Як інформатори впливають на історію

Дослідниця шахрайства і авторка документального фільму Келлі Річмонд Поуп ділиться уроками, винесеними з досвіду найвідоміших інформаторів минулого, і пояснює, як їхні викриття вплинули на наше суспільство, і чому інформатори потребують нашої довіри і захисту.

Хто із вас стикався
з певними порушеннями,

про які варто було заявити,
але ви цього не зробили?

Я не прошу вас піднімати руку,

але я впевнена, що це траплялось
з кимось із присутніх.

Якось, коли таке питання
задали групі службовців,

46% з них відповіли, що вони були
свідками певного порушення,

про яке вирішили не доповідати.

Тож якщо ви, відкрито чи подумки,
підняли руку,

не соромтесь, ви не одні такі.

Навколо нас чимало нагадувань,
які спонукають повідомити

про порушення,
свідком якого ви стали.

Їдучи трасою, ви бачите такі білборди,
що заохочують людей

повідомляти про порушення, маючи
можливість зберегти анонімність.

Але я відчуваю, що чимало з нас
почуваються дуже незручно,

коли треба виступити
в ім'я справедливості.

Я викладаю бухоблік,
і досліджую шахрайство.

Я заохочую своїх студентів повідомляти,
якщо вони стали свідками

чогось негідного.

Іншими словами, я їх заохочую
бути інформаторами.

Але, якщо бути цілком чесною з собою,

у мене суперечливі відчуття щодо цього
заклику, який я озвучую студентам.

І ось чому.

Інформатори стикаються із загрозами.

Газетні заголовки знов і знов
про це нагадують.

Багато людей не хочуть
бути інформаторами,

побоюючись помсти –

від пониження в посаді
до ризику для життя,

втрати роботи,

і хронічного безробіття.

Тих, хто вирішив стати інформатором,
чекає важка битва.

Їхню лояльність і мотиви
ставитимуть під сумнів,

вони стикатимуться з недовірою.

Тож як я, викладачка,
що турбується про студентів,

можу заохочувати їх до інформаторства,

якщо я знаю, як до інформаторів
ставляться насправді?

Одного дня я готувала свою щорічну
лекцію про інформаторство

для своїх студентів.

Я працювала над статтею у "Форбс"

під назвою "Велс Фарго й
інформаторство міленіалів.

Що нам казати?"

Коли я працювала над цим
і прочитала про дану справу,

я розлютилась.

Мене розлютив той факт,
що співробітники,

які повідомили про порушення,

були звільнені.

І це мене змусило серйозно

замислитись над питанням:
до чого я спонукаю студентів?

Я подумала: а якби мої студенти
пішли працювати у Велс Фарго?

З одного боку, доповівши про порушення,
вони б втратили роботу.

Але, з іншого боку,

якби вони не доповіли
про відоме їм шахрайство,

то, за існуючими правилами,

вони були б відповідальними за те,

що замовчували порушення.

А тут вже йдеться
про кримінальну відповідальність.

Що слід робити людям,
які зіткнулись із таким вибором?

Я чи не найкраще знаю
про цінний внесок,

який роблять інформатори.

Насправді, більшість випадків шахрайства
викриваються саме завдяки їм.

42% шахрайських махінацій
виявлено завдяки інформаторам,

це більше, ніж дає
будь-який інший метод,

такий, як аналіз показників
чи зовнішній аудит.

І якщо згадати декотрі
найвідоміші класичні

випадки шахрайства,

там завжди присутній інформатор.

Згадаймо Вотергейт,
викритий інформатором.

Згадаймо Енрон –
викриття здійснив інформатор.

А хіба можна забути Бернарда Мейдофа,
викритого завдяки інформатору?

Потрібна величезна сміливість,
щоб виступити заради правди.

Але коли ми думаємо про інформаторів,

часто нам спадають на думку
дуже непривабливі слова:

щур,

змія,

зрадник,

стукач, донощик.

І це ще досить пристойні слова,
які можна сказати публічно.

Крім викладання,
я їжджу країною,

беручи інтерв'ю в білих комірців,
звинувачених у шахрайстві,

у інформаторів і жертв шахрайства.

Бо я справді намагаюсь
збагнути їхні мотиви,

і висвітлити цей досвід
у своїх курсах для студентів.

Але саме інтерв'ю з інформаторами
мене зачіпають найбільше,

вони мене зачіпають,

бо змушують замислитись
над власною сміливістю.

Опинившись у відповідній ситуації,
чи наважилася б я виступити?

Ось пара історій, якими б я
хотіла поділитись.

Це Мері.

Мері Віллінгем виступила як інформатор
в Університеті Північної Кароліни

в Чепелл-Гілл з приводу випадку
академічного шахрайства.

Мері була в університеті методистом
(спеціалістом з навчання)

вона працювала переважно
зі студентами-спортсменами.

І працюючи з ними, вона виявила,

що вони здають курсові роботи,

написані значно краще, ніж дозволяє
освітній рівень цих студентів.

Вона почала ставити питання,

і виявила, що існує база даних,

з якої ці студенти-спортсмени
можуть скачати роботу і здати як свою.

А згодом вона виявила,
що декотрі її колеги

зараховували студентам "липові" курси,
щоб цих студентів допустили до змагань.

Коли Мері це виявила,
вона була розлючена.

Спершу вона звернулась
до свого безпосереднього начальника.

Але це не дало результатів.

Тоді Мері звернулась до
університетської адміністрації.

Це теж не дало результатів.

То що ж залишається,
коли ніхто не хоче слухати?

Власний блог.

Тож Мері вирішила використати блог.

За добу її блог
здобув шалену популярність,

і з нею зв'язався репортер.

Після спілкування з ним
її особа стала відомою,

і Мері більше не могла

залишатись анонімною.

Після цього її понизили в посаді,
вона отримувала погрози,

в тому числі і погрози вбивства,
через студентський спорт.

Мері не зробила нічого поганого.
Вона не брала участі в обмані.

Вона справді думала,
що є голосом студентів,

які досі мовчали.

Але були поставлені під сумнів
її лояльність,

її мотиви та її правдивість.

Звісно, не всі інформатори
в результаті отримують

пониження в посаді чи погрози.

Справді, в 2002-му на обкладинці
часопису "Тайм"

відзначили трьох сміливих інформаторів

за їхнє рішення виступити
на захист правди.

І, як показують дослідницькі дані,

22% інформаторів сказали про те,
що зіткнулись із відплатою.

Тож існує значна кількість інформаторів,
яким не помстились за їхні заяви,

і це мене обнадіює.

А це Кетi.

Зараз вона на пенсії, вона була
муніципальним службовцем міста Діксон.

Одного дня Кетi працювала, як зазвичай,

і раптом зіткнулась із дуже
цікавим випадком.

Це було наприкінці місяця,

коли Кетi готувала казначейський звіт.

Зазвичай її начальниця, Ріта Крандвел,
давала їй список рахунків і казала:

"Кетi, зателефонуйте в банк
щодо цих рахунків".

Кетi так і робила.

Але саме того дня

Ріти не було на місці,
а Кетi була зайнята,

тож вона зателефонувала у банк
і попросила надіслати їй всі рахунки.

Отримавши ці рахунки, вона побачила,
що серед них є один,

з якого здійснювались
виплати й поповнення,

про які вона не знала.

Цей рахунок контролювала тільки Ріта.

Виявивши цю інформацію,
вона повідомила свого начальника,

тодішнього мера Берка,

і це дало початок великому розслідуванню,
яке тривало шість місяців.

Виявилось, що Ріта Крандвел
привласнювала кошти.

За 20 років Ріта привласнила
53 мільйони доларів,

і Кетi випадково це виявила.

Кетi – героїня.

До речі, я мала нагоду

взяти у Кетi інтерв'ю для документального
фільму "Всі коні королеви".

Та Кетi не шукала слави.

Насправді, вона дуже довго
не хотіла зі мною спілкуватись,

та моя настирливість нарешті
переконала її дати інтерв'ю.

(Сміх)

Але вона прагнула до чесності,
а не до слави.

Якби не Кетi,

то це шахрайство
могло б ніколи не бути викритим.

Пам'ятаєте, я згадала статтю з "Форбс",

над якою працювала перед лекцією?

Я її опублікувала, і сталось щось
просто фантастичне.

Мені почали надходити мейли від
інформаторів з різних куточків світу.

Коли я читала ці листи
і відповідала на них,

я помітила, що у них є спільна риса,
всі автори листів

казали приблизно таке:

"Я став інформатором,
мене ненавидять,

я втратив роботу, але знаєте що?

Я б це зробив знову, якби міг".

Читаючи такий лист,
всі ці отримані листи,

я думала: що я можу звідси винести
для своїх студентів?

Звівши все це докупи,
я дійшла такого висновку.

Важливо плекати надію.

Інформатори її мають.

Всупереч популярному стереотипу,

багато з них не є невдоволеними
працівниками, ображеними на компанію.

Саме їхнє сподівання, надія на краще
змушує їх виступити.

Слід також плекати відчуття обов'язку.

Інформатори мають це відчуття.

Саме прихильність до організації

змушує їх виступити.

Інформатори скромні.

Ще раз скажу: вони прагнуть не слави,
а справедливості.

І нам необхідно й далі
плекати сміливість.

Інформатори сміливі.

Часто вони недооцінювали наслідки,

з якими довелося зіткнутись їхнім сім'ям,

але інформатори й далі підкреслювали,
яким тягарем є замовчування правди.

У зв'язку з цим я хочу згадати
ще одне ім'я:

Пітер Бакстон.

Він був 27-річним працівником у
службі охорони здоров'я США.

Його найняли для інтерв'ювання пацієнтів,

які мали хвороби, що передаються
статевим шляхом.

У процесі своєї роботи
Бакстон звернув увагу

на клінічне дослідження, що проводилось
цією службою охорони здоров'я.

Це дослідження мало на меті виявити,
як перебігає сифіліс без лікування.

Це дослідження охоплювало
600 афроамериканських чоловіків,

які були його учасниками.

Їх привабили пропозицією

безкоштовних медичних обстежень
і страховки на випадок смерті.

Під час перебігу дослідження,

було виявлено, що пеніцилін
допомагає при сифілісі.

Однак Пітер помітив,

що учасникам цього дослідження
не давали пеніцилін

для лікування сифілісу.

І учасники про це не знали.

Тож, як і Мері, Пітер спробував
повідомити своїх керівників,

але з цього нічого не вийшло.

Пітер не хотів замовчувати
серйозну несправедливість,

і спробував заявити знов,

зрештою звернувшись до репортера,
як і Мері.

І в 1972 році на обкладинці
"Нью-Йорк Таймс" був заголовок:

"Жертв сифілісу не лікували 40 років
заради дослідження".

Сьогодні це відомо як експеримент
з сифілісу в Таскіджі.

І Пітер був інформатором.

Може, ви поцікавитесь: що ж сталось із
учасниками, яка доля тих 600 чоловіків?

Двадцять вісім з них померли від сифілісу.

Ще сотня померли від ускладнень,
пов'язаних із сифілісом,

чоловіки заразили 40 жінок,

і десятеро дітей народились
із вродженим сифілісом.

Хто знає, скільки ще б могло бути жертв,

якби не сміливий вчинок Пітера?

До речі, ми всі йому зобов'язані.

Сьогодні при проведенні
клінічних досліджень

повинна бути забезпечена
інформована згода учасників,

і це завдяки сміливому вчинку Пітера.

Тож дозвольте задати питання.

Це дещо незвичний варіант
питання, що звучало на початку.

Скільки з нас вживали слова:

стукач, щур,

базікало,

змія,

донощик,

зрадник?

Ніхто і ніколи?

Коли у вас виникне
спокуса знову вжити ці слова,

я хочу, щоб ви трохи замислились.

Це можуть бути люди як
Мері, Пітер, Кеті.

Ви можете бути людиною,
яка вплине на історію,

чи вони можуть бути людьми,
які впливають на вас.

Дякую.

(Оплески)