що правильні судження,

точні передбачення,
правильні рішення

залежать від вашого типу мислення.

Щоб показати ці типи мислення в дії,

я хочу перенести вас у Францію
19-го сторіччя,

де цей простий шматок паперу

спричинив один із найбільших
політичних скандалів в історії.

Його виявили в 1894 році офіцери
французького генерального штабу.

Його розірвали та кинули
у сміттєвий кошик,

та коли його склали докупи,

то побачили,
що хтось серед них

продавав військові таємниці
Німеччині.

Вони почали велике розслідування,

їхні підозри швидко
скерували їх до однієї людини,

Альфреда Дрейфуса.

У нього була бездоганна
репутація,

не було проступків в минулому, не було мотиву,
як їм здавалося.

Але Дрейфус був єдиним єврейським
офіцером такого чину в армії,

і, на жаль, в цей час французька армія
була здебільшого антисемітською.

Вони порівняли почерк Дрейфуса
з тим, що на папері,

і зробили висновок, що
вони співпадають,

навіть якщо професійні експерти -
графологи

були набагато менше впевнені в схожості,

але не берімо це до уваги.

Вони пішли та обшукали
квартиру Дрейфуса,

шукаючи будь-яких ознак
шпигунства.

Вони переглянули його папери,
але не знайшли нічого.

Але це їх ще більше переконало,
що Дрейфус був не тільки винним,

а й підступним, бо очевидно
сховав всі докази,

перед тим, як вони дістались до них.

Потім вони переглянули його
особисту біографію

у пошуках викривних
деталей.

Вони поговорили з його вчителями,

вони дізнались що він вивчав іноземну мову
в школі,

що чітко показало бажання
змовитись з іноземними урядами

пізніше у житті.

Його вчителі також сказали, що Дрейфус
мав гарну пам'ять,

що було підозріло, чи не так?

Бо шпигун має багато чого
запам'ятовувати.

Справа дійшла до суду,
і Дрейфуса визнали винним.

Після цього вони вивели його
на громадську площу

і ритуально зірвали відзнаки
з його уніформи,

і зламали його меч навпіл.

І назвали це
розжалуванням Дрейфуса.

Вони засудили його
до довічного увя'знення

на острові Диявола,

безплідній скелі
біля берегів Південної Америки.

Він вирушив туди
і проводив свої дні на самоті,

пишучи листи до
французького уряду,

благаючи їх відновити його справу,
щоб вони довели його невинність.

Але в цілому Франція вважала
справу закритою.

Однією справді цікавою для мене
деталлю в справі Дрейфуса

було питання, чому офіцери
були такі переконані

у провині Дрейфуса.

Ви можете навіть припустити, що вони
готували йому пастку,

умисне зводили наклеп на нього.

Але історики не думають,
що сталось саме це.

Наскільки ми розуміємо,

офіцери справді вірили, що
справа проти Дрейфуса була вагома.

Що змушує задуматись:

що це говорить про людський розум,

якщо такі нікчемні докази для нас

будуть достатніми для того,
щоб звинуватити людину?

Це той випадок, що його вчені
називають "мотивоване міркування".

Це феномен, коли
наші несвідомі мотиви,

наші бажання і страхи

формують спосіб, у який ми
інтерпретуємо інформацію.

Певна інформація, ідеї
сприймаються як наші союзники.

Ми хочемо, щоб вони виграли.
Ми хочемо захищати їх.

Інша інформація чи ідеї
є нашими ворогами,

і ми хочемо позбутися їх.

Саме тому я називаю мотивоване міркування
"солдатським світоглядом".

Ймовірно, ніхто з вас не переслідував

французько-єврейського солдата
за державну зраду,

як я припускаю,

та, можливо, ви вболівали за спортсмена
чи політика, то ж ви помітили,

що коли суддя зауважує,
що ваша команда грала не за правилами,

наприклад,

ви зацікавлені знайти причини,
чому він не має рації.

Та коли він робить висновок, що
інша команда зробила помилку - чудово!

Прекрасно, не потрібно
детальніше це розглядати.

Чи, можливо, ви прочитали статтю
чи дослідження,

які розглядали суперечливу політику,

як-от смертну кару.

Як показали дослідники,

якщо ви за смертну кару,

і дослідження демонструє,
що вона не ефективна,

тоді ви маєте намір знайти
всі причини того,

що це дослідження погано проведене.

Та якщо воно показує,
що смертна кара діє,

то це непогане дослідження.

І навпаки: якщо ви не підтримуєте
смертну кару - те ж саме.

Наші судження, хоч ми цього не усвідомлюємо,
є вкрай залежними

від того, перемога якої сторони
для нас є бажаною.

І це повсюди.

Це формує наші думки
про здоров'я, наші стосунки,

наші рішення, голосування,

що ми вважаємо справедливим
чи етичним.

Та що найбільше мене лякає
в мотивованому мисленні,

в солдатському мисленні,

це те, наскільки воно несвідоме.

Ми можемо вважати себе
об'єктивними чи справедливими

і, водночас, руйнувати життя
невинної людини.

Проте, на щастя для Дрейфуса,
історія не була завершена.

Це полковник Пікарт.

Ще один офіцер високого чину
у французькій армії, який,

як і більшість, припускав, що Дрейфус
був винним.

І також, як більшість в армії,
був антисемітом.

Та в певний момент Пікарт
запідозрив:

"А що коли ми всі помилялись
щодо Дрейфуса?"

Річ у тім, що
він знайшов докази,

що німецьке шпигування
продовжувалось,

навіть коли Дрейфус був у в'язниці.

І він також побачив, що інший офіцер
в армії

має почерк, який точно співпадає
із почерком у записці,

набагато точніше за почерк Дрейфуса.

Тож він приніс ці докази до
керівництва,

та, на лихо,
їм або було все одно,

або вони вигадували занадто складні
пояснення його висновкам,

типу, " Ви насправді показали, Пікарт,
що є ще один шпигун,

який навчився імітувати почерк
Дрейфуса,

і він наступний у черзі після Дрейфуса.

Та Дрейфус досі винний".

Врешті, Пікарту вдалось
реабілітувати Дрейфуса.

Але на це потрібно було 10 років,

і частину цього періоду
він сам просидів у в'язниці

за нелояльність до армії.

Більшість, мабуть, відчуває, що Пікарт
не може бути героєм історії,

оскільки він був антисемітом,
і це погано, з чим я згодна.

Але особисто для мене
те, що Пікарт був антисемітом,

робить його дії більш значущими,

бо він мав упередження,
ті ж самі причини бути упередженим,

як і його товариші по службі,

та його мотивація знайти правду й
підтвердити її анулює все це.

Тож для мене

Пікарт є втілення того, що я називаю
"мисленням розвідника".

Це прагнення не змусити одну ідею
перемогти, а іншу програти,

а бажання просто побачити,
як є насправді

так точно і чесно,
як це можливо,

навіть якщо це негарно,
незручно чи неприємно.

Я захоплююсь цим мисленням.

Останні кілька років я провела,
досліджуючи та намагаючись знайти,

що створює мислення розвідника.

Чому деякі люди, врешті-решт,

здатні переступити через власні
упередження, схильності та мотивації

і просто спробувати побачити факти
та докази,

якомога об'єктивніше?

Відповідь полягає в емоціях.

Так само як і солдатське мислення,
яке вкорінене в емоціях,

на кшталт захисної поведінки
чи племенізму,

так само із розвідницьким мисленням.

Воно закорінене в різних емоціях.

Наприклад, розвідники допитливі.

Вони радше скажуть, що відчувають
задоволення

коли дізнаються нову інформацію

чи бажають розв'язати головоломку.

Вони будуть заінтриговані, коли
зіткнуться із тим,

що суперечить їхнім очікуванням.

Розвідники також мають інші цінності.

Вони скажуть, що вважають,
що це чудово -

перевірити власні переконання,

і навряд чи будуть стверджувати,
що той, хто змінив свою думку,

є слабким.

І головне, всі розвідники
стабільні,

що значить, що їхня самооцінка
як людини

не прив'язана до того, чи мають
вони рацію щодо певної теми.

Вони можуть вірити, що
смертна кара працює.

Якщо дослідження показало, що ні,
вони скажуть:

"Можливо я не мав рації.
Та це не значить, що я поганий чи дурний".

Сукупність цих рис,
як дізнались дослідники --

і в чому я теж переконалась -

є ознакою тверезого судження.

І я хочу, щоб ви знали,
що ці риси

не кажуть, чи ви розумний

і скільки всього ви знаєте.

Фактично, вони взагалі не мають
стосунку до вашого IQ.

Вони кажуть, що ви відчуваєте.

Я люблю одну вислів Сент-Екзюпері.

Автора "Маленького принца".

Він сказав: "Якщо хочеш
збудувати корабель,

не закликай людей
збирати деревину, не наказуй

і не роздавай завдання.

Замість цього змусь їх тужити
за величезним і безкрайнім морем".

Іншими словами, я хочу сказати:

якщо ми справді хочемо покращити
наші судження - свої власні

і суспільства,

нам найбільше потрібно
не вправлятися в логіці,

риториці, теорії ймовірності або
економіці,

хоча ці речі теж потрібні.

Найбільше нам потрібно
добре використовувати принципи

мислення розвідника.

Нам потрібно змінити свої
відчуття.

Нам потрібно навчитись відчувати гордість
замість сорому,

коли ми помічаємо, що, можливо,
не мали рації щодо чогось.

Нам потрібно навчитись бути
заінтригованими замість спустошеними,

коли ми стикаємось із інформацією,
яка суперечить нашим переконанням.

Тож питання, яке я хочу, щоб
ви собі поставили, звучить так:

За чим ви тужите?

Ви прагнете захищати
власні переконання?

Чи прагнете побачити світ
так чітко, як це можливо?

Дякую вам.

(Оплески)