Кращий спосіб говорити про кохання

Коли заходить мова про кохання, ми вражені, ми в розпачі, ми мліємо.
Пристрасть охоплює, наче жар. Ми божеволіємо від кохання, це немовби лихоманка. Наші серця болять, а потім розбиваються.
Слова, за допомогою яких ми описуємо кохання, формують наш досвід -- каже письменниця Менді Лен Катрон. У цьому виступі, присвяченому всім тим, хто хоч раз божеволів від кохання, Катрон пропонує нову метафору, яка допоможе знайти більше радості і менше страждань у коханні.

Cьогодні я хочу розповісти про те,
як ми говоримо про любов.

Особливо

хочу звернути увагу на те, як неправильно
ми говоримо про любов.

Більшість із нас, скоріш за все,
закохувалися декілька разів

протягом життя.
"Закохатися" англійською мовою

буде "Fall in love",
що буквально означає "впасти у кохання":

такими словами
описують цей досвід.

Не знаю як ви,

а я - коли осмислюю цю метафору -

бачу перед собою картинку --

чоловік

йде по дорозі,

мимоволі проходить
повз відкритий каналізаційний люк

і просто падає в каналізацію.

Я уявляю це саме так, тому що
він саме падає, а не застрибує туди.

Падіння випадкове

та некероване.

Це те, що відбувається з нами
без нашої згоди.

І саме так

ми говоримо про початок нових стосунків.

Я - письменниця та вчителька,

тобто думаю про слова
заради заробітку.

Можна сказати, що мені платять, аби я
переконувала, що мова, якою ми говоримо,

має значення, і я переконана, що метафори,
які ми використовуємо,

щоб описати кохання --

можливо навіть більшість з них --

це проблема.

Отже, у кохання ми падаємо.

Ми вражені.

Ми в розпачі.

Ми мліємо.

Пристрасть охоплює, наче жар.

Ми божеволіємо від кохання,

це наче лихоманка.

Наші серця болять,

а потім розбиваються.

За допомогою цих слів
кохання прирівнюється

до насильництва або хвороби.

(Сміх)

Саме так.

І нас позиціонують як жертв

непередбачених та абсолютно
неминучих обставин.

Мій улюблений вислів --
"вражений коханням".

"Вражений" походить від слова "вразити".

Якщо ви подивитесь у словнику --

(Сміх)

ви побачите одне зі значень -
"ранити або убивати"

а "вражений коханням" -- дуже закоханий.

У мене слово "вразити" асоціюється
з дуже конкретним контекстом,

яким є Старий Заповіт.

Тільки у книзі Вихід є 16 посилань
на слово "вразити",

яке Біблія використовує для опису
помсти розгніваного Бога.

(Сміх)

Описуючи кохання, ми
використовуємо те саме слово,

що й для пояснення нашестя сарани.

(Сміх)

Так?

Як це сталося?

Чому ми стали асоціювати кохання
з великим болем і стражданнями?

І чому ми говоримо про цей, начебто
хороший досвід,

так, нібито ми жертви?

Це складні питання,

але в мене є декілька теорій.

Щоб добратися до суті,

я хочу зосередитися на одній
метафорі,

зокрема, на ідеї кохання як божевілля.

Коли я вперше почала досліджувати
романтичне кохання,

я знайшла ці метафори божевілля всюди.

Історія західної культури

сповнена мовою, яка прирівнює любов
до психічного захворювання.

Ось лише декілька прикладів.

Вільям Шекспір:

"Кохання - це просто безумство"

з "Як вам це сподобається".

Фрідріх Ніцше:

"У коханні завжди є трохи безумства".

"Я сходжу з розуму, сходжу з розуму
від кохання" -

(Сміх)

від видатного філософа - Бейонсі.

(Сміх)

Я закохалася вперше,
коли мені було 20,

і це були досить бурхливі
стосунки з самого початку.

Протягом перших років це були
взаємини на відстані,

тож для мене вони були сповнені і
великою радістю, і величезним смутком.

Зокрема, пригадую одну ситуацію.

Я сиділа на ліжку в хостелі
в Південній Америці

і дивилася, як людина, яку я кохаю,
йде геть.

Було дуже пізно,

майже опівночі,

ми посперечалися за вечерею,

а коли повернулися до нашої кімнати,

він кинув свої речі в сумку і вибіг.

Я не пригадую, через що ми сперечались,

але дуже точно пам'ятаю, як почувалася,
коли дивилась, як він йде.

Мені було 22, я вперше була
в країні, що розвивається,

і була там зовcім одна.

У мене був ще тиждень до польоту додому,

я знала назву міста,
в якому перебувала,

та назву міста, з якого в мене був виліт,

я не мала жодного уявлення,
як туди дістатися.

У мене не було путівника та
було дуже мало грошей,

і я не говорила іспанською.

Хтось більш авантюрний

міг би побачити в цьому нові можливості,

але я просто завмерла.

Завмерла на місці.

А потім заплакала.

Але, попри паніку,

тихий голос у моїй голові сказав:

"Нічого собі. Це було дуже драматично.

Я дійсно знаю, що таке справжнє кохання".

(Сміх)

Тому що якась частина мене
хотіла бути нещасною в коханні.

Тепер це звучить дуже дивно,
але в 22

мені хотілося драматичного досвіду,

і в той момент я був ірраціональна,
люта та спустошена,

і, як не дивно,

думала, що це якось виправдовує
почуття, які я мала

до хлопця, який тільки що покинув мене.

Думаю, що на певному рівні я хотіла
відчувати себе трохи божевільною,

тому що я гадала, що саме таким
повинно бути кохання.

В цьому немає нічого дивного,

беручи до уваги те,
що, згідно з Вікіпедією,

існує вісім фільмів,

14 пісень,

два альбоми і один роман з назвою
"Божевільне кохання".

Приблизно через півгодини
той хлопець повернувся до нашої кімнати.

Ми помирилися.

Ми провели ще один тиждень,
майже щасливо подорожуючи разом.

А потім, коли я повернулася додому,

я подумала: "Це було так жахливо
і так чудово.

Справжня романтика".

Я очікувала, що моє перше кохання
буде божевільне,

воно повністю відповідало
моїм сподіванням.

Але любити когось так --

наче моє благополуччя залежить лише
від того, чи покохає і він мене --

не дуже добре ні для мене,

ні для нього.

Але підозрюю, що цей досвід кохання
не такий вже й незвичний.

Більшість із нас відчуває себе трохи
не при собі на ранніх стадіях кохання.

Одне дослідження навіть підтверджує, що
це досить нормально,

тому що, з погляду нейрохімії,

романтичне кохання та психічні захворювання
не дуже легко відрізнити.

Це правда.

Дослідження, проведене в 1999 році,
за допомогою аналізу крові,

підтвердило, що рівень серотоніну
закоханої людини

дуже близький до рівню серотоніну у людей,

у яких діагностували
обсесивно-компульсивний розлад.

(Сміх)

Так, низький рівень серотоніну

також пов'язаний із сезонним
афективним розладом

і депресією.

Таким чином, є деякі докази,

що кохання пов'язане зі зміною настрою
та поведінки.

Є й інші дослідження, які підтверджують,

що більшість стосунків
починаються так.

Дослідники вважають, що
низький рівень серотоніну

корелює з нав'язливими думками
про об'єкт кохання,

таке почуття, ніби хтось створив табір
у вашому мозку.

І більшість з нас почуваються саме так,
коли ми закохуємось.

Але є й гарні новини -
це триває недовго --

зазвичай від кількох місяців
до декількох років.

Коли я повернулася зі своєї подорожі
Південною Африкою,

я провела багато часу одна в кімнаті,

перевіряючи електронну пошту,

бо відчайдушно чекала почути щось
від свого коханого.

Я вирішила, що якщо мої друзі
не розуміють моїх страждань,

тоді мені не потрібна така дружба.

Отже, я перестала спілкуватись
з більшістю з них.

І це був, мабуть, найнещасніший
рік мого життя.

Але мені здавалось, що це моя робота --
бути нещасною,

бо якщо я була нещасна,

то могла довести,
як сильно я його кохала.

А якщо я могла це довести,

то, врешті-решт, ми мали б бути разом.

Це справжнє божевілля,

тому що не існує космічного правила,

яке стверджує, що велике страждання
дорівнює великій нагороді,

але ми говоримо про кохання так,
наче це правда.

Наш досвід кохання є як біологічним,
так і культурним.

Біологія каже, що кохання --
це добре,

й активізує схеми винагороди
в нашому мозку,

а ще каже, що кохання болісне,
коли після суперечки чи розлуки

забирає цю нейрохімічну винагороду.

І насправді - можливо,
ви про це чули --

з погляду нейрохімії,

переживання розлуки за відчуттями
схоже на боротьбу з кокаїновою залежністю.

Дуже обнадійливо, як на мене.

(Сміх)

А ще наша культура використовує мову,

щоб сформувати і зміцнити
ці ідеї про кохання.

У цьому випадку ми говоримо
про метафори болю,

залежності та божевілля.

Виникає цікава петля
зворотного зв'язку.

Кохання сильне й іноді болісне,

і ми висловлюємо це
в наших словах і розповідях,

але потім наші слова та розповіді
вчать нас,

що кохання має бути сильним і болісним.

Цікаво, що все це відбувається

в культурі, яка цінує
моногамію на все життя.

Схоже, що ми хочемо обидвох варіантів:

щоб кохання відчувалась,
як божевілля,

і щоб це тривало все життя.

Звучить жахливо.

(Сміх)

Щоб виправити це,

нам треба змінити або нашу культуру,
або наші очікування.

Отже уявіть, якби ми всі були
менш пасивні в коханні.

Якби ми були більш наполегливими,
відкритими, щедрими,

і замість того, щоб провалитись
у це відчуття,

упевнено у нього ступали б.

Я знаю, що прошу забагато,

але я насправді не перша людина,
яка це припустила.

У своїй книзі "Метафори, якими ми живемо",

лінгвісти Марк Джонсон і Джордж Лакофф
запропонували дійсно цікаве рішення

цієї дилеми --

змінити наші метафори.

Вони стверджують, що метафори справді
визначають, як ми сприймаємо світ,

і що вони можуть навіть виступати
в якості посібника до майбутніх дій,

наче пророцтво, що здійснюється.

Джонсон та Лакофф пропонують
нову метафору кохання:

кохання наче спільний твір мистецтва.

Мені дійсно подобається такий підхід.

Лінгвісти говорять про метафори
як про визначення певних обмежень,

що, по суті, є способом, за допомогою
якого можна врахувати всі наслідки

або ідеї у певній метафорі.

І Джонсон, і Лекофф говорять про все те,

що тягне за собою
співпраця над витвором мистецтва:

зусилля, компроміс,
терпіння, спільні цілі.

Ці ідеї чудово накладаються на наші
культурні вкладення

у довгострокову романтичну прихильність,

але вони чудово працюють і
з іншими видами стосунків--

короткостроковими, тимчасовими,
полігамними, платонічними --

тому що ця метафора вносить
набагато складніші ідеї

до явища та досвіду кохання.

Тож, якщо кохання є
спільним витвором мистецтва --

тоді кохання - це естетичне переживання.

Кохання непередбачуване,

кохання креативне,

кохання потребує спілкування
та дисципліни,

засмучує та вимагає емоцій.

Воно містить у собі і радість, і біль.

Кожен досвід кохання унікальний.

Коли я була молодша,

мені ніколи не спадало на думку,
що я можу вимагати від кохання більше,

що я не повинна просто приймати
все, що воно пропонує.

Коли 14-річна Джульєтта
вперше зустріла Ромео,

або коли 14-річна Джульєтта зрозуміла,
що не може бути разом з Ромео,

якого вона зустріла чотири дні тому,

вона не почувалась розчарованою
або занепокоєною.

Що вона відчувала?

Вона хотіла померти.

Правильно?

І нагадую, в цей момент у п'єсі -

дія третя з п'яти -

Ромео не помер.

Він живий,

він здоровий,

його просто вигнали з міста.

Я розумію, що Верона 16-го століття
відрізняється від сучасної Америки,

і все ж, коли я вперше прочитала цю п'єсу,

коли мені також було 14,

я розуміла страждання Джульєтти.

Нам потрібне нове визначення кохання -
як того, що я можу створити разом із людиною,

яку обожнюю, а не як випадковості,
яка стається зі мною

без мого контролю або згоди.

Таке визначення розширює
наші можливості.

Це й досі важко.

Кохання, як і раніше, іноді
повністю зводить з розуму,

і коли я почуваюсь дуже засмученою,

треба нагадати собі:

моє завдання в цих стосунках --
говорити з моїм партнером

про те, що ми робимо разом.

Це також непросто.

Але це значно краще,
ніж альтернативний варіант,

зі всім його божевіллям.

У цьому варіанті кохання не йдеться про отримання
або втрату чиєїсь симпатії.

Навпаки, він вимагає, щоб ви
довіряли своєму партнеру

та говорили про речі,
які важко комусь довірити.

Звучить так просто,

але насправді це
революційна, радикальна дія.

Тому що вам треба припинити
думати лише про себе

та про те, що ви отримуєте або
втрачаєте у ваших стосунках,

та почати думати про те,
що ви пропонуєте.

Така версія кохання дає нам змогу
казати такі речі, як-от:

"Ми з тобою не дуже добре співпрацюємо.
Можливо, це не для нас"

або "Ці стосунки тривали менше,
ніж я планував,

але все одно вони були чудові".

Краса спільної праці над витвором
мистецтва полягає в тому,

що він не намалює себе сам.

Ця версія кохання дає змогу нам самим
вирішити, як воно буде виглядати.

Дякую.

(Оплески)