Зізнання пригніченого коміка

Кевін Бріл не схожий на людину, яка страждає від депресії: він капітан команди, тусівник, веселун, упевнений в собі. Але він розповідає історію про те, як однієї ночі він зрозумів, що для того, щоб зберегти своє життя, він мусить вимовити чотири простих слова.

Упродовж тривалого часу

я почувався так, ніби проживав два різні життя.

Є життя, яке бачать усі,

а є таке, яке бачу лише я.

І в тому житті, яке бачать усі,

я - це друг,

син, брат,

комік і підліток.

Це життя, яке бачать усі.

Якби ви попросили моїх друзів і рідних описати мене,

саме це ви б почули.

І це величезна частина мене. Це той, хто я є.

І якби ви попросили мене описати себе,

швидше за все, я б сказав майже те саме.

І я би не обманював,

але й не був би повністю відвертим із вами,

через те, що

це всього лиш життя, яке бачать збоку.

У житті, де лише я бачу себе таким, яким я є,

насправді я бачу себе

людиною, яка напружено бореться з депресією.

Я боровся з нею протягом останніх шести років,

й далі борюся повсякденно.

Для людей, які ніколи не зіштовхувалися з депресією,

або взагалі не знають, що то таке,

дивно це чути,

оскільки існує досить поширена помилка,

що депресія - це стан смутку,

коли в твоєму житті щось йде не так:

коли ти розлучаєшся з дівчиною,

коли втрачаєш близьку людину,

коли не отримуєш роботи, якої прагнув.

Але це лише смуток. Це природний стан.

Це нормальна людська емоція.

Справжня депресія - це не просто бути сумним,

коли в вашому житті щось йде не так.

Справжня депресія - це смуток

навіть тоді, коли все в твоєму житті добре.

Ось як виглядає справжня депресія, і ось від чого я страждаю.

І якщо вже бути геть відвертим,

мені дуже важко стояти тут і говорити.

Мені важко розповідати про це,

та, здається, про це всім складно говорити,

настільки складно, що всі воліють про це мовчати.

Ніхто не обговорює депресію, хоча варто було б,

тому що це величезна проблема.

Величезна.

Але про неї не згадують у ЗМІ, чи не так?

Ми не бачимо її ані на Фейсбуці, ані в Твіттері.

Ми не чуємо про депресію в новинах, бо це сумно,

це не радісно, це не весело.

І оскільки ми цього не бачимо, то не відчуваємо гостроти цієї проблеми.

Усі труднощі і серйозність депресії полягають у тому, що

кожні 30 секунд,

кожні 30 секунд, десь

хтось покінчує життя самогубством

через депресію.

Це може відбуватися у двох кварталах звідси, у сусідніх країнах,

або на відстані двох континентів, але це відбувається.

Відбувається щодня.

Суспільство

не сприймає цієї проблеми, мовляв: "Ну і що?"

Ну і що? Ми побачили і пішли далі: "Це ваша проблема.

Це їхня проблема".

Ми зітхаємо, мовляв нам сумно це чути і нам шкода,

а потім додаємо: "Ну і що?"

Отож, два роки тому це було моєю проблемою:

я сидів на краю ліжка,

де сидів мільйон разів до того,

і хотів покінчити життя самогубством.

Я хотів покінчити з собою. Якби ви поглянули на моє життя збоку,

ви би не побачили хлопця, у якого було таке бажання.

Ви побачили б капітана баскетбольної команди,

найкращого драматичного актора в студентському театрі,

найкращого учня англійської мови,

когось, хто висів на дошці пошани

і встигав побувати на кожній вечірці.

Ви би сказали, що не було в мене депресії,

що я не хотів покінчити з життям, і ви помилялись би.

Ви би помилялися. Тож я сидів тієї ночі

поруч з упаковкою пігулок, тримаючи в руці ручку і аркуш паперу,

і думав про самогубство.

Я був настільки близький до того, щоб зробити це.

Я був ось настільки близький до цього.

Однак я не покінчив із життям, тому я один із тих щасливчиків,

один із тих людей, хто підійшов до краю прірви,

глянув вниз, але не стрибнув.

Один із тих щасливчиків, хто залишився живий.

Я залишився живий і тому хочу розповісти свою історію.

Моя історія полягає

у чотирьох простих словах: я страждаю від депресії.

Я страждаю від депресії,

і то вже давно.

Я жив двома цілковито різними життями,

де одна людина завжди боялась іншої.

Я боявся, що люди побачать мене справжнього,

що я не ідеальний, що у популярного хлопця в школі, яким мене всі вважали,

за усмішкою ховається боротьба,

за світлом - темрява,

а за великою особистістю - ще більше горе.

Деякі люди бояться, що не сподобаються дівчатам.

Хтось боїться акул. Хтось - смерті.

А я більшу частину свого життя боявся самого себе.

Я боявся бути чесним, боявся своєї відвертості, боявся своєї уразливості,

і цей страх змусив мене почуватись так,

ніби мене загнали в кут.

Ніби мене загнали в кут, і був лише один вихід.

Я щодня про нього думав.

Я думав про цей вихід щодня,

і, скажу чесно, навіть на цій сцені

я думав про нього, бо це хвороба,

боротьба, депресія,

а депресія - це не вітрянка.

Її неможливо вилікувати раз і назавжди.

Ви живете з нею, живете в ній.

Це співмешканець, якого не можна вигнати. Це голос, який не проігноруєш.

Це почуття, від яких не втекти.

Найстрашніше - коли

ти звикаєш до них. Вони стають нормою для тебе,

і найбільше ти боїшся

зовсім не душевних страждань.

Ти боїшся клейма від інших,

сорому, зніяковілості,

несхвального погляду друга,

перешіптувань у коридорі, що ти слабкий,

коментарів про те, що ти божевільний.

Ось що змушує вас цуратися допомоги.

Це змушує тримати в собі і ховати свої почуття.

Саме те клеймо. Ви приховуєте свої почуття

знову і знову.

Навіть якщо почуваєтеся погано.

Це позбавляє ваше життя сенсу, попри всі спроби наповнити його.

Ви й далі тримаєте все всередині, тому що в нашому суспільстві клеймо

хворого на депресію справді існує.

Воно дуже реальне, а якщо ви так не думаєте, запитайте себе ось що:

Що би ви охочіше написали в своєму статусі на Фейсбуці:

про те, що вам зле,

бо ви пошкодили хребет,

чи про те, що вам погано,

бо в вас депресія?

У цьому і суть клейма, бо, на жаль,

у нашому світі якщо ви зламаєте руку,

всі побіжать ставити автографи на вашому гіпсі.

Але якщо ви скажете людям, що у вас депресія, всі кинуться урозтіч.

Ось що таке клеймо.

Ми звиклися з думкою, що будь-яка частина нашого тіла може зламатись,

окрім мозку. Ми неосвічені.

Справжні невігласи, що створили

світ, який не розуміє депресії,

який не розуміє, що таке психічне здоров'я.

Мені це здається безглуздим, тому що депресія -

це одна з найбільш задокументованих проблем у світі,

і водночас одна з найменш обговорюваних.

Ми просто відкидаємо її убік, відкладаємо подалі

і вдаємо, що нічого не сталося, в надії, що все мине само собою.

Але, на жаль, воно не мине і навіть не збирається минати,

бо це спроба видати бажане за дійсне;

це означає відсутність плану дій, зволікання,

а ми не можемо зволікати в такій важливій справі.

Перший крок у розв'язанні будь-якої проблеми -

визнати, що вона існує.

Але ми цього не зробили, тому ми не можемо

знайти відповіді, допоки боїмося поставити запитання.

І я не знаю остаточного рішення.

Я хотів би знати, але не знаю. Проте я вірю,

що необхідно почати просто зараз.

Необхідно почати з мене, з вас,

із людей, які страждають,

із тих, хто ховається в тіні.

Ми мусимо говорити, мусимо порушити мовчанку.

Нам мусить вистачить сміливості зробити те, у що ми віримо,

бо я зрозумів,

у чому полягає найсерйозніша проблема -

це необхідність покінчити зі світом,

у якому ми ігноруємо інших.

Потрібно створити світ, де ми приймаємо самих себе,

де ми живемо у злагоді з собою,

тому коли ми стаємо відвертими,

ми бачимо, що ми всі боремося і страждаємо.

Чи то з цим, чи то з чимось зовсім іншим.

Ми всі знаємо, що таке біль.

Ми всі знаємо, як це - жити з болем у серці,

і всі знаємо, як важливо вилікуватися.

Але наразі депресія - це глибока рана на тілі суспільства,

що її ми вирішуємо просто заклеїти пластирем і вдаємо, ніби там нічого нема.

Але та рана досі там. Вона там є, і знаєте що? Це нормально.

Депресія - це нормально. Якщо ви збираєтесь боротися з нею, знайте, що з вами все в порядку.

І знайте, що ви хворі, а не слабкі,

бо це не одне і теж.

Коли ви дасте раду страхові та глузуванню,

осуду і тавруванню з боку інших,

ви побачите, що таке насправді депресія.

Це всього лише частина життя,

всього лише частина життя,

і хоч як я ненавиджу якісь моменти

чи періоди мого життя, до яких мене привела депресія,

я водночас вдячний їй за них.

Так, вона пустила мене під укіс,

але тільки щоб показати мені, що можна знову піднятися,

так, вона протягла мене через темряву,

але лише для того, щоб нагадати, що є світло.

Саме біль, а не якесь інше почуття, яке я відчув за 19 років на цій планеті,

подарував мені надію на майбутнє, а мої страждання

зміцнили мене в цій надії,

у вірі в себе,

в інших і в те, що все може бути краще,

що ми зможемо змінити ситуацію, зможемо говорити про нашу проблему,

обговорювати її та боротися з помилками,

боротися з нетерпимістю.

Крім того,

ми зможемо навчитися любити самих себе,

приймати себе такими, якими ми є,

а не такими, якими нас хоче бачити світ.

У світі, в який я вірю,

приймати свою світлу сторону не означає заперечувати темну.

У світі, в який я вірю, нас цінують

за наше вміння подолати негаразди, а не уникати їх.

У світі, в який я вірю, ви можете заглянути кому-небудь в очі

і сказати: "Я пройшов через пекло".

І цей хтось також подивиться вам в очі і відповість: "Я теж", і це нормально,

Це нормально, тому що депресія - це нормально. Ми - люди.

Ми - люди, і ми боремося і страждаємо,

стікаємо кров'ю і плачемо. І якщо ви вважаєте, що справжня сила

полягає в тому, щоб ніколи не показувати своєї слабкості, тоді я тут для того,

щоб сказати вам, що ви неправі.

Ви неправі, тому що це не так.

Ми люди, і у нас бувають проблеми.

Ми недосконалі, і це нормально.

Нам потрібно покласти край невігластву

та нетерпимості, припинити таврувати

і мовчати, ми мусимо відкинути забобони,

поглянути на правду і почати говорити,

тому що єдиний спосіб впоратися з проблемою,

з якою люди борються наодинці,

- це стояти пліч-о-пліч,

непохитно стояти пліч-о-пліч.

І я вірю, що це можливо.

Я вірю, що у нас все вийде. Дуже вам дякую.

Щиро вам дякую за те, що моя мрія збувається. Спасибі. (Оплески)

Спасибі. (Оплески)